Він прочинив хвіртку. За нею лежали чагарі підліску, крізь який вела стежина до приглушеного белькотіння річечки Престіл. Одного разу, йому тоді було тринадцять, він був підгледів, як на цій стежині стояли й цілувалися Френк з Ейнджі, вона обіймала його за шию, він стискав рукою її груди, і Джуніор зрозумів, що дитинство майже закінчилося.

Він нахилився і виригав у стрімкий ручай. Сонячні відблиски від води були злими, жахливими. Потім зір у нього прояснішав достатньо, щоб роздивитися по праву руку міст Миру. Хлопці-рибалки вже пішли звідти, натомість він побачив, як дві поліцейські машини помчали повз громадський майдан униз пагорбом.

Зайшовся виттям міський ревун. Як було заведено на випадок припинення електропостачання, ввімкнувся генератор міськради, дозволивши сирені пронизливим голосом повідомити всім цю новину. Джуніор зі стогоном затулив собі вуха.

Міст Миру насправді був усього лиш критим пішохідним містком, тепер уже трухлявим, провислим. Він мав офіційну назву: шляхопровід ім. Елвіна Честера, а мостом Миру став у 1969 році, коли якісь підлітки (свого часу містом ширилися чутки, хто саме) намалювали в нього на борті великий блакитний знак миру. Той знак і зараз було видно, хоча вже вицвілий до примарності. Останні десять років міст Миру вважався закритим. З обох кінців його перехрещували поліцейські стрічки з написами: ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО, але ним, звісно, ходили. Десь тричі на тиждень там спалахували по вечорах ліхтарі членів «Бригади ловлі голопуцьків» шефа Перкінса, присвічували вони тільки з одного або іншого кінця, але ніколи з обох. Їм не хотілося затримувати юнь, що випивала й зажималася там, достатньо було просто їх сполохати, щоб ушилися. Щороку на міських зборах хтось пропонував демонтувати міст Миру, а хтось інший пропонував його відремонтувати, але обидві пропозиції відхилялися. Здавалося, місто має власну таємницю, і ця таємниця полягала в тім, що воно хотіло, аби міст Миру залишався таким, як є.

Сьогодні Джуніор Ренні радів цьому факту.

Він проплентався північним берегом річки аж під міст – поліцейські сирени вже затихали вдалині, міський гудок вив голосно, як і раніше, – і видряпався вгору на Страут-лейн. Роззирнувся на обидва боки, а тоді шаснув повз щит з написом ХОДУ НЕМА. МІСТ ЗАКРИТО. Нирком опинився по той бік перехрестя жовтих стрічок, у затінку. Сонце заглядало крізь дірки в даху, розкидаючи яскраві монетки світла по зачовганих дерев’яних дошках під ногами, але після пекельного полум’я в тій кухні тут стояла благословенна темрява. Під дахом у кроквах воркували голуби. Вздовж дерев’яних бортів валялися розкидані пивні бляшанки й пляшки з-під кавового бренді «Алленз»[16].

«Мені ніколи цього не спекатись. Хтозна, чи є якісь частки мене в неї під нігтями, не пам’ятаю, чи вона мене хапала, чи ні, але там залишилась моя кров. І відбитки пальців. Маю тепер лише два варіанти на вибір: тікати або піти й здатися».

Ні, був ще й третій. Можна було вбити себе.

Йому треба повернутися додому. Затулити всі штори в себе в кімнаті, перетворити її на печеру. Ковтнути ще імітрексу, лягти – може, пощастить заснути. А вже потім він, можливо, щось придумає. А якщо по нього прийдуть, коли він спатиме? Ну то й що, це звільнить його від вибору між Виходом № 1, Виходом № 2 чи Виходом № 3.

Джуніор перетнув міський парк-майдан – ділянку землі, що перебувала у спільній власності громади Честер Мілла. Хтось – якийсь літній чоловік, котрого він не впізнав, – схопив його за руку з запитанням: «Що трапилося, Джуніоре? Що відбувається?», але він тільки хитнув головою, відмахнувся від старигана і продовжив свій шлях.

Міська сирена за його спиною продовжувала ревти, мов на світову погибель.

Честер Мілл мав власну щотижневу газету, яка називалася «Демократ». Назва вводила в оману, оскільки хазяйка й редакторка газети – посади, що їх одноосібно займала невгамовна Джулія Шамвей, – була республіканкою до глибини нутра своїх кісток[17]. Логотип газети виглядав так:

«ДЕМОКРАТ» ЧЕСТЕР МІЛЛА

рік заснування – 1890

На службі «Маленького міста, схожого на чобіток»!

Гасло теж дезінформувало. Честер Мілл не був схожим на чобіток, бо нагадував дитячу спортивну шкарпетку, до того ж таку брудну, що могла стояти сама по собі. Хоча й тяжіючи до набагато більшого й заможнішого міста Касл Рок[18], що лежало на південному заході (проти п’ятки шкарпетки), географічно Честер Мілл перебував в оточенні чотирьох інших містечок, більших за нього площею, але менш залюднених: Моттон з південного сходу; Гарлоу з північного сходу; з півночі ТР-90, населений пункт без статусу міста; а на заході – Таркер Мілл. Містечка Честер і Таркер називали фабрики-близнята[19], це було, коли вони на пару (у ті часи в центральному й Західному Мейні на всі заставки гатило чимало папероробних підприємств) перетворювали річку Престіл на брудну, обезриблену стічну канаву, яка майже щодня змінювала свій колір, до того ж у різних місцях по-різному. У ті часи можна було вирушити на каное від Таркера зеленою водою, а досягши Честер Мілла, плисти вже по яскраво-жовтій Престіл аж до Моттона. До того ж, якщо ви пливли дерев’яним каное, з нього нижче ватерлінії облизила власна фарба.

Утім, остання з тих високоприбуткових загиджувальних фабрик закрилася ще у 1979 році. Престіл звільнилася від чудних кольорів, і риба до річки повернулася, хоча суперечки, чи годиться вона для вживання людьми, так і продовжувалися. («Демократ» щодо цього тримався думки: «Атож!»)

Кількість мешканців у місті залежала від сезону. Між Днем пам’яті й Днем праці[20] їх бувало до п’ятнадцяти тисяч. В інші місяці людей тут жило трохи більше або трохи менше від двох тисяч, відповідно до балансу народжень і смертей у лікарні імені Кетрін Рассел, яка вважалася найкращим медичним закладом на північ від Люїстона[21].

Аби ви спитали в сезонних мешканців Мілла, скільки доріг веде до нього й звідти, більшість із них назвали б вам дві: шосе 117 – на Норвей і Саут-Періс[22], та шосе 119, що йде на Люїстон, проходячи перед тим через центр Касл Рока.

Хто прожив тут років з десять, міг би згадати щонайменше штук на вісім більше двосмужних асфальтованих шляхів: починаючи з Чорної Гряди та Глибокої Просіки, що тягнуться до Гарлоу й закінчуючи тією, що в’ється в напрямку ТР-90 і зветься Гарненька Лощина (така ж красива дорога, як і її назва).

Люди з тридцятирічним і більшим досвідом життя в цій місцевості, та якби їм іще дати час на роздуми (найвигідніше, у задньому приміщенні крамниці Брауні, де й зараз топиться дров’яна піч), пригадали б щонайменше ще дюжину путівців, чиї назви варіювалися від сакральної – Божий Ручай, до профанної – Мала Курва (хоча на місцевих мапах ця дорога позначалася всього лише номером).

Найстаршим мешканцем Честер Мілла на той день, що його відтоді іменували Днем Купола, був Клейтон Брессі. Він також був найстарішим чоловіком на весь округ Касл, а відтак і володарем ціпка «Бостон Пост»[23]. На жаль, Клейтон уже не тямив, що воно таке – ціпок «Бостон Пост», та й хто він сам такий – не вельми пам’ятав. Іноді сприймав власну прапраправнучку Неллі за свою, вже сорок років як мертву, дружину, і «Демократ» ще за три роки перед цим перестав брати щорічне інтерв’ю у «найстаршого громадянина». (Під час останньої такої бесіди на питання про секрет його довголіття Клейтон відреагував вигуком: «Де к чорту мій обід?») Деменція почала оволодівати ним невдовзі після його сотого дня народження; двадцять першого жовтня цього року йому виповнилося сто п’ять. Колись він був висококласним майстром, столяром, що спеціалізувався на шафах, балюстрадах, фасонній різьбі. Останніми часами до його спеціальностей додалися беззаперечне поїдання пудингу-желе та спроможність подеколи встигнути до унітаза раніше, ніж з нього вивергнеться з півдесятка закаляних кров’ю камінчиків.