— Скоро, скоро, баки мені не забивай! Матимеш запрошення, — Геник замислився над аргументами сестри, але за хвильку оговтався. — Ні, ну повітрям тут подихати, відпочити день-другий — це святе, я ж нічого не кажу. Але жити тут постійно? — він зробив кумедну міну. — Тут, де мухи від нудьги мруть? Де на збиту машиною курку некролог у районній газеті друкують? Тут же геть нічого не трапляється! Саме слово «новина» — лайка. Ті, хто у голові більше однієї клепки мали, всі давно звідси поїхали! А у школі твоїй працюють лише пошлюблені пенсіонери!

— Та далася тобі моя школа! Це ж не клуб знайомств. Краще скажи, як там Віка і Ліда? У них усе гаразд?

— Та що з ними станеться? — при згадці про своїх рідних сестер Євген скривився вже непідробно. — А чому ти питаєш? Скучила?

— Неймовірно. Мене так давно ніхто синьою панчохою не обзивав… Ніхто не фиркав услід, критикуючи мій одяг… Просто ностальгія замучила. Заміж мадами ще не повиходили?

За відповідь слугувала ще одна красномовна гримаса.

— Три дівки у мене на відданні, — поскаржився Геник невідомо кому, коли вони з Яною перетнули крихітний парк відпочинку із давно поламаними ослонами та рипучими покрученими гойдалками і підійшли до триповерхового будинку, де й було обурливе, як на вишуканий Євгенів смак, сестрине житло. — І жодна не бажає віддаватись. Усе принців собі шукають!

— Ти мене ні з ким не плутаєш? — Яна, сміючись, штовхнула брата в бік, але той встиг відскочити і відкрити двері під’їзду. — З Вікою, наприклад? Ні? Ну, чого мовчиш, партизане? Зізнавайся, бо інакше я тебе жорстоко закатую! Чаєм не пригощу.

— Ну май же в серці милосердя, — піднімаючись сходами на другий поверх, заканючив Євген. — За твій чай з ожиною я не знаю, що ладен зробити… До слова, де ти її береш?

— Збираю. За стильним висловом стиліста Ліди, лажу кущами, як потороча, і обдираю пальці до крові, — театрально описала картину збирання трав Яна, знімаючи з шиї допотопний ключ на мотузочці. — І знаєш, де? За містом, у тому лісочку, що зараз ледь не весь дачами забудований. Ще трохи і там не те що ожини, а й трави не залишиться. Усе заасфальтують. Та поки що… у мене є торішні ягоди.

— Царице! — гучно захопився Геник, прослизаючи до мініатюрного — ніде правди діти — передпокою такої ж крихітної квартирки. — Ти повернула мені смак насолоди. Ти воскресила мене. Я твій раб! Усе, чого ти забажаєш, буде виконано. Наказуй!

— Чайник постав, воскреслий, — наказала цариця, відбираючи торбу з інформацією.

Виконуючи накази сестри, Євген вів далі:

— Зараз я тобі таке запропоную — ти просто зомлієш від щастя, — урочисто заявив він і випнув груди, вочевидь, для більшої переконливості.

Яна підозріло глянула на брата і прокоментувала:

— Бійтесь данайців, що дари приносять.

Черговий навчальний рік успішно добіг кінця. Школярі склали всі іспити, що дало їм прекрасну нагоду забути про школу на цілих два місяці.

Для Яни ж літо означало довгу відпустку і чудову можливість провести її вдома за книгами, виходячи лише до крамниці, чи — надвечір — подихати повітрям у парк. Яна знала також, що Геник зі своєю надмірною енергією неодмінно спробує втрутитися в буколічно-пасторальні плани сестри та спокусити її тим, що він сам називав «справжнім відпочинком», і сподівалася лише на диво. Приміром, таке — брат, затурканий своїм будівництвом, лишить її в спокої. Марні надії. Дива не сталося. Натомість, ось воно, вербування. Почалося.

— Слухай, мала, — солідно заявив кузен з висоти своїх тридцяти двох років, — давай не будемо в політеси гратися. Мені ти можеш голову не морочити: я у курсі всіх твоїх справ.

— Ти б краще за рідними сестрами приглядав, — втомлено мовила Яна. Їй не хотілося бути нечемною, та деколи Євген забагато на себе брав. От як зараз.

— А ти мені яка? Хіба не рідна? — Геник аж трохи образився. — Крім того, Віка з Лідою самі дадуть собі раду. На відміну від тебе.

— Що б ти не думав про мене, я теж не в хмарах пурхаю!

— Ти? Та ти там живеш, у хмарах своїх. Я ще не бачив такої непрактичної особи, як ти. Цікаво, де ти ховаєш свої крила, коли спускаєшся до нас, на грішну землю?!

Мимоволі Яна засміялася.

— Ти такий романтичний правник. Хоч це й оксюморон.

— Ага. Тільки нікому не кажи. Нехай це залишиться між нами. Сестричко, я ж допомогти хочу. Ну зізнайся, в тебе немає грошей?..

Яна шумно зітхнула. На Євгена це не подіяло.

— Є. І досить свердлити мене поглядом, гестапівцю.

— Так. Звісно, є, — брат ляснув себе по лобі. — Як я міг забути. На хліб та молоко вистачить, правда ж?

— І навіть на «лимонні дольки».

— Ти й досі їси той жахливий дешевий мармелад? — вжахнувся кузен.

— А я мушу їсти дорогий, щоб власною печінкою платити за штучні харчові добавки? Генику, це беззмістовна розмова. І ти марнуєш свій час. Скільки там коштує година твоєї консультації?

Євген звів густі брови в одну сувору риску.

— Ось пришлю рахунок, то й дізнаєшся, — пригрозив він. — Могла б уже краще мене вивчити. Я все рівно скажу те, що збирався. Ти ж в курсі.

О, так. Само собою. Хто-хто, а Яна була в курсі. Збити Геника з пантелику було так само важко, як і розвернути на сто вісімдесят градусів бойовий крейсер за допомогою вітрила з носовичка.

— Кажи.

— Ні, спочатку ти мусиш відповісти мені на одне запитання.

— На ще одне запитання? — солодко уточнила Яна.

— Байдуже. До дідька нумерологію. Де ти збираєшся відпочивати цього літа?

Яна опустила очі. Іншої відповіді Євген не потребував.

— Я так і думав. Точніше, я це знав. Знову сидітимеш у цих чотирьох стінах, поклавши на коліна фоліант вагою з тонну, знову схуднеш — хоча вже далі й нікуди, від тебе й так одна тінь лишилася, і нема того, щоби на річку сходити чи до озера, покупатися, пива випити… ну що ти робиш такі очі? Я сказав «пиво», а не «кокаїн»! І так із року в рік. Тобі не набридло?

— Ні. І я ходжу купатися, — захищалася Яна. — Так, ходжу. На затоку.

— Ця затока — стічна канава. І той так званий ставок у центрі — теж. Проста калюжа. Велика брудна калабаня. Там навіть качок немає, їх звідти вижили мікроби та бактерії. Справжня річка — за містом. На моїй ділянці.

— І до чого ти хилиш? — підозріло спитала Яна.

— Я не хилю, а прямим текстом пропоную тобі провести літо на моїй дачі.

— Про це не може бути й мови!

— Це ще чому? — оторопів Геник, явно збентежений такою різкою відмовою.

— На це є сотня причин.

— Назви хоч одну поважну…

— Але якщо їх узагальнити, то якраз і вийде одна поважна. Я не хочу псувати твій відпочинок, брате.

— Не розумію, про що ти?

— Про твою дачу. Твою, розумієш? Я не хочу заважати тобі та плутатися під ногами, коли ти в компанії друзів-юристів чи потенційних клієнтів нагрянеш туди, аби розслабитися від міської метушні.

Євген трохи подався вперед — вони сиділи за крихітним кухонним столиком на малюсінькій кухні — і ледь торкнувся сестриної руки.

— Дуже вдячний за твою тактовність, Яночко, — мовив він, думаючи, що ні Лідії, ні, тим більше, Вікторії, за таких умов і на думку не спало б думати про його комфорт. — І за твою турботу теж. Але не переймайся дуже. Природно, я часто буватиму на «Горі», — так, від першої частини прізвища, називалася Геникова дача. — І природно, не сам. Про друзів — це перебільшення, звісно, у моєму бізнесі добре, якщо бодай приятелі є, але… Люба, і я, і мої знайомі — усі ми люди зайняті. Може, мені якимсь дивом вдасться викроїти цілий тиждень десь на початку серпня для відпочинку, а може, й ні. Єдине, що я залишаю за собою напевне — це кілька вихідних. А тепер подумай, що отримаєш ти. Абсолютно порожній дім із такою купою кімнат, що там можна заблукати. Фруктовий сад за вікнами. Річку, звідки й воду пити не гріх — така вона чиста. Приватний пляж. Ти навіть зможеш вирощувати на моїй ділянці оті свої кошмарні будяки…

— Якщо ти про мої петунії…