— Я класифікую їх, як бур’ян звичайний…

— Тоді начувайся, — Яна зі сміхом відштовхнула братову руку, що вже тягнулася, аби знов погладити її.

Взагалі Євген був скупим на подібні лагідні дотики, але не з нею. Не з сестрою.

— Моя помста буде блискавичною і страшною. Я… не знаю, що з тобою зроблю! — жартувала Яна.

— Ти досягла свого. Я вже наляканий. Яночко, погоджуйся. Скажи мені «так». Я навмисне заради цього приїхав до Квітневого.

— А я гадала… думала, ти ще не всі справи з будівництвом залагодив, і тому…

— Та усі, всі, трясця тим справам! Ти собі не уявляєш, що то за морока будуватися!

— Ах ти ж моє бідняточко! — з очей дівчини так і бризкало лукавство. — Як подумаю про те, чого ти натерпівся — клянуся, серце кров’ю обливається! Спочатку заробив цілу купу грошей, потім купив собі квартиру, а далі ще й дім збудував! Не життя, а суцільне пекло! Як ти й досі ряст топчеш, таке витримуючи?!

— Янко, ти в мене договоришся! Краще збирай речі та й поїхали.

— Як? — розгубилася Яна. — Прямо зараз?

— А що тебе тут тримає? — іронічно поцікавився Геник. — Діти, кури, порося? Прямо зараз збирайся. Бо тобі дай час на роздуми, то ти вічність будеш думати. Сумніватися почнеш, вагатися… як же без цього? У цьому ти вся. Так що кидай до валізи всі свої три ряси і вперед, назустріч сонцю!

Після слів Євгена запала мовчанка. Здавалося, вічність минула, перш ніж тишу порушив ледь чутний Янин голос.

— Добре. Я поїду з тобою. Ти все правильно сказав. Я так давно нікуди не вибиралася, навіть за межі Квітневого… А якщо там у тебе сад та річка… Але, Генику,… неправда твоя. Я не такий сухар, яким ти мене малюєш. Я не ношу ряси, просто не вважаю за потрібне демонструвати сідниці усім перехожим. Я одягаюся так, як зручно мені. Я не маю грошей, однак не маю і боргів. Зате у мене є цілий світ — мій світ, братику. Може, на твій досвідчений погляд моє життя й убоге — але воно моє. І жоден, нехай і гігантський, успіх нікому не дає права зводити мої скромні досягнення до нуля. Не будь, як сестри. Снобізм тобі не личить!

— Я й на думці не мав тебе принижувати, — пробурмотів дещо присоромлений Євген. Порівняння із сестрами зачепило його за живе.

— Тоді нащо провокував?

— Хотів, щоб ти роздратувалася і почала рухатися. Добра́ тобі хотів.

— Та невже?

— Точно тобі кажу, — запевнив брат. Яна скрушно похитала головою.

— Я тобі вірю, але… Благими намірами шлях до пекла вистелено.

— Пекло і здоровий глузд у житті — то не є синоніми. І ще, Яно,… хіба це так погано — прагнути більшого?

— А я й прагну. Просто моє «більше» не вимірюється у грошах і не ґрунтується на планах про вигідний шлюб без краплини почуття. У мене інші пріоритети.

Тепер головою захитав Євген.

— Усе ще віриш у кохання типу «віднині та повік»?

— Не просто вірю — знаю, що воно буває. Щоправда, далеко не в усіх, але — буває. Мої батьки, приміром…

— Заслані.

— Прошу?

— Я стверджую, що вони — інопланетяни, — змовницьки прошепотів Геник. — Їх заслали на Землю навмисне, аби показати те, чого в нас, людей, ніколи не буде.

— Тобто ніжність, вірність, любов та взаємоповагу? Ти недооцінюєш людей, брате.

— Радше переоцінюю, хоча… Я стикаюся з ними щодня. І добре знаю, чого вони варті ці земляни. До речі, теорія про походження твоїх батьків усе пояснює також і про тебе. Ти й сама не від світу цього.

— Тобі видніше, теоретику, — Яна остаточно капітулювала.

Перспектива провести літо так, як це змалював Євген — практично на самоті, у великому домі посеред фруктового саду та поруч із річкою, виглядала не просто чарівною, вона зманювала мов спів міфічних сирен.

Що я втрачаю, подумалось дівчині? Анічогісінько. А отримую безліч вигод плюс одного кузена, що без упину мене виховує. Однак усе добре не буває, а з Геником якось можна змиритися. І з цим висновком Яна рішуче підвелася і пішла складати речі, вдавано урочисто коментуючи свої дії:

— Ну що, рушаймо за моїми рясами, єретик?

«Гора» була за десять кілометрів від Квітневого, і тому дорога туди тривала лише чверть години, та Яна мала таке відчуття, ніби потрапила у цілковито інший світ. Утім, чому «ніби»? Це й був інший світ. Кількаповерхові хороми, чи, радше, палаци, що не тулилися один до одного, як це зазвичай траплялося на сільських вулицях: простягни руку зі свого вікна — і торкнешся шибки сусідньої хати. Вони царювали на ділянках заледве не у гектар, вражаючи пишнотою оздоби та вигадливістю архітектури. Чого тут тільки не було: вежі зі зубчастими стінами, подібні до середньовічних замків, тераси й арки, гостроверхі дахи, криті червоною черепицею, з грубезними димарями. І все це тонуло у зелені садів та лісу.

Яна була приголомшена. Але найбільше потрясіння чекало на неї, коли вона побачила власне «Гору».

— Ну-і-ну — тільки й змогла прошепотіти дівчина. Євген заглушив мотор свого джипа, і задоволено кивнув.

— Нічогенько? Що скажеш? Недарма я з тих клятих виконробів душу виймав. Результат того вартий. Вражає?

— Ти казав, що у тебе дача, Генику.

— Ну, а це що?

— Це вілла. Справжнісінька вілла. Я такі раніше тільки у кіно бачила. Скільки грошей ти на це вгатив? Ні, мовчи. Я не хочу знати.

Самовдоволено посміхаючись, Євген вибрався із машини і відкрив двері сестрі.

— Уся ця розкіш — твоя, як мінімум на два місяці. Почувайся, як удома. Зараз я тобі все покажу. Ось ключі, — вклавши Яні у долоню зв’язку вагою десь із півкіло, заходився пояснювати брат. — Можеш ходити, де забажаєш. Це не замок Синьої Бороди. Тут є два водонагрівачі, газовий та електричний. Користуватись можна обома, та перший потужніший. У кухонних шафах та у холодильнику є сякий-такий запас консерв, але я залишу тобі трохи грошей. Купиш усе, що потрібно, тут, за ліском, є сільмаг — відносно недалеко. Усі спальні на другому поверсі…

— Усі?..

— Так, їх вісім, здається… чи дев’ять? Обирай будь-яку. На першому поверсі вітальня, кабінет з бібліотекою, кухня і ванна кімната… чи дві?

— Ти що, хочеш тут влаштувати публічну лазню?

— Ага, до речі, про лазню — у цоколі є сауна. Ну, ходімо, чого ти заклякла? Час вступати у право володіння маєтком.

Яна усвідомлювала, що поводиться, наче аборигенка якогось тропічного острова, яка вперше у житті побачила білу людину та скляне намисто, однак нічого не могла з собою вдіяти. Розширеними від подиву та захоплення очима вбирала у себе навколишню красу.

Сама вілла, незважаючи на свої монументальні розміри та майже реалізовану претензію на палац, водночас виглядала якоюсь невагомою. Її легкі, немов повітряні форми, здавалися створеними нелюдською працею, а помахом чарівної палички. Складені з рожевої цегли стіни наче підсвічувалися зсередини світанковими промінцями, широка відкрита тераса з білими колонами оперізувала весь перший поверх будинку, а кухня, куди Яна зайшла найперше, мала окремий вихід у сад.

Вступ у право володіння не розтягнувся у часі та просторі — вже за п’ять хвилин Геник втік у справах і Яна залишилася сама.

Поблукала садом. Погойдалася трохи у гамаку, натягнутому поміж двох старезних яблунь — ці дерева явно пам’ятали ті часи, коли тут ще не було жодних віл, дач та замків. Потім прийняла душ — на другому поверсі кожна спальня мала свою ванну кімнату. І подалася до бібліотеки. Нею виявилась величезна кімната, аж до стелі заставлена книжковими стелажами, з парою череватих крісел для читання і спеціальними сходами, щоб зручно було знімати книжки з полиць.

— Це спадок дядька Ярослава, — прошепотіла Яна сама до себе.

Покійний Євгенів батько, викладач зарубіжної літератури в педучилищі Квітневого, усе своє життя збирав книжки. Його бібліотека налічувала тисячі томів, і всю її турботливий нащадок перевіз на «Гору» — до великої Яниної втіхи.

— Читати-не перечитати, — вголос зраділа дівчина і дістала з середньої полиці томик Шекспіра. Прекрасне видання, чудові ілюстрації і розкішний переклад… Ось воно, щастя! Ні, таки мав рацію Геник — цей відпочинок безумовно піде їй на користь!