Ледве стримуюся, щоб не ухопитися за голову. Щиро, не награно. Та що ж ви робите, люди?! Коментар, що є більш швидкі та й приємні, врешті, способи самогубства залишаю при собі.

– Сіла у потяг, перон почав віддалятися. Туду-тудух, туду-тудух – і раптом мене попустило. Якесь прояснення настало, чи що… Зрозуміла: від себе все одно не втечеш. Тоді який сенс бігати, ховатися, боятися? На зло кому? Вони мене і в Туреччині знайдуть. От я на ходу з потяга і зітрибнула. Спочатку сумку поперед себе, а вже за нею й сама. Потяг, слава Богу, поки не розігнався. Добре, що лише брудною спідницею та порваними колготами відбулася. Знаєш, я ж до «Янгола» не просто так повернулася. Хотіла попрощатися з деким. Та й з тобою хотіла поговорити. Чесно! Мені завжди здавалося, Адко, що ти знаєш значно більше, ніж говориш. Тому зможеш допомогти, хоч порадою, а як ні й я помиляюся, то принаймні тебе попереджу про небезпеку.

– Дякую, – зітхаю тяжко, але без жодної іронії. Я б сама не квапилася попереджати хоч когось. – От тільки натворила ти справ, Іренко. Паспорта, звісно, в тебе немає? Ще один головний біль: подавай заяву, переконуй, що загубила. Жити хоч маєш де? У знайомої одна ніч – не рахується.

– Адо. – Вона дивиться на мене з легким докором, мовляв, ти мене взагалі чуєш? – Який паспорт? Яка ніч? Думаєш, нас так легко відпустять? Дива не буде…

Крити нічим. Тим більше, що я, на відміну від неї, чую кроки в коридорі, котрі впевнено наближаються до нашої в’язниці. Слух у мене від народження – наче радар. Без особливого бажання злізаю з підвіконня. У голові крутяться рядки пісні, що її так необережно згадала Іра:

– Яка ще молодша сестра по батьку?! Ви не помилилися адресатом, шановний? Старша, може, десь і є, не сперечаюся, всяке буває, однак не молодша. Мати казала, що батька вбили грабіжники. Бабуню називала божевільною, бо та мене переконувала, що його збила машина. Хай там як, а вже дві нечужі для мене людини, зрештою, рідна мати батька насамперед, в один голос твердять: батько мертвий. Є у мене молодший брат по матері – не заперечую, але й тільки.

Він поглядає на мене з відвертим скептицизмом. Сплетені у вузол руки, довгі випещені пальці з доглянутим манікюром. Чомусь витріщаюся саме на них, і від їх доглянутості мені стає гидко. Тьху ти, знайшла коли гидитися. Чоловік впевнено та масно посміхається. Однак за мить до цього я ладна була заприсягтися, що його вільготна поза у зручному кріслі – фікція.

Ковтаю слину. Хай йому грець! Що за розмови? До чого тут мої родинні зв’язки? І чому почали «допит» саме з мене? Хоча…

Те, що вирішили почати з мене, а не з Іри, пояснити можна. Жену подалі спогад про розширені від страху зіниці дівки на зблідлому обличчі.

Похапцем роздивляюся кімнату. Крім нас, у кімнаті нікого. Звісно ж, Господар не сприймає мене як небезпечного супротивника. Отже, охорона і зайві вуха йому не потрібні. Але все-таки, чому я тут? Невже річ тільки в родинних зв’язках? Бо зараз чоловік аніскілечки не придурюється і не грає. Йому справді кров з носа треба знати, як здоров’ячко та справи у моєї молодшої сестри? І, коли я чесно відповідаю, що вперше чую про щось таке, Господар розчаровано кривиться. Навіть незадоволено смикаються куточки його тонких вуст. Це ледь помітно, певно, мімічних зморшок стережеться.

– Хм… Кажеш, що не знаєш про сестру? Дуже дивно, дівчино! Ада, здається? Принаймні це ім’я було на твоєму бейджику.

Я ствердно киваю у відповідь. Він веде далі:

– Я – Валерій Едуардович. То про всяк випадок, якщо призабула. Знаєш, рідні часто дурять своїх кревних. Особливо матері, особливо дітей і особливо у схожих ситуаціях. Краще сказати: помер татусь, і кінці у воду. Бо зізнатися, що він проміняв розумну та красиву тебе на хтозна-що, якусь примарну волю чи молоду коханку, а від дитини взагалі відмовився, – то треба мати мужність.

Він підводиться зі зручного м’якого фотеля, підводиться неквапливо, навіть елегантно. Руки, якими він так любить хизуватися, схрещує на грудях. Перебирає пальцями та прискіпливо вивчає мене. Але вивчає лишень мою зовнішність – статуру, обличчя, не стараючись влізти в голову, принаймні поки.

– Пригадуєш, Адо, про що я тебе вночі в клубі запитував? Чи подобається тобі твоя робота? Ти відповіла, що робота як робота. Справно платять. До речі, щоб справно платили, регулярно нагадую бухгалтерії. Правда, через одного бовдура я не встиг тебе запитати. Чому ти влаштувалася на роботу саме в нічний клуб «Темний янгол»? Тільки не обманюй. Випадковостей не буває.

Мої руки заховані за спиною. Я не хочу показувати супернику, що хвилююся і вони у мене тремтять. Криво посміхаюся і злісно додаю:

– Так ось чому я тут? Ви не встигли мене запитати, якого милого я роблю у «Темному янголі»? Це ж треба бути аж таким цікавим! Витрачати час, зусилля, прислугу. Могли б і в клубі знайти місце для розпитувань. Наприклад, викликати в кабінет Вікторовича, і все. А то ескорт-доставку організували. Чи не забагато честі для якоїсь там офіціанточки?

Не можу себе стримати. Іронізую. Легка тінь невдоволення пробігає обличчям Валерія Едуардовича. Він хмикає незадоволено. Ну хто мене за язик тягнув, скажіть? З того, як злістю наливаються його очі, витісняючи звичайну цікавість, розумію: зараз почнеться найважливіше.

– Погратися захотіла? Смілива дівчинка! Ну що ж. Давай пограємося. Тільки зваж: це дорослі ігри. О, не думай, що ти всі розуми поїла і от-от Бога за бороду вхопиш. Хто ти там? Психолог недороблений? Мені добре відомо, що ти «забула» начебто зовсім випадково у «Темному янголі», і знаю, хто ти насправді, і про батька твого аж забагато знаю, і про ту стару відьму, твою бабусю, теж. Самаритянка срана. А могла б досі жити, якби мудрішою була.

Чоловік робить паузу, вичікуючи моєї реакції. Я відчуваю, як починає прискорено битися моє серце, та я з усіх сил намагаюся тримати себе в руках. Поки вдається. Він трохи розчаровано веде далі:

– «Темний янгол» – моє улюблене дитя, і всі, хто там працюють, мають відповідати рівню закладу. А ти зовсім не вписувалася в рамки контингенту, який до нас приходить працевлаштовуватися. Та тобі не сказали «ні» відразу по співбесіді. У нас нікому не кажуть «ні» відразу. Співбесіда записується на відео, потім її переглядаю я і вже особисто вирішую, чи годиться людина, щоб працювати у «Янголі».

Не стримуюся. Голосно пхикаю. Він замовкає, питально зазирає в очі.

– Невже? Тобто обслуга «Янгола» – це, так би мовити, збіговисько збоченців. А нормальних людей ви близько до себе не підпускаєте?

– Чому ж? Хтось має робити і брудну роботу, – відповідає він глумливо і зухвало. – У мене свій підхід до підбору кадрів, вишуканий. В обслузі і «Янгола», й решти моїх закладів повнісінько людей. Правда, завжди трохи специфічних, особливих, виняткових. А ти? Я відразу впізнав тебе, дитинко. Тільки-но побачив на моніторі компа, переглядаючи відео співбесіди. Ти так схожа на свою бабусю. А коли зібрав на тебе інформацію, зрозумів: не помиляюся. Пригадуєш приказку про надто цікавих і що з ними відбувається? Схожа халепа трапилася з тобою. Захотіла дізнатися, на кого тато поміняв маму? Глянути хоч разок на ту нещасну, яка йому народила дитя. Зрештою, і сестру побачити кортіло. Правда ж, Адо?

Він робить паузу. Я мовчу. Я справді нічого не розумію. Це якась дурна помилка. Звичайна помилка. Яка сестра, яка звабниця-суперниця? Якщо навіть так і мама сестриці працює в «Янголі», то хто вона? Гарячково силуюся згадати, хто з обслуги має доньок, які за віком молодші мене. І несподівано розумію, хто вона.

– Дідько! Невже це Софія? У Софії є дитина?

І пригадую сьогоднішню нашу розмову з Софією про доньку подруги, яка народилася від покруча. Той покруч – мій батько? Не може такого бути. Чи може?