– Я щойно згадала, що треба було сказати «Амінь» замість «З повагою». Так? Так священники говорять. Я забула про це, але відчувала, що потрібен якийсь кінець, і я прилаштувала такий. Як ви думаєте, це велика помилка?

– Ні… не думаю… – сказала Мерил. – Лягай і спи спокійно. Добраніч.

– Сьогодні я можу сказати «На добраніч» із чистою совістю, – сказала Енн, із насолодою пірнаючи в подушки.

Мерил повернулася на кухню, поставила свічку на стіл і рішуче звернулася до Метью:

– Метью, саме час, щоб хтось зайнявся вихованням цієї дівчинки. Вона майже повна язичниця. Віриш, вона ніколи в житті не молилася!? Схожу завтра до пастора й попрошу молитовник для дітей, ось що я зроблю. І вона ходитиме до недільної школи, тільки-но я пошию їй пристойну сукню. Так, бачу, клопоту мені вистачатиме. Що ж, кожен повинен мати в житті свою частку турбот. Донині в мене було спокійне життя, але настала нарешті й моя година. Сподіваюся виконати свій обов’язок як слід.

Через відомі причини Мерил так до вечора наступного дня й не сказала Енн, що залишає її в Зелених Дахах. До обіду вона давала їй різні доручення й уважно спостерігала, як дівчинка їх виконує. Та вже до полудня переконалася, що Енн моторна й слухняна, працьовита й тямуща. Головним її недоліком була схильність впадати в задуму. Тоді прямо посеред якогось заняття вона геть-чисто про нього забувала, поки гучне зауваження або несподівана катастрофа не повертали її на землю.

Скінчивши мити посуд після обіду, Енн несподівано зупинилася перед Мерил з виглядом людини, що зважилася дізнатися про найжахливіший вирок. Її тендітна постать тремтіла з ніг до голови, обличчя палало, очі здавалися майже чорними. Вона міцно стиснула руки перед грудьми й благально промовила:

– О, будь ласка, пані Катберт, скажіть мені, чи збираєтеся ви відіслати мене чи ні. Я намагалася бути терплячою весь ранок, але відчуваю, що більше не можу виносити цю невідомість. Це жахливе відчуття. Будь ласка, скажіть мені!

– Енн, ти не ошпарила ганчірку окропом після миття посуду, як я тобі веліла, – сказала Мерил незворушно. – Піди й зроби це, перш ніж ставити запитання.

Дівчинка виконала наказ і, обернувшись до Мерил, знову зупинила на її обличчі благальний погляд.

– Добре, – сказала Мерил, розуміючи, що не здатна придумати жодної причини для відтермінування відповіді на запитання дівчинки. – Гадаю, що можу тобі сказати. Ми з Метью вирішили залишити тебе. Зрозуміло, якщо ти спробуєш бути хорошою дівчинкою та поважатимеш нас. Але, дитя, що з тобою?

– Я плачу, – сказала Енн зніяковіло. – Не знаю чому. Я так зраділа, як тільки людина може радіти. О, радіти – зовсім не те слово. Це було зі мною, коли я побачила Білий Шлях Чарівності й цвітіння вишня… але це! О, це набагато більше, ніж радість. Я щаслива! І намагатимуся бути дуже хорошою. Це тяжка праця, бо пані Томас часто говорила мені, що я жахливо погана. Але все одно намагатимусь з усіх сил. Ви не знаєте, чому я плачу?

– Мабуть, ти просто схвильована та збуджена, – сказала Мерил несхвально. – Сядь на стілець і заспокойся. Боюся, ти занадто схильна як до сліз, так і до сміху. Так, ти залишишся в нас, і ми постараємося, щоб тобі було тут добре. У вересні підеш до школи, бо нині до початку канікул залишилося всього два тижні.

– Як мені вас називати? – запитала Енн. – Пані Катберт? Чи тітка Мерил?

– Ні, зви просто Мерил. Я не звикла до пані Катберт, це мене дратує.

– Але це зовсім нешанобливо – просто Мерил, – запротестувала Енн.

– Гадаю, не буде ніякої неповаги, якщо тільки ти говоритимеш з повагою. Усі в Ейвонлі – і старі, й молоді – звуть мене Мерил, крім священника. Він каже «пані Катберт»… коли згадує про це.

– Мені так хотілося б називати вас тітка Мерил, – сказала Енн сумно. – У мене ніколи не було тітки або іншої родички… навіть бабусі. Тоді мені здавалося б, що я справді належу вам. Можна мені називати вас тітка Мерил?

– Ні, я тобі не тітка, і не люблю давати людям титули, яких вони не носять насправді.

– Але ми могли б уявити, що ви моя тітка.

– Я не могла б, – відрізала Мерил.

– Ви ніколи не уявляєте речі не такими, які вони насправді? – запитала Енн, широко розкриваючи очі.

– Ні.

– О! – Енн глибоко зітхнула. – О, пані… Мерил, як багато ви втрачаєте!

– Не впевнена. Навіщо уявляти речі не такими, які вони насправді? – заперечила Мерил. – Коли Бог створив нас у такому, а не іншому світі, то не для того, щоб ми цей світ уявляли іншим. Ох, це мені нагадало… Енн, піди до вітальні – тільки ноги витри як слід і не напусти мух – та принеси мені листівку, яка стоїть на камінній полиці. На ній надрукована молитва «Отче наш». Сьогодні ввечері ти витратиш свій вільний час на те, щоб вивчити її напам’ять. Таких молитов, як я чула вчора, більше бути не повинно.

– Так, гадаю, це була дуже нескладна молитва, – сказала Енн, вибачаючись. – Але, розумієте, в мене не було досвіду. Не можна очікувати, щоб людина добре молилася з першого ж разу, правда? Я придумала чудову молитву, коли лягла в ліжко, як і обіцяла. Вона була майже такою довгою, як у священника, і дуже поетична. Але чи повірите – я не згадала жодного слова, коли прокинулася. Гадаю, ніколи не зможу скласти кращу за неї. Чомусь, коли що-небудь придумуєш вдруге, ніколи не виходить так добре, як було вперше. Ви це помічали?

– Є дещо, що ти повинна помітити, Енн. Коли я кажу тобі щось зробити, то хочу, щоб ти слухалася мене відразу, а не стояла стовпом і не міркувала про це без кінця. Іди та зроби, що я тобі веліла.

Енн швидко попрямувала через передпокій у вітальню, проте так довго не поверталася, що Мерил відклала плетиво й, стиснувши губи, вирушила за нею. Вона побачила, що Енн нерухомо стоїть перед картиною. Дівчинка зціпила руки за спиною, обличчя її' було піднято вгору. Біле й зелене світло, що пробивалося в кімнату через гілки яблунь і плюща, обливало занурену у споглядання маленьку фігурку неземним сяйвом.

– Енн, про що ти думаєш? – запитала Мерил різко.

Дівчинка здригнулася й повернулася на землю.

– Про це, – сказала вона, вказуючи на картину – досить яскраву репродукцію під назвою «Христос, що благословляє дітей». – Я уявила себе однією з них. Наприклад, он тією дівчинкою в блакитній сукні, яка стоїть у куточку, немов вона нікому не належить, зовсім, як я. Яка ж вона самотня й сумна, правда? Гадаю, в неї немає ні батька, ні матері. Але їй теж хотілося отримати благословення, тому вона боязко пробралася в куточок, сподіваючись, що ніхто її не помітить, ніхто, крім Нього. Я впевнена, я знаю, що вона відчувала. У неї сильно билося серце, а руки заклякли, так само як у мене, коли запитувала, чи залишите ви мене тут. Вона боялася, що Він може не помітити її. Але Він, напевно, помітив, як гадаєте? Я намагалася все це уявити – як вона пробиралася дедалі ближче, поки не постала зовсім близько до Нього. І тоді Він глянув на неї й поклав руку їй на голову, і – о! – який радісний трепет охопив її! Але я хотіла б, щоб митець не зображував Його таким сумним. У Нього таке обличчя на всіх картинах, ви помічали? Тільки мені не віриться, що Він справді був таким сумним, а то діти боялися б Його.

– Енн, – сказала Мерил, дивуючись собі, чому вона давно не перервала промову дівчинки, – не можна говорити такі речі. Це неповага… явна неповага…

Очі Енн мало не випали з орбіт.

– Але я відчуваю таку побожність! Я зовсім не хотіла бути нешанобливою.

– Так, я вірю тобі… але не можна говорити так безцеремонно про ці речі. І ще зверни увагу на таке, Енн. Коли я тебе за чимось посилаю, повертайся відразу, а не мрій і не фантазуй перед картинами. Пам’ятай про це! Візьми цю листівку й ходімо на кухню. Тепер сядь у кутку і вивчи цю молитву напам’ять.

Енн притулила листівку до глека, в якому стояли білопінні яблуневі гілки. Вона принесла їх перед обідом, щоб прикрасити стіл, – Мерил на це подивилася косо, але нічого не сказала. Дівчинка сперлася підборіддям на руки й кілька хвилин мовчки й уважно дивилася на надруковану молитву.