– Він навів неспростовні докази. Нещодавно «Сайнтифік американ» опублікував статтю, автор якої називає нову фізику прямішим шляхом до Бога за саму релігію.

Ці слова влучили в ціль. Раптом Ленґдон згадав про антирелігійність ілюмінатів і змусив себе на мить уявити неможливе. Якби ілюмінати й справді існували дотепер, то чи могли б вони убити Леонардо, аби не допустити поширення його поглядів на релігію? Ленґдон швидко відігнав цю думку. Дурниці! Ілюмінатів давно немає! Це знають усі науковці!

– Ветра мав чимало ворогів серед наукової громади, – знову заговорив Колер. – Навіть тут, у ЦЕРНі. Його недолюблювали поборники чистоти науки. Вони вважали, що використання аналітичної фізики для захисту релігійних принципів – це зрада науки.

– А хіба сучасні науковці не ставляться до Церкви дещо толерантніше?

Колер презирливо фиркнув.

– З якої б це рації? Так, Церква більше не спалює учених на вогнищі, але, якщо вам здається, що вона залишила науку в спокої, запитайте себе, чому в половині шкіл у вашій країні не дозволено викладати теорію еволюції. Запитайте себе, чому Американська спілка християн – найзапекліший противник наукового прогресу у світі. Жорстока битва між наукою й релігією триває дотепер, містере Ленґдон. Вона лише перенеслася з відкритих майданів до залів засідань, от і все.

Ленґдон знав, що Колер каже правду. Тільки минулого тижня в Гарварді студенти факультету богослов’я влаштували демонстрацію біля кафедри біології на знак протесту проти експериментів із застосуванням генної інженерії, що є частиною магістерської програми. Керівник кафедри біології, відомий орнітолог Річард Аароніан, на захист своєї навчальної програми вивісив з вікна кабінету величезний плакат із зображенням християнського символу – риби, якій, утім, прималювали чотири маленькі лапки на честь виходу на сушу африканської дводишної риби. Під рибою замість слова «Ісус» великими літерами було виведено «ДАРВІН!».

Раптом щось різко запищало. Ленґдон здригнувся. Колер витягнув з футляра пейджер і прочитав повідомлення.

– Чудово! Дочка Леонардо за мить буде на гелікоптерному майданчику. Зустрінемо її там. Думаю, краще їй не йти сюди й не бачити батька в такому вигляді.

Ленґдон погодився. Звичайно, це було б надто жорстоко.

– Я попрошу міс Ветру розповісти про той проект, над яким вони працювали разом із батьком… можливо, це щось прояснить.

– Ви гадаєте, що Ветру вбили через його роботу?

– Цілком можливо. Леонардо казав мені, що працює над чимось грандіозним. І більше – ані слова. Він тримав цей проект у великій таємниці. Мав окрему лабораторію і просив, щоб йому дозволили працювати там на самоті. Я охоче пішов йому назустріч, адже він був непересічним науковцем. Останнім часом на його експерименти йшла величезна кількість електроенергії, але я нічого не розпитував. – Колер розвернувся й поїхав до дверей. – Перш ніж ми звідси підемо, я мушу сказати вам ще дещо.

Ленґдон не був певний, що хоче це чути.

– Убивця викрав у Ветри одну річ.

– Яку?

– Ідіть за мною.

Директор рушив назад до вітальні, наповненої крижаним туманом. Ленґдон пішов за ним, не знаючи, чого й сподіватися. Колер під’їхав майже впритул до тіла Ветри й зупинився. Жестом підкликав Ленґдона. Той неохоче підійшов, пересилюючи приступ нудоти від запаху замерзлої сечі вбитого.

– Подивіться на його обличчя, – сказав Колер.

Подивитися на обличчя? – здивувався Ленґдон. – Ви, здається, сказали, що вбивця щось украв.

Повагавшись, Ленґдон став навколішки. Він спробував поглянути на обличчя Ветри, але в того голова була скручена на сто вісімдесят градусів, а обличчя – притиснуте до килима.

Колер ціною неймовірних зусиль спромігся нахилитися й обережно повернути замерзлу голову Ветри. Почувся голосний хрускіт, і з’явилося спотворене стражданням обличчя вбитого. Колер потримав його так якусь мить.

– О Боже милосердний! – скрикнув Ленґдон і з жахом відсахнувся. Обличчя Ветри було все закривавлене. З нього на Ленґдона дивилося одне-єдине згасле око. Друга очна яма була пошматована й порожня. – Вони що – вкрали його око?!

Ленґдон вийшов з корпусу С на свіже повітря неймовірно щасливий опинитися подалі від помешкання Ветри. Сонце допомогло відволіктися від жахливого образу порожньої очної ями, що міцно вкарбувався в пам’ять.

– Сюди, будь ласка. – Колер звернув на стежку, що круто йшла вгору. Інвалідне крісло з електродвигуном набирало швидкість без жодних зусиль. – Міс Ветра буде тут з хвилини на хвилину.

Ленґдон наддав ходи, щоб не відставати.

– Ну що, – запитав Колер, – ви й досі не переконалися, що це справа рук ілюмінатів?

Ленґдон уже не знав, що й думати. Релігійні погляди Ветри, безумовно, насторожували, однак він не міг змусити себе відкинути численні наукові факти. І до того ж це око…

– Я й далі вважаю, – рішуче сказав Ленґдон, – що ілюмінати не причетні до цього вбивства. Викрадене око – зайвий доказ.

– Що?

– Безглузда жорстокість дуже… не в традиціях ілюмінатів, – пояснив Ленґдон. – Фахівці, що знаються на культах, кажуть, що калічити жертв задля розваги властиво передусім недосвідченим маргінальним сектам – усіляким фанатам, що стихійно коять насильство. Ілюмінати ж завжди діяли надзвичайно виважено.

– Виважено? Із хірургічною точністю вирізати людині око – це що ж, не виважено?

– Не зрозуміло, який у цьому сенс! Це не слугує ніякій вищій меті.

Інвалідне крісло різко зупинилося на вершині пагорба. Колер повернувся.

– Повірте, містере Ленґдон, це око справді слугує вищій меті… набагато вищій меті.

Ідучи через зелений пагорб, чоловіки почули з заходу стрекотіння гелікоптера. За мить з’явився й він сам – пролетів над долиною, зробив віраж і завис над злітно-посадковим майданчиком, позначеним на траві.

Ленґдон розсіяно спостерігав за гелікоптером, застановляючись, чи повноцінний нічний сон допоміг би йому впорядкувати думки, що кружляли, наче лопаті гвинта гелікоптера. Він не був у цьому впевнений.

Шасі торкнулося землі. Пілот вистрибнув з кабіни й почав викладати багаж: вовняні спортивні костюми, пластикові сумки, балони зі стиснутим повітрям і ящики з чимось, схожим на найсучасніше обладнання для підводного плавання.

Ленґдон був спантеличений.

– Це все спорядження міс Ветри? – прокричав він Колерові через ревіння двигунів.

Той кивнув і теж прокричав у відповідь:

– Вона проводила біологічні дослідження у Балеарському морі.

– Але ви ж, здається, казали, що вона фізик!

– Так і є. Точніше, вона біофізик. Вивчає взаємозв’язок між різними біологічними системами. Її праця тісно пов’язана з батьковими дослідженнями в галузі фізики елементарних частинок. Нещодавно, спостерігаючи за допомогою атомарно синхронізованих камер за зграйкою тунців, вона спростувала одну з фундаментальних теорій Айнштайна.

Ленґдон пильно подивився на Колера, намагаючись зрозуміти, чи той не жартує. Айнштайн і тунці? Він уже почав підозрювати, що космічний літак Х-33 випадково закинув його на якусь іншу планету.

За хвилину з гелікоптера вийшла Вітторія Ветра, і Роберт Ленґдон зрозумів, що сьогодні його чекає сюрприз за сюрпризом. Жінка в шортах кольору хакі й білій майці аж ніяк не скидалася на того занудного науковця, якого він очікував побачити. Висока, тоненька й граційна, вона мала смагляву шкіру й довге чорне волосся, яке розвівав вітер від гвинта гелікоптера. Обличчя явно італійське – не прекрасне в класичному розумінні, зате з виразними земними рисами; навіть за двадцять ярдів здавалося, що воно випромінює щире тепло. Від вітру одяг обліпив її тіло, підкреслюючи тоненьку талію і маленькі тугі груди.

– Міс Ветра – жінка величезної сили духу, – зауважив Колер, наче відчувши захоплення Ленґдона. – Вона по кілька місяців поспіль працює в небезпечних екосистемах. Крім того, вона суворий вегетаріанець і місцевий гуру з хатха-йоги.