Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Я чогось і сама собі здаюся погана, — відмовила Луїза, посидівши хвильку в задумі, — через те, що так радо з вами погоджуюсь і відчуваю таку полегкість від того, що ви сказали.

— Я казав тільки те, що мені підказує логіка, і більше нічого. Я вже не раз за це розмовляв з моїм другом Томом — у нас з ним, звичайно, як і давніше, якнайщиріші взаємини, — то ми обидва держимось однакової думки. Може, прогуляємось трохи?

Луїза підвелась, і вони звільна пішли садком, де вже згусав вечірній присмерк. Ступаючи попідруч з Гартгаусом, вона й гадки не мала, що спускається сходами пані Спарсіт усе нижче, й нижче, й нижче.

День і ніч стерегла пані Спарсіт свої сходи. Коли Луїза спуститься аж донизу й прірва поглине її, нехай і вони падають слідом за нею, але доти вони мають стояти, міцні й несхитні, в пані Спарсіт перед очима. А на них — Луїза, весь час на них. І весь час сходить нижче, й нижче, й нижче!

Пані Спарсіт щоразу відзначала, як Джеймс Гартгаус приїздить та від’їздить, і прислухалась до всього, що про нього казано, і бачила всі відміни в тому обличчі, що й він вивчав, і прикмічала тонко, як і він, коли те обличчя хмурніє, а коли яснішає; не змружуючи своїх чорних очей, без прослідку жалю, без прослідку згризоти, пильно й жадібно стежила вона, як та самотня постать, не зупинена нічиєю дружньою рукою, наближається й наближається до провалля перед цими новітніми Сходами Велетнів.

Хоч як пані Спарсіт шанувала пана Горлодербі (на протилежність його портретові), вона не мала ані найменшого наміру перепинити те сходження. Хтиво й воднораз терпляче дожидалась вона його кінця, падіння у прірву, що для неї мало стати щедрими жнивами достиглих надій. Зачаївшись у чеканні, вона не відривала невсипущих очей від сходів і лише зрідка зловісно насварилась правою рукавичкою (з кулаком усередині) на постать, що спускалася ними.

Розділ XI

НИЖЧЕ Й НИЖЧЕ

А постать та простувала сходами неухильно, невпинно, все вниз до чорної прірви, як камінь, кинутий у глибоке море, простує до дна.

Пан Товкматч, одержавши звістку про дружинину смерть, приїхав з Лондона й діловито поховав її. А тоді сквапно подався назад на національний смітник і знов заходився пересіювати свою купу сміття, відбираючи потрібний йому мотлох, а пилюкою засипаючи очі іншим людям, що шукали мотлоху, потрібного їм, — одно слово, повернувся до своїх парламентських обов’язків.

А пані Спарсіт тим часом невтомно чатувала. Цілий тиждень віддалена від своїх сходів на довжину залізниці, що вела до садиби з Кокстауна, вона все ж прихитрялася стежити за Луїзою, мов кішка за мишею, через чоловіка, через брата, через Джеймса Гартгауса, через написи на конвертах та пакунках, через усе живе й неживе, що будь-коли наближалося до її сходів. «Твоя нога вже на останньому східці, голубонько, — казала пані Спарсіт, звертаючись до самотньої постаті й погрожуючи їй рукавичкою, — і всі твої хитрощі мені очей не відведуть!»

Та чи були то хитрощі чи природність, чи питома Луїзииа натура, чи прищеплена їй обставинами, але дивовижна її стриманість збивала з пантелику (хоча й піджигувала ще дужче) навіть таку мудру жінку, як пані Спарсіт. Траплялися хвилини, коли й сам пан Гартгаус не був за себе певен. Траплялися хвилини, коли й він нічого не міг прочитати на обличчі, яке так довго вивчав, і коли ця самотня молода жінка видавалась йому непроникніша, ніж будь-яка цариця салонів, оточена роєм вірних лицарів.

Так минав час, аж поки панові Горлодербі довелося в якихось справах від’їхати з дому на три чи чотири дні. Була саме п’ятниця, коли він сказав про те в банку пані Спарсіт і додав:

— Але ви, добродійко, не зважайте, їдьте завтра до нас. Їдьте, як звичайно, так немовби й я був удома. Хіба вам не однаково?

— Я вас прошу, пане добродію, не кажіть так! — відмовила пані Спарсіт докірливо. — Ви ж добре знаєте, що мені зовсім не однаково, будете ви вдома чи вас не буде!

— Ну що ж, пані добродійко, доведеться вам якось перебутися й без мене, — мовив пан Горлодербі самовдоволено.

— Пане Горлодербі, — відповіла пані Спарсіт, — ваша воля для мене закон, а то я, може б, і завагалася, чи послухатись ласкавого вашого наказу, не бувши певна, що панні Товкматч буде так само приємно гостити мене, як і вашій щедрій душі. Але не треба більше ні слова, пане добродію. Коли ви мене запрошуєте, я поїду.

— Сподіваюся, добродійко, що як я запрошую вас до своєї господи, — вирячивши очі, сказав Горлодербі, — то інших запрошень вам не треба.

— Ні, ні, пане добродію, — запевнила пані Спарсіт, — певне, що не треба. Не кажіть більше нічого. Як хочеться мені, пане добродію, бачити вас знову веселого!

— Про що це ви, добродійко? — визвірився нараз Горлодербі.

— Пане добродію, не бачу я в вас давньої жвавості, — відповіла пані Спарсіт, — і мені дуже сумно від того. Буйніший будьте, пане добродію!

Пана Горлодербі так збентежило те важко здійсненне прохання, підсилене ще й співчутливим поглядом, що він тільки пришелепувато почухав потилицю, зате потім цілий ранок зганяв оскому в банку на дрібніших своїх підлеглих та клієнтах.

— Бітцере! — сказала пані Спарсіт того ж дня надвечір, коли її принципал уже від’їхав і банк зачинялося, — передайте мій уклін паничеві Томасові та спитайте, чи не схоче він зайти до мене спожити котлетку з горіховою підливою і склянку ост-індського елю.

Панич Томас такі запросини завжди приймав радо, а тому, переказавши Бітцером свою ласкаву згоду, не забарився й сам.

— Пане Томасе, — мовила пані Спарсіт, — оце мені подали простий мій обід, то я подумала: може, й ви не погребуєте?

— Дякую, пані Спарсіт, — відповіло щеня й похмуро взялось до їжі.

— А як ся має пан Гартгаус, пане Томе? — поцікавилась пані Спарсіт.

— А що йому? Добре, — відмовив Том.

— А ви не знаєте, де він тепер? — запитала пані Спарсіт невимушено, спершу подумки пославши щеня до дідька в зуби за те, що воно таке небалакуче.

— Поїхав полювати до Йоркшіру, — відповів Том. — Учора прислав Лу кошик дичини — трохи не з фуру завбільшки.

— О, за такого джентльмена можна закладатися, що з нього добрий стрілець! — сказала пані Спарсіт солоденько.

— Знаменитий, — буркнув Том.

Він давно вже звик понурювати перед усіма очі, але останнім часом ця риса в ньому так посилилась, що він нікому не міг дивитись в обличчя й три секунди вряд. Тому пані Спарсіт могла б скільки завгодно стежити за його виразом, аби тільки захотіла.

— Я почуваю велику симпатію до пана Гартгауса, — сказала вона. — А втім, не тільки я. Ви не знаєте, чи скоро ми його побачимо знову, пане Томе?

— Та я, мабуть, побачу його не пізніш як завтра, — відповіло щеня.

— Чудово! — вигукнула зраділо пані Спарсіт.

— Ми з ним домовилися, що я стріну його ввечері на вокзалі, — сказав Том, — а тоді, мабуть, разом пообідаємо. До маєтку цими днями він не поїде, йому треба кудись інде. Принаймні так він казав, але я не здивуюсь, як він зостанеться тут до понеділка та зазирне й туди.

— О, ви мені щось нагадали! — похопилась пані Спарсіт. — Ви не забудете дещо переказати вашій сестрі, пане Томе, як я вас попрошу?

— Та спробую не забути, — неохоче відмовило щеня, — якщо тільки не дуже довге.

— Та я просто хотіла передати їй низенький уклін, — сказала пані Спарсіт, — і попередити, що цієї неділі, мабуть, не набридатиму їй своїм товариством, бо ще мої нерви трохи мене турбують, тож, мабуть, краще мені, бідній, побути на самоті.

— О, коли це й усе, — відповів Том, — то не велика біда, як і забуду, бо Лу сама навряд чи й згадає за вас, поки не побачить!

Віддячивши за частування таким гречним компліментом, він знов понуро замовк і вже мовчав, поки не допив до дна ост-індського елю. А тоді сказав: «Ну, пані Спарсіт, мені вже час!» — і подався геть.

Другого дня, в суботу, пані Спарсіт цілий день просиділа біля вікна, стежачи, як заходять до банку та виходять клієнти, як поспішають вулицею поштарі, як котяться туди й сюди екіпажі, сновигають пішоходці, і обмірковуючи багато дечого, але передовсім не спускаючи з думки своїх сходів. А надвечір вона надягла капелюшка, вгорнулась у шаль, тихенько вийшла й подалась на вокзал. Там вона довгенько дожидала потяга, що ним мав прибути з Йоркшіру один пасажир, одначе, мавши на те свої причини, не дуже виставлялась людям на очі, а воліла зорити з-за грубої колони, або з-за рогу, або з вікна дамської чекальні..

52
{"b":"252600","o":1}