Ленґдон не знав, як на це реагувати. Він витяг із кишені факс.

– Цей чоловік на фотографії – чи не могли б ви…

– Прошу вас! – Колер жестом його зупинив. – Не тут. Ми якраз до нього йдемо. – Він простягнув руку. – Дайте-но краще це мені.

Ленґдон віддав факс і пішов далі мовчки.

Колер різко звернув ліворуч і в’їхав до широкого коридору, де на стінах красувалося безліч похвальних грамот і дипломів. Відразу біля входу в очі впадала одна особливо велика бронзова табличка. Ленґдон сповільнив крок, щоб прочитати напис:

Ще ж треба, подумав Ленґдон, цей чоловік і справді не жартував. Ленґдон завжди думав, що всесвітню павутину винайшли в Америці. Щоправда, його знайомство з мережею обмежувалося візитами на сайт власної книжки та ще нечастими віртуальними екскурсіями в Лувр чи музей Прадо на старенькому «Макінтоші».

– Всесвітня павутина, – Колер знову закашлявся і приклав до вуст хустинку, – народилася тут як локальна мережа. Завдяки їй науковці з різних відділів змогли обмінюватися результатами щоденної праці. А світ традиційно думає, що всесвітню павутину винайшли в Америці.

– То чому ж ви не відкриєте світові очі? – поцікавився Ленґдон.

Колер байдуже знизав плечима.

– Чи варто здіймати галас через таке дрібне непорозуміння? ЦЕРН – це набагато більше, ніж глобальна комп’ютерна мережа. Наші науковці творять чудеса чи не щодня.

Ленґдон запитально подивився на Колера.

– Чудеса? – Це слово безумовно не належало до лексикону гарвардських професорів природничих наук. Чудеса вони залишали богословам.

– Чому так скептично? – здивувався Колер. – Я думав, ви займаєтеся релігійними символами. І не вірите в чудеса?

– Щодо чудес я не маю чіткої позиції, – відповів Ленґдон. Особливо щодо тих, що відбуваються в наукових лабораторіях.

– Можливо, я вжив не те слово. Я просто намагався говорити вашою мовою.

– Моєю мовою? – Ленґдонові раптом стало неприємно. – Мені шкода вас розчаровувати, сер, але я вивчаю релігійну символіку – я науковець, а не священик.

Колер різко загальмував і повернувся, його погляд пом’якшав.

– Ну звісно! Як я міг мислити так примітивно? Справді, щоб досліджувати симптоми раку, не конче самому хворіти на нього.

Ленґдон ніколи не чув цієї ідеї саме в такому формулюванні.

Вони рушили далі. Колер задоволено кивнув.

– Думаю, ми з вами чудово порозуміємося, містере Ленґдон.

Ленґдон чомусь не був у цьому впевнений.

З якоїсь миті Ленґдон почув десь попереду глухий гуркіт. Із кожним кроком він гучнішав, відлунюючи у стінах. Гуркіт начебто долинав із протилежного кінця коридору.

– Що це? – нарешті не витримав Ленґдон, змушений майже кричати. Йому здавалося, що вони наближаються до діючого вулкана.

– Камера вільного падіння, – коротко відповів Колер, нічого більше не пояснюючи.

Ленґдон вирішив не допитуватися. Він утомився, а Максиміліан Колер, схоже, зовсім не прагнув виявляти гостинність. Ленґдон нагадав собі, для чого прибув сюди. Ілюмінати. Десь у цьому величезному будинку лежить труп… із тавром, заради якого він щойно подолав три тисячі миль.

Наприкінці коридору гуркіт перетворився на оглушливе ревіння, підлога під ногами вібрувала. Вони повернули за ріг, і праворуч з’явилась оглядова галерея. Чотири вікна з грубим склом в округлій стіні нагадували ілюмінатори в субмарині. Ленґдон зупинився і зазирнув в одне з вікон.

Професорові Роберту Ленґдону доводилося бачити в житті всілякі дивні речі, але такої дивовижі він іще не бачив ніколи. Він навіть кілька разів змигнув, щоб упевнитися, що це не галюцинація. Він дивився у величезну круглу шахту. Там, наче в невагомості, висіли в повітрі люди. Троє. Один помахав йому рукою і зробив у повітрі сальто.

О Боже, подумав він. Я потрапив до країни Оз.

Дно шахти затягувала дрібна сітка. Крізь отвори в сітці виднівся велетенський пропелер, що обертався з шаленою швидкістю.

– Камера вільного падіння, – пояснив Колер, зупинившись біля Ленґдона. – Те саме, що затяжні стрибки з парашутом, тільки в закритому приміщенні. Для зняття стресу. Це вертикальна аеродинамічна труба.

Уражений, Ленґдон не міг відвести погляду від трьох літунів. Одна з них – доволі огрядна жіночка – підлетіла до вікна. Хоч її хлистали потужні струмені повітря, вона широко всміхнулася й показала Ленґдонові двома руками «це чудово!». Той слабко усміхнувся у відповідь і повторив її жест, застановляючись, чи знає вона, що це – давній фалічний символ чоловічої сили.

Ця товстенька жіночка, зауважив Ленґдон, єдина з трьох мала щось на кшталт мініатюрного парашута. Клаптик тканини, що тріпотів над нею, здавався іграшковим.

– Навіщо їй цей парашутик? – поцікавився Ленґдон. – Він має не більше ярда в діаметрі.

– Опір, – пояснив Колер, – зменшує її аеродинаміку, щоб потік повітря міг її підняти. – Він знову рушив по коридору. – Один квадратний ярд поперечної поверхні сповільнює падіння тіла майже на двадцять відсотків.

Ленґдон розсіяно кивнув.

Він і гадки не мав, що ще до ранку в одній країні, розташованій за сотні миль від Швейцарії, ця інформація врятує йому життя.

Коли Колер і Ленґдон вийшли через інші двері з головної будівлі ЦЕРНу на яскраве швейцарське сонце, Ленґдонові на мить здалося, що він перенісся на батьківщину. Картина, що постала перед ним, дуже нагадувала кампус якогось із найпрестижніших університетів у Новій Англії.

Зелений схил збігав до широкої рівнини, де на прямокутних галявинах поміж охайними гуртожитками купками росли клени. Вимощеними стежками діловито крокували особи з ученим виглядом і книжками в руках. Схожості з університетським кампусом додавали двоє довговолосих гіпі, які кидали один одному фрізбі під звуки Четвертої симфонії Малера, що линули з вікна гуртожитку.

– Це наші гуртожитки, – пояснив Колер, виїхавши на стежку, що вела до будинків. – У нас працює понад три тисячі фізиків. ЦЕРН зібрав під своїм дахом понад половину всіх фахівців з елементарних частинок у світі – це найсвітліші розуми планети. Німці, японці, італійці, голландці – усіх не перелічити. Наші фізики представляють понад п’ятсот університетів і шістдесят національностей.

Ленґдон був вражений.

– Як же вони спілкуються?

– Англійською, звичайно. Це універсальна мова науки.

Ленґдон завжди думав, що універсальна мова науки – це математика, але надто втомився, щоб сперечатися. Він слухняно йшов стежкою за Колером.

Десь на півдорозі назустріч їм пробіг молодий чоловік у футболці з написом: NO GUT, NO GLORY!

Спантеличений, Ленґдон подивився йому вслід.

– Gut?4

– Теорія Великого Об’єднання5, – насмішкувато відповів Колер. – Теорія всього.

– Зрозуміло, – сказав Ленґдон, насправді нічого не розуміючи.

– Ви маєте хоч якесь уявлення про фізику елементарних частинок, містере Ленґдон?

Ленґдон знизав плечима.

– Я маю уявлення про фізику загалом – падіння тіл і таке інше. – Тривале захоплення стрибками у воду сповнило його глибоким благоговінням перед силою тяжіння і прискоренням вільного падіння. – Фізика елементарних частинок – це наука про атоми, правда?

Колер похитав головою.

– Порівняно з тим, чим ми займаємося, атоми здаються планетами. Нас цікавить ядро атома, яке в десять тисяч разів менше від нього самого. – Він знову закашлявся, цього разу сильніше. – Чоловіки й жінки, що працюють у ЦЕРНі, шукають відповідей на одвічні запитання, які турбували людство з найдавніших часів. Звідки ми взялися? З чого створені?

– І що, відповіді на ці запитання можна знайти у фізичній лабораторії?