Литмир - Электронная Библиотека

Знаєш, наша переписка замiнює щоденник. Але жодний Інтернет не замiнить твiй голосочок. Голос - це майже пiвлюдини. Навiть паузами, зiтханнями чи бринiнням можна так багато сказати! От якби ще й зображення!

Цiлую тебе.

2.15

Ти вiдвiдуватимеш найцiкавiшi у твоєму життi заняття. Спiлкуватимешся з рiзною молоддю. Одного разу Оналi розповiсть тобi про цiкаву молодiжну програму, за якою можна майже безплатно поїхати на рiк до Австралiї.

Оналi розповiдатиме тобi про свого хлопця, який у 24 роки вже побував ув Iндiї, Америцi та Австралiї, звiдки повернувся вже з нею.

Потiм до твоїх рук потраплять iнформацiйнi буклети про молодiжнi програми. I тебе шокує, що у твоїй країнi ти про них нiчого не чула. Бо вдома навiть за iнформацiю про «Аu pair» та «Work and Travel» тобi довелося платити шаленi грошi! Це коли тут, за кордоном, бiльшiсть програм безкоштовнi. Платити потрiбно тiльки за дорогу. В Єгипет, наприклад, ще й перелiт забезпечують. Ти замислишся над тим, чому тут молодь зовсiм не така, як у твоїй країнi? А вiдповiдь дуже проста: бо тут про неї дбають.

У тебе засвiтяться очi: ти зрозумiєш, що життя лише починається! Що всi дверi для тебе вiдчиненi.

Знову фестиваль. Знову свято. Народ iз веселими обличчями засiватиме мiсто солодощами. На вашiй «вег» (вулицi) - карнавал. Король i королева кидатимуть з авто цукерками, а щасливi дiтлахi бiгатимуть за ними, спiваючи:

- Колонiя-а-а! Вiва-а-а Колонiя-а-а!!! (Колон - давня назва Кельну.)

Велика лавина свята. Без єдиної пляшки алкоголю. Без жодної сигарети. Без лайливого слова чи бiйки. Тут дiти не сперечатимуться, бiля чиїх нiг упала цукерка i кому вона належить!

Ти будеш безмежно здивована, коли чужi малюки тицятимуть тобi до рук шоколаднi батончики «Баунтi» чи «Снiкерс».

Вуличний король з королевою, розкидавши цукерки, зiйдуть з авто i станцюють чудернацький танець давнiх нiмецьких правителiв. У кожного нiмця цього дня на щоцi буде малюнок: три корони й дев'ять крапель слiз - герб мiста, в якому ти житимеш.

Ти згадаєш, як довго чекала на це свято: початок найбiльшого карнавалу Європи. Адже попереднi були тiльки своєрiдною пiдготовкою. За кiлька днiв на мовних курсах повiдомлять, що на тиждень скасовуються навчання. Ти здивовано запитаєш: «Чому?».

- Бо ж карнавал розпочинається! Вулицi перекриють так, що жодне авто не прошмигне.

- I що - нiхто не працюватиме?

- Так хто ж буде працювати у КАРНАВАЛ? - смiятимуться iз твого невiгластва.

- Справдi, - згодишся ти, - як можна працювати, коли КАРНАВАЛ.

Коли починається карнавал, життя стає суцiльним святом.

3.15

Усе набуває дедалi сiрiшого кольору. Мати тепер спить у кiмнатi з донькою. Вони поставили велике лiжко, на якому ночують. I це тодi, коли випускницi так потрiбен свiй простiр.

Тепер вона не може вечорами писати щоденник, плакати на самотi, сумувати чи мрiяти. У неї була одна-єдина радiсть у цьому будинку - кiмната, в якiй можна сховатися. А тепер нема й її.

Вони сплять разом. I мати часто розповiдає, що скоро житимуть без тата. Вона малює картини щасливого життя в мирi й злагодi, i серце дiвчини поволi вiдтаює.

«Невже це можливо? - думає вона. - Хiба я заслужила на таке щастя? Боже, яка я, мабуть, погана, адже мрiю жити без рiдного тата? А ще я мрiю, щоб вiн помер i щоб я його бiльше нiколи не бачила».

Так i текло життя. У переповненiй хатi панувала самотнiсть. Нiхто не хотiв пускати до себе в душу когось iншого. П'ятеро камiнних черепах пiд однiєю стрiхою.

Одного ранку мати почувалася кепсько. Вчора вона не спала з дiвчинкою. I та цiлу нiч пiдозрювала, що мати - в батьковiй спальнi. Донька до пiвночi не могла заснути i навiть не роздягалася. Боялася, що почнеться сварка, тому була готова до втечi. Вона завжди намагалася втекти, щоби десь пересидiти бiйку.

Батько це знав i ховав ключi вiд вхiдних дверей. А коли вона вилiзала через вiкно, то примушував її повернутися.

- Нi! - кричав вiн. - Ти не втечеш! Ти будеш тут! Ти будеш на все це дивитися! Аби боялася! Аби знала, що таке моя сила i влада!

Але її не потрiбно було вчити страху. Вона вже давно навчилася.

Та в той ранок донька зайшла у вiтальню й побачила, що всi квiти, якi мати так любила, якi викохувала роками, вирiзанi пiд корiнь i мертво стеляться килимами.

Її серце боляче тьохнуло. Вона стояла й дивилася на них, не знаючи, що робити.

До кiмнати зайшов брат.

- Я бачив, як татко їх рiзав. Вiн попросив мене принести ножа.

- I ти ПРИНIС?

- А ти що - не принесла б, якби ТАТКО наказав?

А дещо пiзнiше дiвчина почула крик матерi. Вона вибiгла до коридору i побачила, як сходами спускається батько. Через кiлька хвилин угледiла маму. Та йшла з другого поверху, одягнена в халат. Вiн був наполовину розстiбнутим i дiвчинка побачила, що пiд ним нiчого нема.

Донька затиснула долонею рота: мати опускалася сходами повiльно, голосно стогнучи: «Чому? За що?».

(Цi слова, тон, i сама постать матерi, яка спускалася сходами, тримаючи руки мiж нiг, якими стiкала кров, ще довго потiм снилися дiвчинi ночами. Тодi вона прокидалася в холодному потi, а її серце билося в шаленому ритмi. Жах огортав її нутро. I вона була змушена вмикати свiтло. Але коли знову його гасила, то вiдчуття, що в кiмнатi хтось є, i вiн зробить i їй боляче, не покидало…)

А мати все опускалась i опускалась. Дiвчина стояла, затиснувши долонями рота. Бо батько терпiти не мiг крику чи плачу. Вона боялася своїм вереском зробити мамi ще гiрше.

З кухнi вийшов брат. Спочатку вiн побачив сестру. Потім - матiр. Зрозумiв, що зараз має щось трапитись, якщо ще не трапилося. Тому поспiшив кинути на плечi наплiчника i податися з хати.

Батько стояв бiля вiшака й одягав пальто. Вiн навiть не дивився у бiк матерi.

- Допоможи менi… Ти ж лiкар! - просила вона. - Чому ти це зробив?

Але вiн незворушно одягався. Так само незворушно взяв портфель i вийшов за сином. Та через мить повернувся, щоб гримнути на доньку:

- А ти що стовбичиш? Ану геть до школи!

I, грюкнувши дверима, пiшов.

А дiвчина залишилася, щоб допомогти матерi дiйти до лiжка, пiдстелити клейонку, аби не закривавити простирадло, побiгти в пошуках машини, яка б довезла до лiкарнi.

Наступного дня у школi до неї пiдiйшла директриса i запитала, що трапилося з мамою. Виявляється, їй зробили важку операцiю.

- Що сталося? - випитувала Ольга Василiвна.

- Мама впала з драбини! - сухо вiдповiдала школярка.

- Так зрання? - здивувалася директор. - А що вона удосвiта робила на драбинi?

- Не знаю.

Нiхто не вчив дiтей тiєї сiм'ї брехати… Вони проходили цю науку самi.

Кiлька днiв дiвчина не ходила до школи, бо змушена була доглядати за лежачою матiр'ю. Iз родини тiльки тiтка зайшла, аби провiдати хвору.

- Ну що? Як ти тепер? - запитала вона.

- Та, дякувати Богу, лiпше. Вже не так болить…

- А операцiя як пройшла?

- Та як? Вичистили всю… Матку вирiзали…

- Та ти що! А вiн? Що вiн?

- Та хiба я знаю… Не заходить. Навiть у дiтей не запитав про моє здоров'я.

- От скотина!

Мати починає схлипувати.

- А коли йому сказали, що я - у лiкарнi, то дуже зблiд. Але не прийшов…

- От падлюка!

- Так само i свекруха не зайшла… Нiхто мене не любить. Залишається хiба скочити у воду…

- Не розумiю, чому мама тебе не провiдає…

А дiвчинi тим часом пригадався випадок з далекого дитинства. Надворi здiйнявся шалений крик. Вона спочатку навiть не виходила з кiмнати, бо вже звикла до вiчних з'ясовувань стосункiв. Боялася, аби не побачити такого, що буде її мучити ночами. Але крики ставали дедалi вiдчайдушнiшими. Вона не втрималася й вибiгла.

Бiля колодязя стояли родичi i щось кричали в один голос. На превеликий жах у глибинi криницi вона побачила матiр. Та безуспiшно намагалася по мокрому цямринню вибратися нагору. Вона ледве трималася на водi…

23
{"b":"210734","o":1}