– Послухайте, дерева розмовляють уві сні, – прошепотіла дівчинка, коли він зняв її з кабріолета й поставив на землю. – Які в них, мабуть, чудові сни!

Потім, міцно тримаючи саквояж, що містив у собі «все її земне майно», вона пішла за Метью в будинок.

Мерил швидко піднялася їм назустріч, коли почула, як Ме-тью відкрив двері. Та щойно її погляд впав на маленьку дивну фігурку в тісній негарній сукні, з довгими яскраво-рудими косами й радісно сяючими очима вона пригальмувала та з подивом вигукнула:

– Метью, хто це? Де хлопчик?

– Там не було хлопчика, – відповів Метью з нещасним виглядом. – Там була тільки вона.

Він кивнув на дівчинку, тільки тепер згадавши, що навіть не запитав, як її звуть.

– Як не було хлопчика? Але там повинен був бути хлопчик, – наполягала Мерил. – Адже ми просили пані Спенсер привезти хлопчика.

– Вона цього не зробила. Вона привезла її. Я запитав начальника станції. І мені довелося взяти її додому. Не можна ж було залишити дитину одну на ніч на станції, хоч і сталася помилка.

– Отакої! – вигукнула Мерил.

Протягом цього діалогу дівчинка не промовила й слова, тільки погляд її перебігав з одного співрозмовника на іншого. Все пожвавлення миттєво щезло з її обличчя. Здавалося, вона нарешті зрозуміла весь сенс сказаного. Кинувши свій дорогоцінний саквояж, вона підскочила ближче, заломила руки й закричала:

– Ви не хочете взяти мене! Я вам не потрібна, бо не хлопчик! Я мала на це очікувати. Ніхто ніколи не хотів взяти мене! Я повинна була знати, що це занадто добре для мене, щоб було насправді. Я повинна була знати, що нікому не потрібна. О, що мені робити? Я, напевно, буду вічно плакати!

Саме так вона і вчинила: впала на стілець, що стояв біля столу, поклала руки на стіл, впала на них обличчям і відчайдушно заридала. Мерил і Метью розгублено переглянулися поверх кухонної плити. Обидвоє не знали, що сказати або зробити. Нарешті, Мерил незграбно спробувала виправити ситуацію:

– Ну-ну, нема про що тут так плакати.

– Нема про що? – дівчинка швидко підняла голову, показавши залите сльозами обличчя й тремтячі губи. – Ви теж плакали б, якби були сиротою, а потім приїхали в те місце, яке, як ви думали, стане вашим домом, і раптом дізналися б, що вас не хочуть залишити, тому що ви не хлопчик. О, це найтрагіч-ніша хвилина в моєму житті!

Щось на зразок мимовільної усмішки, немов заржавілої від того, що до неї так довго не вдавалися, пом’якшило суворе обличчя Мерил.

– Ну, не плач більше. Ми ж не збираємося негайно вигнати тебе з дому. Ти залишишся тут, поки не з’ясується, в чому справа. Як тебе звати?

Дівчинка на мить завагалася.

– Будь ласка, називайте мене Корделія, – сказала вона гаряче.

– Називати тебе Корделія! Це що, твоє ім’я?

– Ні, не зовсім, але я хотіла б називатися Корделією. Це так вишукано!

– Не розумію, про що ти говориш. Якщо Корделія не твоє ім’я, то як тебе звати?

– Енн Ширлі, – неохоче пробурмотіла дівчинка. – Проте, будь ласка, називайте мене Корделією. Адже вам все одно, як називати мене, якщо я залишуся тут ненадовго, правда? Енн – таке неромантичне ім’я.

– Романтичне-неромантичне, нісенітниця! – сказала Мерил, знизавши плечима. – Енн – гарне, просте, розумне ім’я. І тобі нічого його соромитися.

– Та ні, я не соромлюся, – пояснила Енн, – просто Корделія мені подобається більше. Я завжди уявляю, що моє ім’я Корделія, в усякому разі останніми роками. Коли я була молодшою, то уявляла, що мене звуть Джеральдина, але тепер мені більше подобається Корделія. Проте, якщо ви називатимете мене Енн, то, будь ласка, кажіть Анна, а не Енн.

– Яке це має значення? – запитала Мерил з тією самою, немов заіржавілою, усмішкою, беручись за чайник.

– О, велике. Анна виглядає набагато красивіше. Коли ви чуєте, як ім’я вимовляють, хіба ви не бачите його в уяві, немов надрукованим? Я бачу. І Енн виглядає жахливо, а Анна – набагато вишуканіше. Якщо ви називатимете мене Анна, а не Енн, я постараюся примиритися з тим, що ви не кличете мене Корделією.

– Дуже добре. Тоді, Анна, а не Енн, чи не можеш ти пояснити нам, що за помилка сталася? Ми просили передати пані Спенсер, щоб вона привезла нам хлопчика. Хіба в притулку немає хлопчиків?

– О, їх там навіть занадто багато. Але пані Спенсер чітко сказала, що ви хочете дівчинку років одинадцяти. І завідувачка запевнила, що, на її думку, я вам підійду. Ви не уявляєте, в якому захваті я була: не могла спати від радості всю минулу ніч. О, – додала вона з докором, обернувшись до Метью, – чому ви не сказали мені на станції, що я вам не потрібна, і не залишили мене там? Якби я не бачила Білого Шляху Чарівності й Озера Блискучих Вод, мені не було б тепер так важко на душі.

– Та про що ж вона говорить? – запитала Мерил, здивовано глянувши на Метью.

– Вона… вона згадує, про що ми говорили дорогою, – сказав Метью поспішно. – Я піду розпрягати кобилу, Мерил. Приготуй чай до мого повернення.

– Пані Спенсер везла ще якусь дитину, крім тебе? – повела далі Мерил, коли Метью вийшов.

– Вона взяла Лілі Джоунс для себе. Лілі всього п’ять років, і вона дуже красива. У неї каштанове волосся. Якби я була дуже касивою та ще й з каштановим волоссям, ви б все одно мене не взяли?

– Ні. Нам потрібен хлопчик, щоб допомагати Метью на фермі. А дівчинка нам ні до чого. Знімай капелюха. Я покладу його та твою сумку на столі у вітальні.

Енн слухняно зняла капелюха. Саме повернувся Метью, й вони сіли вечеряти. Але Енн не могла їсти. Тільки даремно кришила хліб із маслом і безтямно перевертала ложкою яблучне повидло в маленькій креманці із зубчиками. Вона зовсім не просунулася в цій справі.

– Ти нічого не їси, – сказала Мерил, суворо дивлячись на дівчинку, ніби це був вчинок, гідний осуду.

Енн зітхнула:

– Не можу. Я в безодні горя. Ви можете їсти, коли ви в безодні горя?

– Ніколи не була в безодні горя, тому не знаю, – відповіла Мерил.

– Як це не були? Але ви коли-небудь намагалися уявити, що ви в безодні горя?

– Ні, не намагалася.

– Тоді, гадаю, ви не зможете зрозуміти, як це. Але це справді дуже неприємне відчуття. Коли намагаєшся їсти, грудка встає в горлі й неможливо нічого проковтнути, навіть якби це була шоколадна цукерка. Я одного разу їла шоколадну цукерку два роки тому – це було просто чудово. Мені часто після цього сниться, що в мене безліч шоколадних цукерок, але я завжди

прокидаюся, тільки-но одну з них беру до рук. Все тут неймовірно смачно, але все одно я не можу їсти.

– Мабуть, вона втомилася, – сказав Метью, який не зронив ще ні слова з того часу, як повернувся зі стайні. – Приготуй їй постіль, Мерил.

Мерил саме роздумувала, де покласти Енн спати. Для бажаного й довгоочікуваного хлопчика вона заздалегідь постелила на канапці, що стояла в комірчині біля кухні. Там все дихало охайністю, проте їй здалося, що все-таки дівчинці там спати недоречно. Про те, щоб помістити це бездомне створіння в кімнаті для гостей, не могло бути й мови. Тож залишалася тільки невеличка кімнатка в мезоніні з вікнами, оберненими на схід.

Мерил запалила свічку й покликала Енн за собою. У передпокої дівчинка прихопила свій капелюшок та саквояж, які здавалися такими неохайними посеред блискучої чистоти. Проте маленька кімнатка в мезоніні, куди вони увійшли через хвилину, здавалася ще чистішою.

Мерил поставила свічку на трикутний столик із трьома ніжками й відкинула ковдру на ліжку.

– У тебе, напевно, є нічна сорочка? – запитала вона.

Енн кивнула:

– Так, аж дві. Директорка пошила їх для мене. Та вони страшенно тісні. У притулку завжди бракує всього, тому все завжди тісне – в усякому разі, в такому бідному сиротинці, як наш. Ненавиджу тісні нічні сорочки. Утім, людина може в них спати так само солодко, як і в пишних сорочках з рюшами навколо шиї. Це єдина розрада.