Старому Горпина постелила в сінях, на лаві. Той не знав, як дякувати жінці, бо і вечерю сяку-таку зготувала, і розмовою діти душу звеселили. То від них старий і дізнався про Горпинине горе – і про смерть чоловіка, і про болячки.

Полягали спати. І тільки-но стала дванадцята година, як рипнули вхідні двері й до сіней зайшов високий ставний чоловік. Постояв на порозі, наче через щось перечепився, тоді стріпнув головою і рушив далі. Місяць був уповні, отак, як нині, онучко, і старий добре розгледів чоловіка.

А вранці він то все розповів жінці. І описав того пана, що був уночі в хаті. Та здивовано дивилася на старого, наче мару побачила. А потім розплакалася. Вона ж думала, що то сон. Бо хіба так буває? Чоловік її помер, півроку минуло. А те, що він їй щоночі сниться, то спочатку вона навіть рада була. А останнього місяця стала вранці прокидатися виснажена, наче з неї хтось усі сили спивав. Виходить, до неї і справді щоночі покійник ходить. Але хто в таке повірить? Як лиху зарадити? Розповіла про все старому. Той слухав уважно, не перебиваючи. А коли Горпина вмовкла, заговорив:

– Я тобі допоможу, удовице! За твоє добре серце і за прихисток. Тільки маєш вчинити так, як я скажу.

Горпина погодилася. Принаймні то не нашкодить більше, аніж уже є.

Настала ніч, рипнули сінешні двері, тоді відчинилися двері хатні. Зайшов високий ставний чоловік та вкляк. Хату заливало світло від свічок-громовиць, котрі стояли по кутах світлиці. Посередині кімнати у святочному весільному вбранні стояла Горпина. До неї тулилися малі перелякані діти. Вони сполохано розглядали чоловіка, котрий зовсім був не схожий на їхнього батька, принаймні вони його пам’ятали геть іншим.

– Горпино, жінко, ти чого так вирядилася? І куди це ви зібралися посеред ночі? – заговорила примара.

– На весілля, Устиме.

– На яке таке весілля? – здивовано витріщилася проява на жінку.

– Брат на сестрі одружується.

– Який брат на якій сестрі? Ти збожеволіла? То хіба можливо?

– Можливо, Устиме, як можливо, що мертвий говорить, мертвий ходить і мертвий із живою спить.

Тоді вона взяла у руки стрітенську свічку, дала ще по одній дітям, запалила їх та змусила і себе, і дітей подивитися крізь полум’я свічок на примару в хаті…

Бабуся вмовкла. Прислухаючись, як, майже не дихаючи, слухає її Аделаїдочка.

– А далі, бабуню, далі?

– Тобі не страшно? – запитала стиха.

– Ні, – відразу відповіла дівчинка. – Далі.

– Свіча горіла, потріскуючи. Хатня примара почала на очах танути, аж поки зовсім щезла. Відтоді покійник більше не приходив до Горпини. От і вся історія, а тепер – спати.

Адка хмикнула під ковдрою, прожебоніла «надобраніч» і, коли бабуся була вже біля дверей кімнати, раптом запитала:

– Бабуню, а можна душу просто так закласти? Спеціально тобто, задля чогось? В Устима то випадково вийшло, правда ж?

– Спи. Мала ще про таке питати. – Бабуня взялася за ручку дверей, повернула її вниз, почулося звичне рипіння.

– Бабуню, а мій тато також закладений? Бо помер наглою смертю.

– Ні. Із татком твоїм усе гаразд. Спи вже.

– Але ж… Ти ж сама щойно розповідала.

Стара завмерла, мовчала якусь хвилинку. Адка подумала, що та не стане нічого відповідати, а просто піде. Та бабуня заговорила, лагідно та трішки сумно:

– Ця історія, доню, – вигадка. Ніяких закладених душ насправді не існує. Спи, зіронько моя. Ранок від вечора все мудріший.

– І хай мені насняться янголи, так? – запитувала Адка.

– Моя маленька! Нехай насниться добрий сон, бо хіба можуть янголам снитися янголи? Ти ж мій янгол, хороший, допитливий, світлий. І янголятку потрібно виспатися. Спи, мій маленький янголе!

І сон тієї ночі Адці справді наснився добрий. Стільки років минуло, і бабуні давно немає, і вона вже не пригадає всіх дрібниць, таких тоді для неї важливих… Та тільки сон…

Сон.

Адці справді тієї ночі снилися янголи, і мали вони кольорові крила.

Коли будете працевлаштовуватися, на стандартне запитання «Чому вирішили піти на роботу саме до нас?» слід відповідати розумно. У жодному разі не бовкати щось на кшталт: «Насправді я йшла на співбесіду в зовсім інше місце. Аж ураз мені впала в око інтригуюча назва вашого закладу та розкішна вивіска на додачу!» Здебільшого після такої відповіді чемно вказують на двері, культурно натякаючи, що співбесіду ви завалили і вам колись, може, за царя Гороха, «неодмінно» зателефонують. Проте бувають винятки. Знаю з власного досвіду.

А назва нічного клубу мені справді сподобалася й вивіска, між іншим, теж. Однак… Випадковостей не буває, а якщо й трапляються, то не вірте в них. Це – ілюзія. Добре та якісно кимось спланована. Може, навіть вашим янголом… Жартую, звісно.

Нічний клуб «Темний янгол». Що й казати, звучить трохи претензійно. Та, поки вивіску не встигають підсвітити цинічним неоновим світлом, тендітна фігура янгола, що ледь відвернув голову, ніби не бажаючи зустрічатися поглядом із перехожими, і якось аж соромливо загорнувся у довгі темні крила, таки справляє враження. А темно-червоне плетиво літер лишень підкреслює його самотність.

Колись запитувала себе: що таке темрява? Невже лише відсутність світла? А якщо в душі? Відсутність любові? А як щодо світлих чи сірих янголів? Це відсутність чи присутність когось або чогось? Чи має янгол право любити, зрештою, чи уміє? А ненавидіти? Чи він лишень виконує примарний обов’язок, якусь там місію – оберігає, застерігає, спокушає? Зараз байдуже. Відповіді на мої запитання дасть час. Я в тому впевнена. Бо інколи найскладніше легше пояснити найпростішим. Оце сказонула. А поки…

Стою на тротуарі навпроти нічного клубу і витріщаюся на добре знайому постать-вивіску. Укотре зітхаючи від банального розуміння: самотніми можуть бути і янголи. Тю, авжеж, це лишень грамотно зроблена вивіска, реклама. Ще кілька митей дозволяю собі такі витрішки. Куди поспішати? Однаково нічого не вдієш із моєю «непунктуальністю навпаки» – з’являтися на роботу дуже-дуже завчасно. І до цього вже всі звикли. От і сьогодні охоронець біля входу зовсім не дивується моїй ранній з’яві. Лише мимохідь, для годиться, імітуючи фейсконтроль, ковзає по мені поглядом. Зовні він нагадує такого собі лінивця: неквапливий, ніби напівсонний, попри всю свою мускулатуру. Але це омана. У «Темному янголі» багато оман. Зрештою, як і в повсякденному житті. Не завжди суть є такою, якою ти її бачиш чи хочеш бачити.

Я всередині «Янгола». Простую далі. Павло, наш незмінний начальник охорони, ледь помітно киває замість привітання. Очевидячки, має чим собі голову заморочити.

Довкола знаменитий розгардіяш! Мабуть, якби більшість наших відвідувачів побачили, на що схожа ошатна, вміло підсвічена зала нічного клубу за півтори, а то й за півгодини до відкриття, вирішили б протринькати свої гроші деінде. Хоча навряд чи в інших закладах ліпше.

Звісно, наш шеф, Вікторович, вимагає, аби ми з дівчатами бралися до прибирання зранку, щойно зачиняться двері за останнім клієнтом. Та на практиці сил на це банально не вистачає ні в кого. І начальниця зміни поблажливо дозволяє офіціантам затягти весь брудний посуд на кухню, переодягтися та й забиратися додому. За умови, що ввечері на роботу ми з’явимося завчасно. Завчасно настільки, щоб встигнути розгребти сотворений гармидер.

Відчиняю навстіж зачинені вікна клубу. Упускаю міське задимлене повітря до «затишної» атмосфери зали, що пропахла цигарковим димом і випарами спітнілих тіл. Звісно, охоронці вже увімкнули кондиціонери. Та все ж, як на мене, аби сучасна техніка освіжила повітря, треба його спершу роздобути, хоч якесь. Ніхто не звертає уваги на ці мої вибрики. Звикли. Єдина вимога – встигнути зачинити вікна до приходу начальства. Та ніхто й не розуміє, що справа тут і не в повітрі. Мені подобається в застінки цього нічного закладу впускати трішки справжнього міста: деренчання трамваїв, стукання високих підборів поважних модних пані по старій відполірованій роками бруківці, переливчасте звучання медових дзвонів церковиць і соборів, бій годинника на львівській ратуші. Так, я не почуваюся у «Темному янголі» чужинкою, котра втрапила сюди з іншого виміру чи невідомого королівства. Це нагадування мені, що тут діють ті самі закони, що й за вікнами клубу, хай би як дехто старався відгородитися від світу гучною музикою, штучним світлом, дорогими напоями та наїдками й блюзнірською зарозумілістю.