У бік ліфтів вона рушила вже звично накульгуючи. Голосом, що виражав лише легке співчуття й не більше, адміністраторка промовила їй услід:

– Сей, коли прибуде Король і впаде Темна вежа, всі гарні речі – такі, як ота, що у вас, – вони потрощаться. Настане темрява, й не буде нічого, окрім виття Дискордії і криків кен-той.

Сюзанна не вважала за потрібне відповідати, проте тепер мурашки побігли в неї вже й по потилиці, навіть шкіра на голові стиснулась. Вона стрімко переставала відчувати власні ноги (тобто чужі ноги). От якби вона була в змозі бачити крізь джинси, чи не прозорішають там її нові гарні ноги? Може, вона побачила б, як тече венами кров, яскраво-червона донизу, темніша, виснажена – повертається вгору, до серця? А сплетені в кіски м’язи? Мабуть, що так, подумалось їй.

Вона натиснула кнопку «ВГОРУ» і вже потім поклала тарелю Орізу до торби, вмовляючи себе триматися, не впасти до того, як відчиняться двері якогось з трьох ліфтів. Піаніст у барі перейшов до «Штормової погоди»31.

Відкрилися середні двері. Сюзанна-Мія зробила крок всередину ліфта і натиснула цифру 19. Двері сковзнули й зачинилися, але ліфт не ворухнувся.

«Пластикова картка, – нагадала вона собі. – Ти мусиш скористатися карткою».

Вона помітила щілину і, акуратно прицілившись стрілкою вперед, встромила туди картку. Цього разу, натиснувши цифру 19, вона побачила, що кнопка з цим номером засвітилася. І тут же її відкинуло вбік, це Мія вискочила наперед.

Сюзанна не пручалася, навіть відчула полегшення в глибині своєї втомленої душі. А що, хай хтось інший кермує, чом би й ні? Хай хтось інший якийсь час поведе автобус. Їй було достатньо того, що вона відчула, як до її ніг повернулася тілесна міць.

Хоч Мія й була тут чужинкою в чужому краї, але навчалася швидко. На дев’ятнадцятому поверсі вона побачила покажчик зі стрілкою, де були номери 1911—1923, і швидко рушила коридором у напрямку № 1919. Зелений килим, зроблений з чогось приємно м’якого, шепотів під її

(їхніми)

краденими туфлями. Вона вставила ключ-картку, відчинила двері й увійшла. У номері стояло два ліжка. Поклавши на одне торби, вона без зацікавленості роззирнулася навколо і втупилася поглядом у телефон.

– Сюзанно! – гукнула нетерпляче.

– Що?

– Що я мушу зробити, щоб він задзвонив?

Сюзанна щиро розреготалася.

– Любонько, ти не перша ставиш це питання, повір. До тебе ним загадувалися щонайменше мільйон разів. Він або задзвонить, або ні. У свій час. Тим часом чому б тобі не роздивитися тут. Пошукати, куди б покласти твоє майно?

Вона очiкувала на опір, але дарма. Мія почала нишпорити по кімнаті (навіть не додумавшись відкрити штори, хоча Сюзанні дуже хотілося побачити місто з такої висоти), зазирнула до ванни (розкішної, мармурової на вигляд, та ще й стіни в дзеркалах), потім до шафи. Там, на полиці, накритий пластиковими пакетами для одягу, який збираються віддати до хімчистки, містився сейф. Напис на ньому Мія прочитати не зуміла. Час від часу і в Роланда траплялися подібні проблеми, але в нього вони виникали через різницю між англійською абеткою і «великими літерами» Високої Мови Внутрішнього світу. Сюзанні здалося, що Мія має проблему іншого ґатунку; хоча її узурпаторка й знала цифри, читати, як гадала Сюзанна, вона не вміла взагалі.

Сюзанна виступила наперед, проте не на повну силу. Якусь мить вона бачила дві таблички двома парами очей, відчуття було таким дивним, що її аж занудило. Врешті картинка злилася в одну і вона змогла прочитати напис.

ЦЕЙ СЕЙФ ПРИЗНАЧЕНО ДЛЯ ВАШИХ ОСОБИСТИХ РЕЧЕЙ.

МЕНЕДЖМЕНТ «ПЛАЗА-ПАРК-ХАЯТТ» НЕ НЕСЕ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА СХОВАНІ ТУТ РЕЧІ.

ГОТІВКА Й КОШТОВНОСТІ МУСЯТЬ ЗБЕРІГАТИСЯ В СЕЙФІ ГОТЕЛЮ.

ЩОБ ВСТАНОВИТИ КОД, НАБЕРІТЬ ЧОТИРИ ЦИФРИ І НАТИСНІТЬ «ВВІД», АБИ ВІДКРИТИ СЕЙФ, НАБЕРІТЬ ВАШ КОД І НАТИСНІТЬ «ВІДКР».

Сюзанна передала правління Мії, щоб та сама вибрала цифри. Та вибрала одиницю і три дев’ятки. Поточний рік, либонь, найперша комбінація, яку набере можливий готельний злодій, але не найгірша, принаймні не номер кімнати. Крім того, це правильні цифри. Цифри сили. Сіґул. Вони обидві це розуміли.

Набравши цифри, Мія посмикала дверцята, побачила, що сейф замкнуто міцно, потім знову набрала свій код. З глибин сейфа почулося дзижчання, і дверцята прочинилися навстіж. Вона поклала туди вилинялу червону торбу з написом «доріжки середмістя» – через скриньку, що стояла всередині торби, та ледве пролізла на полицю, – а потім ще й торбу з Орізами. Знову зачинила й замкнула сейф, посмикала за ручку, впевнилася, що все гаразд, і кивнула. Сумка «Бордерз» залишилася на ліжку. Вона дістала з неї пачку грошей і засунула собі до передньої кишені джинсів, до тієї, де вже лежала черепаха.

– Ти мусиш перевдягтися у чисту сорочку, – нагадала Сюзанна своїй незваній гості.

Мія, нічия дочка, не відгукнулася. Їй, вочевидь, було начхати на сорочки – хоч брудні вони, хоч чисті. Вона не відводила очей від телефону. На якийсь час, поки не повернуться перейми, її увага буде зосереджена лише на телефоні.

– А от тепер ми й побалакаємо, – промовила Сюзанна. – Ти обіцяла, і цю свою обіцянку ти мусиш виконати. Тільки не в тому бенкетному залі. – Її пересмикнуло. – Десь надворі, прошу. Мені треба на свіже повітря. Бенкетна зала смердить смертю.

Мія не суперечила. Сюзанна мала відчуття, ніби ця жінка риється на полицях пам’яті – роздивляється, відкидає, роздивляється, відкидає – і нарешті знаходить потрібне.

– Як ми туди потрапимо? – спитала індиферентно Мія. Чорношкіра жінка, котра тепер складалася з двох жінок (знову), сіла на одне з ліжок, зчепивши руки на колінах.

– Немов на санчатах сидить, – промовила до себе Сюзаннина половинка. – Я штовхатиму, а ти кермуй. І пам’ятай, Сюзанно-Міє, якщо бажаєш від мене допомоги, відповідай щиро.

– Відповідатиму, – промовила інша. – Тільки не сподівайся, що мої відповіді тобі сподобаються.

– Що ти хочеш…

– Не має значення! Господи, ніколи ще мені не траплявся хтось, хто б ставив стільки запитань! Часу нема! Тільки-но задзвонить телефон, балачці кінець! Отже, якщо взагалі хочеш, щоб ми почали палавер…

Сюзанна не дала їй закінчити. Вона заплющила очі й відкинулася назад. Ліжко не завадило її падінню; вона його пролетіла наскрізь. Вона дійсно падала, падала у прірву. І чула приглушені відстанню дзвоники тодешу.

«Ось я й знову лечу, – майнула їй думка. А тоді інша: – Едді, я кохаю тебе».

ЗАСПІВ:

ВІДСПІВ:

Падіння закінчилося раптово – вона знов опинилася у власному тілі, і щойно вона це відчула, як перед нею спливла сліпучо яскрава картинка: осяяна сонячними променями шістнадцятирічна Одетта Голмс сидить у комбінації на краю ліжка, накочує собі на ногу шовкову панчоху. Спогад протримався якусь мить, вона навіть відчула запах одеколону «Білі плечі» й мила «Красуня» фірми Pond’s32 – улюбленого материного мила й позиченого в матері ж парфуму, і подумала: «Це перед Весняним балом! Я йду туди з Натаном Фріменом!»