Литмир - Электронная Библиотека

- У неї - троє дорослих дiтей. Старшiй - двадцять два.

«Донька майже така, як я, - подумала дiвчина. - А мама на вигляд значно молодша за свої роки. Доглянута».

- Та менi просто цiкаве ваше життя, - вiдказав хлопець. - Я - журналiст.

«I психолог-аматор», - подумки додала дiвчина, iронiзуючи з його улюбленої фрази.

Старий нiби заспокоївся, але втратив iнтерес до розмови.

Зате Нiнка не вгамовувалася. Ревнощi робили її злою i нестерпно впертою. Вона ставала нестерпною навiть до себе. Але вiн кохав її i таку. Вперту, вередливу, брехнющу. Яка безпричинно годинами плакала, коли починалися мiсячнi. Любив її сльози, що так рясно омивали його чоловiче «я».

Кажуть, тiльки так кохають по-справжньому. Це все одно, що любити себе. Приймати себе таким, який ти є. Бо не люблячи себе, хiба можна полюбити iншого?

Вiн себе любив i цiнував. I це було його великим плюсом.

Вони мовчки йшли додому. Чоловiк намагався помиритися, але ревнивиця затялася.

«Вередливе оленяточко», - радiючи своїм почуттям до коханої, думав вiн. А вголос сказав:

- Я сьогоднi вперше розгледiв, який у тебе гарний профiль… Якийсь незвичайний. Наче давньої кочiвницi з азiйських степiв.

- Ти хочеш сказати, що досi вважав мiй профiль, а разом iз ним i мене, бридкими? Дякую за щирiсть! - знову знайшла привiд «визвiритися» дiвчина.

- Я хотiв би тобi дещо подарувати, - «психолог-аматор» витягнув iз потаємної кишенi малесеньку рiч.

Нiна в темрявi не могла нiчого розгледiти. Хоча видивлялася аж до болю в очах. Водночас намагалася продемонструвати, що це її зовсiм не цiкавить!

Коли вони пiдходять до лiхтаря, чоловiк кладе їй на долоньку маленький брелок зi своїм зображенням. Чомусь зеленим. Вiн - майстер вигадок.

Набурмосена Нiна сердито тицяє йому подарунок: «Не треба до мене пiдлизуватися!».

Вiн умовляє її не гнiватися, але нiчого не допомагає.

Їх примиряють тiльки нiчнi любощi - пiсля тисячi її докорiв i одного-єдиного його щасливого зiтхання: «Господи, як божевiльно кохає мене це вереднюще дiвчисько!»

Але вголос вiн цього не скаже. Вiн украй рiдко виявляє свої почуття.

1.1

Привiт жабунцю! Чекав на твого листа, але: Як там твоя нiмецька? Ферштейст ду етвас?

Сьогоднi у нас дощить. Настрiй у зими похоронний, як i в мене. Чекаю на весну, як дехто воскресiння мертвих.

Багато думаю про нашi стосунки. Про цi пiвтора року - цiкавi й болючi. Головне, щоб ми не охололи одне до одного. А ще мене лякає життя на самотi. Адже я нiколи сам не жив.

Мила моя дiвчинко! Так хочеться, щоб усе закiнчилося, як у казцi.

Твоє цвiтiння.

2.1

- А чому ти не зелена? - спитає маленька бiлява Дебора.

Ти дуже здивуєшся. Адже з якого дива ти маєш бути зеленою?

Та брак нiмецьких слiв заважатиме прояснити ситуацiю. Тому вiдповiси фразою, завченою на тримiсячних курсах:

- Я не знаю.

- А твої батьки теж зеленi?

- Нi! - ще бiльше округлиш очi. Але не запитуватимеш нiчого. Бо не зможеш.

Увесь час думатимеш про дивне запитання дiвчинки.

За вечерею Дебора запитає маму:

- Ма, а чому в Українi люди зеленi?

- Нi, дитинко, не зеленi. Хто тобi таке сказав?

- Нiхто. Просто я бачила в неї (показуватиме поглядом на тебе, бо незвичне для нiмцiв iм'я поки що вимовляти важко) брелок з фоткою її хлопця. А вiн у неї - зелений. А в Прiї, попередньої нашої виховательки з Iндiї, хлопець був чорний. Бо там усi - чорнi.

- Дитинко, ти, певно, неякiсну фотку бачила.

- Ма, коли я виросту, то також стану вихователькою. Я знаю, це називається «опер» («au pair»)! Це дуже класно! Це супер! - пiдскакуватиме мала.

Батьки обмiняються поглядами. Їхнi очi свiтитимуться нiжнiстю та теплом.

Того вечора ти почуватимешся надзвичайно затишно. Уперше притулиш до себе непосидючого, як ртуть, шестирiчного Габiто.

- Як гадаєш, тобi в нас не буде важко? - запитає тебе через кiлька днiв «гастфатер», твiй «гостьовий тато» Томас, за трьома дiтьми якого ти тепер доглядатимеш

- Важко? - здивуєшся ти.

I подумаєш: «А що може бути важкого в тому, що я цiлими днями сиджу в своїй кiмнатi й передивляюся українськi сайти?»

- Нi. Думаю, що не важко. Навпаки - таке враження, наче в мене розпочалася вiдпустка. I триватиме цiлий рiк.

- Ого! - щиро зрадiє Томас. - Бо в нас були такi «опер», що вiд нас тiкали.

- Чому? - здивуєшся.

- Нарiкали, що важко працювати. Казали, що доглядати трьох дiтей їм не пiд силу. Але з українськими дiвчатами, слава Богу, в нас поки що серйозних проблем не було.

Ти ж мiркуватимеш про те, що цi дiти - напрочуд гарнi й добрi. Що ти таких нiколи не бачила. I знаючи їх усього три днi, вже пройнялася нiжними почуттями. Ти любитимеш їх. Оцього маленького Габiто, милу Дебору i трiшки вередливу Юдiт.

Коли ти сюди їхала, тобi здавалося, що конче потрiбно мати людей, яких зможеш любити. Щоб не вiдчувати себе в далекiй країнi самотньою. Нiби кочне потрiбно мати людину, до котрої можна пригорнутися.

Ти принесла у старому зошитi кiлька нiмецьких номерiв, щоб зателефонувати, коли буде самотньо.

Але не будеш самотньою довгими вечорами у своїй пiдвальнiй затишнiй кiмнатi. Будеш щасливою. Хоча поруч бiля тебе не буде нiкого…

3.1

- Завтра в тебе день народження, - каже за столом тато.

Вона мрiяла про ляльку Барбi або хоча б про її дешеву китайську копiю. Усього за кiлька гривень. Усього за кiлька пив. Адже вона нiколи не мала ляльок.

- Тиждень тому в мами теж був день народження. Що ти їй подарувала?

Вона пригнiчено мовчить. Можливо, про щось думає чи згадує.

- Ти їй нiчого не подарувала!

- Я спекла для неї млинець зi смородиною i пудингом. Великий млинець! Майже, як торт.

- Це - дурня! Не рахується. Тому i ми тобi не подаруємо нiчого.

Ображена дитина хотiла вийти. Хотiла пiти до своєї кiмнати, але в цьому домi нiхто не мав права вiдлучатися без батькового дозволу.

Вона думала про те, що нiчого навiть не просила вiд нього, нi на що не сподiвалася… Нi про що навiть не думала просити!

Мати, як завжди, мовчить. З неї досить власних трагедiй.

Але ж все-таки! Все-таки!

Уже в усiх дiвчат з вулицi є Барбi. Це дуже гарна лялька. У неї бiле волосся, осина талiя i довгi ноги. А ще їй можна власноруч пошити одяг.

Дiвчинка могла б погратися з Барбi у Маринки, котра живе навпроти. Але хто її пустить до сусiдки? А якщо й втече непомiтно на хвильку, то нiхто їй не дасть ту ляльку додому.

То ж майже немає сенсу, бо вона завжди хотiла, аби в її кiмнатi ще хтось спав. Тiльки не тато. I не мама. I не два старшi брати. Їй набридло боятися вночi клоуна, який часто ввижався у єдиному вiкнi. Воно було манюсiньким, найменшим у будинку, розмiром із невелику картину. А свiтло до кiмнати вмикалося аж у коридорi.

Одного разу страх примусив її поговорити з клоуном. Пiсля того витвiр власної уяви перестав бути страшним. Принаймнi йому одному можна було бодай щось розповiсти, не боячись бути висмiяною або, не приведи Боже, покараною.

- Клоуне, а коли в мене буде лялька Барбi?

- …

- Я теж хочу таку ляльку. Уже всi сусiдки її мають.

- Невже всi?

- Ну… Леська має, Анюта також. Навiть Маринка з Тарасом мають.

- А от Володька не має!

- Але ж вiн хлопець!

- А його двоюрiдна сестра також не має.

- Але вона живе не на нашiй вулицi.

Це була не проста дитяча розмова, а жахливе порiвняння себе з iншими. I коли воно завжди не на твою користь, то ти мимоволi перетворюєшся на людину-порiвняння. Котра тiльки те й робить, що шукає з ким себе можна порiвняти. Ясна рiч, не на свою користь. Бо це вже смертельна звичка. Така людина бачить образу в усьому, що її оточує.

2
{"b":"210734","o":1}