Від страшного удару судно нахилилося, величезні вали затопили палубу, обдавши нас крижаною водою. Мокрі до рубця, ми помчали вниз збирати екіпаж, щоб у разі загибелі судна, яке шторм незабаром міг перетворити на уламки, спробувати спустити шлюпку. Лишалося тільки молитися, і нашою єдиною втіхою було те, що корабель іще був на плаву. Ми мали дві шлюпки; маленька йшла за кораблем на буксирі, але її відірвало та унесло під час бурі, друга, більша, вціліла й була на палубі. Матроси, не гаючи ні секунди, почали спускати її на воду. На мить капітанові здалося, що хвилювання вщухає і нам більше нічого не загрожує. Він сподівався, що нам не доведеться залишати корабель, тим більше що вирушати в ризиковане плавання на шлюпці, яка не мала навіть вітрила, було ще небезпечніше. Нас могло накрити першою ж хвилею, перекинути, розбити об невідомий берег прибоєм. І все-таки іншого виходу не було – корабель міцно сидів на мілині та будь-якої хвилини під натиском стихії міг розколотися навпіл…

Усі матроси вже перебрались у шлюпку; останніми спустилися ми з капітаном. Становище наше було гіршим, аніж у приречених на страту, та все ж таки ми старанно веслували до берега, опираючись вітру і хвилям. Який перед нами берег, скелястий чи піщаний, крутий або положистий, ми не бачили; лишалася єдина надія, що течія принесе нас до входу в бухту чи в затоку.

Примхлива доля була до нас немилосерда!

Ми веслували вже понад годину, коли величезний вал упав на нашу шлюпку, ніби вирішивши цим останнім нищівним ударом припинити наші страждання. Умить шлюпка перекинулася. Усі, хто в ній був, опинилися під водою, навіть не встигши вигукнути: «Господи, порятуй і зглянься!»

Мені відразу вдалося випірнути, і тієї ж таки миті прибій підхопив мене і нестримно поніс до землі. Одначе я перебував не настільки близько до неї, щоб відчути дно під ногами. Плавав я добре, тому, зібравшись на силі, спробував досягти берега раніше, ніж іще одна хвиля відкине мене назад.

Із цього нічого не вийшло.

Хвилі грали мною, ніби м’ячиком. Одна набігала, підхоплювала мене і штовхала вперед, щоб відразу ж передати іншій хвилі, яка знову несла мене далеко від суходолу. При цьому я опинявся під водою та намагався якомога швидше випірнути на поверхню, щоб відсапнути і ковтнути повітря. Так тривало дуже довго, поки прибій не поніс моє знесилене тіло просто до скель.

Це могло згубити мене, якби не вдалося, хоча я майже непритомнів, міцно вчепитися обома руками у слизький плаский камінь, що виступав із води. Хвилі тут були набагато слабші й тільки вкривали мене з головою; я дочекався проміжку між валами, пірнув і хутко поплив до берега.

Нарешті я опинився на твердій землі – цілий та неушкоджений. Скочивши на ноги, я кинувся бігти від лінії прибою, видерся на прибережний стрімчак і впав у густі зарості трави. «Господи, – прошепотів я, тремтячи й плачучи, – дякую за те, що ти врятував мене!»

Жодної душі не було навколо. Віддихавшись, я підвівся й побрів до води. Анікогісінько. Усі мої супутники, вочевидь, загинули; на хвилях біля берега погойдувалися кілька капелюхів і два різні черевики. Поглянувши в бік корабля, який досі сидів на мілині, я жахнувся від думки, як далеко я від нього перебував, і знову подякував небу за диво, яке сталося зі мною…

Настав час роздивитися. Радість моя зникла дуже швидко: хоча я й урятувався, острів, судячи з усього, був незаселений. Мій мокрий одяг був подертий на клоччя, а іншого було ніде взяти, я відчував нестерпний голод, але мені не було чим підкріпити себе, я не мав навіть прісної води. І найжахливіше було те, що, крім табакерки й невеликого ножа, при мені не виявилося зброї, щоб здобути хоч якусь їжу або захиститися від диких звірів. Єдине, що спало мені на думку, – це пошукати схованку, у якій можна було б переночувати. Я усвідомлював, що перш за все треба відпочити й набратися сили, а вже потім шукати вихід зі становища.

Тим часом почало сутеніти; я пройшов близько чверті милі вглиб острова, поки не натрапив на гіллясте міцне дерево; на моє щастя, неподалік нього дзюрчав струмок. Утамувавши спрагу і пожувавши тютюну, який уцілів у моїй табакерці, я заліз якомога вище на дерево. Відчуття голоду притупилося. Я знайшов зручну широку розсоху, вирізав із гілки важкий кийок для захисту, накидав у розсоху листя, ліг і миттю провалився в сон, ніби в глибоку чорну яму.

Уранці я прокинувся, як не дивно, бадьорим і відпочилим. Сонце вже світило, вітер зовсім ущух, погода була ясна. Я поглянув у бік моря – наш корабель звідси було видно як на долоні. Він був набагато ближче до місця моєї ночівлі, ніж до тієї частини узбережжя, куди мене винесли хвилі. Судно все-таки витримало шторм, і я подумав, що найперше треба дістатися його, щоб здобути провізію та одяг.

Я попрямував до берега, уважно оглянув його і раптом помітив удалині нашу шлюпку. Вочевидь, її теж викинуло бурею на узбережжя. Я кинувся був до шлюпки, але мій шлях перетинала невелика, та глибока затока завширшки півмилі. Нічого не лишалося, хіба що повернути назад і пошукати інший спосіб дістатися корабля, на якому я сподівався знайти хоча б щось корисне для себе.

На морі був повний штиль, почався відплив, і я скористався цим, щоб потрапити на корабель. Він стояв лишень у трьохстах метрах від мене, нахилившись на мілководді, величезний і на вигляд неушкоджений. Мені стало гірко – якби ми не залишили судно і перечекали бурю, то всі були б живі… Але що було робити? Я стрибнув у воду і поплив. Одначе незабаром я зрозумів, що хоча моя мета й близька, потрапити на корабель майже неможливо. Я проплив довкола нього двічі, поки не помітив кінець линви, який звисав майже до самої води. Насилу мені вдалося вхопитися за нього і видертися на бак.

Трюм судна був заповнений водою, але, сівши на мілину, воно зав’язло в мулі таким чином, що корма піднялася високо над морем і ця вся частина залишилася непошкодженою й сухою. На кормі майже все вціліло. Провізія та одяг були в доброму стані, отже, насамперед я перевдягнувся і набив кишені сухарями. Потім попрямував до кают-компанії, щоб як слід попоїсти й ковтнути для бадьорості рому. Життя більше не здавалося мені похмурим. Запасів харчів на найближчий час мало вистачити, хоча залишалося питання: як їх доправити на берег, якщо в мене немає човна? Поміркувавши, я вирішив збудувати пліт.

На кораблі збереглися запасні частини щогол, реї, дошки, кілька сотень ярдів міцної конопляної мотузки і різноманітний теслярський інструмент. Я нашвидкуруч сколотив невеликий пліт, але коли спустив його на воду, зрозумів, що припустився помилки. Незграбна конструкція могла витримати лише вагу мого тіла – я не подумав про решту вантажу. Довелося знову братися за пилку й сокиру та старанно працювати. Я втомився до знемоги, але бажання запастися всім необхідним для життя на невідомій землі підштовхувало й надихало мене.

Нарешті мій пліт був готовий.

Спустити його на воду й навантажити всім потрібним виявилося завданням не з простих. Зовні пліт мав вигляд досить надійний, але я побоювався, що приплив невдовзі закінчиться, тому треба було поспішати. Я відшукав дошки і, протягнувши їх по палубі, перекинув на зв’язані колоди, які вже плавали у воді. Потім спустився по линві, як слід усе прикріпив і знову піднявся на корабель.

Спорожнивши три великі матроські скрині, я склав до однієї з них увесь провіант, який знайшов на кораблі: хліб, зачерствілі рисові коржі, два круги сиру, в’ялену баранину, мішок із невеликою кількістю пшениці та ячменю – ними наш кок підгодовував у плаванні свійську птицю, яку давно вже засмажили і з’їли. Захопив ящики з вином та рисовою горілкою й завантажив це все у другу містку скриню. Із одягу та взуття, що були в каютах у необмеженій кількості, я взяв тільки те, що годилося мені за розміром, заповнив останню скриню, після чого спустив усі три на пліт.