Попри те що я перевіз уже майже все, що можна було, я, як і раніше, не хотів розлучатися з кораблем. Коли я знову вплав вирушив у дванадцяту – й останню – свою експедицію, раптом зірвався вітер. Одначе я не зважив на це. Раніше я тільки побіжно оглядав капітанську каюту, а тепер, відчинивши шафу, побачив дві глибокі шухляди. В одній з них я знайшов дві бритви, великі ножиці й дюжину пристойних ножів і виделок; у другій – гроші.

Я посміхнувся. Навіщо мені тут цей непотрібний мотлох? Він не вартий і одного ножа, що лежить у моєму наметі… Утім, я взяв гроші з собою, склавши в парусиновий мішечок, який два дні тому пошив на березі. Решту я загорнув у парусину і поклав до більшого, заплічного мішка.

Вітер подужчав настільки, що залишатися на кораблі було вже небезпечно. Не гаючи часу, я спустився за борт і поплив. Плисти було важко через вантаж і зустрічну течію, але я таки дістався берега і поспіхом пішов до намету. Позаду клекотіло й пінилося море. На щастя, вже за кілька хвилин я перебував у своєму сховищі.

Надвечір розігрався справжній шторм. Я провів неспокійну ніч, а коли вранці вийшов із намету, то без усякої радості побачив, що наш стражденний корабель зник. Єдине, що втішало, так це думка про те, що мені вдалося перевезти з нього безліч необхідних для життя речей.

Від корабля лишилися самі уламки. Згодом хвилі викинули їх на берег. Я ж був зайнятий іншим. Місце, де я поставив намет, зовсім не годилося для постійного житла, оскільки не могло захистити мене від примх погоди. Воно розташовувалося надто близько до моря, у низовині, відкритій промінню палючого сонця, а головне – поруч не було джерела прісної води. Перенести намет чи викопати землянку? Я мав знайти правильне рішення, але ще до того – відшукати на острові такий куточок, де були б усі потрібні умови. Які? По-перше, це мала бути місцевість із джерелом, не болотиста, але захищена від спеки, недоступна для хижих звірів і, що дуже важливо, розташована так, щоб я міг бачити море. Надія, що якесь судно, пропливаючи повз острів, підбере мене, не дозволяла мені занепасти духом і надавала сил.

Після тривалих пошуків я нарешті знайшов галявину біля обніжжя крутого пагорба, один схил якого підіймався зовсім прямовисно. Спуститися на галявину з вершини було неможливо; крім того, у нижній частині схилу я помітив заглиблення, схоже на печеру. Місце було сухе, захищене від прямого сонячного проміння, заросле моріжком. На цій зеленій галявині площею близько ста квадратних ярдів я й вирішив улаштувати своє житло. Галявина положисто спускалась у низовину, до берега моря, схил дивився на північний захід, і звідти добре було видно захід сонця.

Перш аніж ставити намет, я накреслив перед печерою півколо діаметром двадцять ярдів і вбив уздовж нього два ряди міцних загострених кілків. Мій частокіл сягав заввишки п’яти футів, між рядами колів залишався просвіт близько шести дюймів. Увесь цей проміжок я заповнив обрізками линви, а зсередини для міцності укріпив свою огорожу підпірками.

Робота ця забрала чимало часу. Кілька днів я провів у гаю. Там я рубав суччя, обтісував і загострював коли, а потім переносив їх на галявину. Одначе початок був покладений.

Відразу за зовнішнім кінцем мого частоколу починався спуск у низовину. Частокіл був суцільним, замість хвіртки я користувався приставною драбиною на зразок корабельного трапа. По ній я перелізав через огорожу, а вночі втягував її всередину. Так я почувався в цілковитій безпеці. Величезних зусиль коштувало мені перенести до нового помешкання все моє майно. Я склав його коло обніжжя пагорба і тільки після цього взявся ставити намет. Щоб захистити себе від тропічних злив, я зробив його подвійним – спочатку поставив один, менший, а над ним великий, який ще й накрив брезентом. Між найміцнішими наметовими підпірками я прикріпив підвісну койку, що належала помічникові капітана. Тепер моя постіль була зручною й теплою.

Наступною справою було заповнити моє нове житло всім необхідним. Я переніс туди продукти, які треба було вберегти від вологи, одяг, начиння і все інше, що могло мені знадобитися. Покінчивши з цим, я почав рити в заглибленні пагорба, яке спочатку мав за печеру, щось на зразок льоху. Земля там виявилася пухкою, без каміння, перемішаною з невеликою кількістю піску; ґрунт, який виймав, я переносив на галявину й рівномірно розсипав, укриваючи траву шаром у півтора фути…

Знадобилися кілька місяців і неймовірні зусилля, щоб завершити таку працемістку роботу. За цей час сталася подія, що змусила мене відкласти всі справи. Я ще не встиг поставити намет, увесь мій скарб купою був звалений на траві, аж раптом почалася коротка, але сильна гроза. Я миттю накрив вітрилом речі, шаснув під нього сам і нараз увесь стисся від думки, що блискавка може влучити в барильця з порохом. Я не переймався власною загибеллю – мені було страшно втратити те, від чого залежала моя безпека і можливість добувати їжу. Тому, коли дощ перестав, я найперше заходився шити мішечки з парусини і збивати невеликі ящики для зберігання пороху. Щоб сховати поділений на частини порох у різних місцях, мені довелося витратити кілька днів.

Незважаючи на безкінечну працю та клопіт, мені доводилося вибиратися за огорожу, щоб досліджувати околиці й полювати. Під час першої своєї прогулянки я зробив несподіване відкриття: на острові живуть кози. Проте тварини виявилися такими лякливими й прудкими, що наблизитися до них було майже неможливо. Сподіваючись, що мені вдасться підстрелити хоча б одну з них, я почав уважніше стежити за козами і звернув увагу на цікаву особливість: тварини не помічали мене й мирно паслися, коли я спостерігав за ними звідкись ізгори.

Якось опівдні, видершися на пагорбок, я побачив у низовині невелике стадо кіз. Першим пострілом убивши велику козу, я кинувся вниз. Тварина нерухомо лежала на траві, а поруч, розгублено бекаючи, тупцювало маленьке козеня. Я звалив козу на плече і поніс до намету, козеня ж побігло за мною. Я сподівався виростити його і приручити, але з цього нічого не вийшло – сисунець нічого не їв і танув на очах…

Іще одним клопотом було влаштування вогнища. Окрім того, треба було запастися достатньою кількістю дров. Я безперервно розмірковував про те, що чекає на мене далі. Самотність на незаселеному острові змушувала мене весь час боротися за виживання. Та коли я, втомившися за день, залізав до намету й лягав спати, похмурі думки долали мене, не давали спокою. Мій острів лежав далеко від головних маршрутів торговельних суден, і я підозрював, що ніколи не побачу жодного корабля. Невже мені доведеться постаріти саме тут, у дикості й невідомості, та врешті-решт досягнути безславного фіналу – смерті? Я нарікав на долю, забуваючи, що сам був винуватцем власних нещасть.

І відразу ж мене обпалював сором за свою легкодухість, яка здавалася мені ганебною. Серце моє бідкалось, а розум дорікав. «Звичайно, – казав мені голос розуму, – тобі, Робінзоне, не позаздриш. Але де ті, що були з тобою? Чому вони мертві, а ти сам залишився живим? За що тобі така ласка? Як ти вважаєш, кому з вас краще?»

Сидячи на схилі, я дивився, як багряне сонце спокійно йде за обрій, вдихав на повні груди чисте прохолодне повітря і слухав шум моря. Здалеку долинав крик квакви[3] – птах полював на жаб; улаштовувалася на ніч у своєму гнізді каравайка, шаруділи в заростях чагарника гризуни, лаялися папуги, стихли колібрі; і я був щасливий, що залишився живим. Я радів через те, що забезпечив себе майже всім необхідним, не розгубився й не полінувався перевезти з корабля. Як би мені було зараз, якби корабель не сів на мілину так близько до острова? Я добре запам’ятав свою першу ніч на розгілці дерева… Тепер у мене було всього досхочу, надто ж я був задоволений наявністю двох рушниць; коли закінчаться запаси пороху й зарядів, спало мені на думку, я знайду спосіб обійтися без зброї та добувати собі їжу.