Самому йому не стало снаги витягти з води великого звіра, а решта, шанобливо дивлячись на нас, як і раніше, не рушили з місця. Тоді я, покликавши Ксурі на допомогу, пірнув у воду і, обкрутивши мотузку навколо леопардової шиї, другий кінець кинув на берег. Чорношкірий мисливець міцно вхопився за неї, і тільки тоді до нього кинулися ті негри, які стояли ближче. Потім до них приєдналися й решта. Мені нічого не залишалося, хіба що спостерігати за їхніми злагодженими діями та обсихати на палубі баркаса.

Дикуни миттю зрозуміли, що леопарда їм подарували, і з захоплено-вдячними криками старанно взялися до роботи. Загостреним камінням вони так вправно зняли шкуру та обробили тушу звіра, як не зміг би навіть лондонський м’ясник, озброєний сталевим ножем. Перегодом знаками нам запропонували частину здобичі, але я відмовився прийняти дарунок. Натомість я вказав на порожній глек для води і попросив залишити нам шкуру леопарда. Її доправили відразу, а також воду і цілий запас місцевої їжі, яку принесли з селища дві молоді темношкірі жінки. Завантаживши все на баркас, ми відпливли, сердечно попрощавшись із гостинними тубільцями…

Нам сприяла чудова погода, і протягом двох тижнів ми йшли в тому ж таки напрямку, не наближаючись до узбережжя. Нарешті ми побачили вузьку смугу суходолу, що далеко видавалася в море. Я вирішив обійти її і тієї миті, коли баркас порівнявся з її краєм, раптом побачив удалині дрібні острови чи навіть рифи. Вони були ще далеко, але якщо б вітер змінився, могли стати дуже небезпечними. У мені зажевріла надія, що це острови Зеленого Мису. Я спустився в каюту, щоб узяти компас, але тут почувся крик Ксурі: «Хазяїне, біжіть хутчіш сюди! Корабель! Я бачу вітрила!»

Спочатку хлопчик злякався, вирішивши, що бачить піратське судно, відряджене за нами навздогін. Я стрімголов вискочив на палубу й відразу ж заспокоїв його, сказавши, що ми вже надто далеко від маврів, а цей великий корабель, швидше за все, пливе з Європи до берегів Гвінеї.

Одначе, придивившись, я зрозумів, що корабель рухається в протилежному напрямку. Тоді я вирішив вийти у відкрите море і спробувати на всіх вітрилах наздогнати невідомих мореплавців.

На жаль, відстань між баркасом і далеким кораблем зменшувалася так повільно, що я незабаром впав у відчай. Лише після тривалих і неймовірно тяжких зусиль надати громіздкій посудині більше ходу нас нарешті помітили. Корабель прибрав частину вітрил: там, очевидно, роздивлялися у підзорну трубу наш незграбний баркас. Ми зраділи. Я почав стріляти з рушниці, а Ксурі підняв на флагшток вимпел на знак того, що ми в біді. Він знайшов його в каюті серед речей колишнього хазяїна-пірата.

Це подіяло: судно лягло в дрейф, даючи змогу баркасу наблизитися.

За три години ми нарешті піднялися на його палубу.

Це був португальський корабель, який плив у Бразилію; мені почали ставити запитання різними мовами, поки серед команди не знайшовся матрос– шотландець, якому я пояснив, хто ми такі й що з нами сталося. Капітан корабля був зайнятий, але коли згодом нас відвели до нього і я з усіма подробицями розповів про нашу втечу та морські блукання, цей добросердий чоловік дуже допоміг нам.

Я був буквально на сьомому небі від того, що нарешті здобув довгоочікувану волю, і як подяку за порятунок запропонував капітанові все, що мав. Він докірливо поглянув на мене і заявив, що йому нічого не треба і що я одержу все своє майно, щойно ми дістанемося берегів Бразилії. «Я надаю вам послугу без будь-якого зиску, – промовив капітан, – тому що волів би, щоб так само вчинили і зі мною, якщо я колись опинюся на вашому місці. А в морі таке завжди може статися. Вам доведеться повертатися на батьківщину, а це неблизький шлях. До того ж на перший час вам знадобляться засоби до існування…»

Цей чоловік виявився джентльменом не тільки на словах. Він наказав описати мої речі на баркасі, взятому на буксир, і зберегти кожну дрібничку, щоб я міг отримати все назад – навіть прості глиняні глеки. Щодо самого баркаса, то, схваливши його стан, капітан сказав, що не проти купити це судно, і спитав про ціну. Я відповів, що віддаю йому баркас задарма, одначе він заперечив і написав розписку, згідно з якою зобов’язувався розплатитися зі мною в Бразилії сріблом, якщо я не знайду кращого покупця. Окрім того, він запропонував мені п’ятсот реалів за Ксурі. Та я не хотів продавати хлопчика, такого відданого мені, і щиросердо сказав про це капітанові. Той погодився, що це справедливо, але порадив усе-таки пристати на його пропозицію та пообіцяв: якщо хлопчик, досягнувши повноліття, прийме християнство, він дасть йому волю. Це мене влаштовувало, а згодом виявилося, що Ксурі й сам не проти служити капітанові.

Наше плавання, яке тривало двадцять два дні, закінчилося цілком щасливо, і сонячним ранком ми увійшли в бухту Всіх Святих, де на березі розташовувалося торговельне місто Баія, або Салвадор,[1] – столиця Бразилії та центр португальської колонії.

Я мав вирішити, як жити далі.

Ніколи мені не забути, як великодушно поставився до мене капітан португальського корабля. Він рішуче відмовився від платні за моє перебування на судні й повернув усі речі, що мені належали. Окрім баркаса він купив у мене за шістдесят дукатів обидві звірині шкури, дві рушниці, залишок воску і заплатив за ящик із винами й лікерами. Таким чином, я ступив на гостинну землю Бразилії, володіючи невеликим капіталом, яким сподівався розважливо розпорядитися.

У мене була змога відразу повернутися додому, але я вирішив випробувати себе в якійсь справі, щоб розбагатіти й не з’являтися до батька й матері з порожніми руками.

Капітан-португалець, єдиний мій тутешній знайомий, якось запросив мене на обід до свого близького приятеля. Це був заможний чоловік, власник заводу з переробки цукрової тростини і величезної плантації, що прилягала до нього. Згодом я часто навідувався до цього чоловіка і розпитував про тонкощі цукрового виробництва. Побачивши, як непогано живеться плантаторам, я почав клопотатися про дозвіл оселитись у Бразилії та придбати тут землю. Водночас я розмірковував, як одержати з Англії гроші, що зберігались у вдови мого друга.

Дозвіл я дістав і, витративши більшу частину свого капіталу, придбав ділянку необробленої землі. Можна було починати будувати садибу, облаштовувати плантацію й купувати все необхідне в землеробстві та домашньому господарстві.

Тим часом португальський корабель, який урятував нас із Ксурі, знову готувався відплисти до Європи, і я доручив капітанові всі мої клопоти в Англії. Я написав удові листа, де розповів про свої пригоди: рабство, втечу, чудесний порятунок і нинішнє моє становище. У листі містилося прохання розпорядитися моїми грошима, цілком довірившись капітанові– португальцю, таким чином: придбати на сто фунтів ті інструменти й знаряддя, що знадобляться мені для справи, і накупити якомога більше різноманітних англійських товарів, які високо цінувалися в тутешніх краях і могли бути продані з великим прибутком. Залишок капіталу я просив добру жінку зберігати у себе, як вона люб’язно робила це й раніше.

Капітан точно виконав моє доручення: прибувши в Ліссабон, він зв’язався з удовою через англійських купців. Діставши мого докладного листа, вона не тільки охоче виконала все, про що я прохав, а й передала капітанові як подяку за мій порятунок досить значну суму. Цими коштами капітан розпорядився на свій розсуд, і це було несподівано для мене, але дуже розумно: він найняв у Португалії чоловіка, який згодом став моєю правою рукою, оскільки чудово розумівся на вирощуванні та обробці цукрової тростини. Контракт із ним був укладений на шість років.

Щойно мій вантаж прибув до Бразилії, я, міцно обійнявши капітана, натхненно взявся до роботи. Віднині я міг уважати своє майбутнє досить забезпеченим.

Моїм сусідою по земельній ділянці виявився португальський плантатор, родина якого походила з Англії. Звали його Велс, він із дитинства знав англійську мову, що допомогло нам зійтися. Свою плантацію Велс заклав зовсім недавно, і це нас іще більше зблизило. У нього, як і в мене, оборотний капітал був невеликим, тому спочатку було важко. Одначе завдяки тому, що обидва ми працювали не згортаючи рук, примножували свої статки і знову вкладали їх у виробництво цукру, наші капітали зростали і ми потроху збагатіли. Неоціненну допомогу мені надавав мій помічник-португалець, але й Велс, і я дуже потребували робочих рук. Із великим прибутком продавши товари, доправлені мені капітаном із Англії, я був змушений купити негра-невільника і найняв іще одного робітника-європейця, колишнього матроса. На третій рік мого життя в Бразилії частину землі, що мені належала, було вже засаджено тютюном, решту – більшу її частину – було відведено під цукрову тростину; окрім того, я закінчив зводити невеличкий, але комфортний будинок.