Луїза знов відвернулась і закрилася ліктем, і він не міг бачити її обличчя. Вчорашня її нестяма і розпач уже вляглись, але сльози полегкості не ринули їй з очей. А батько радий був би побачити, як вона плаче, і це, може, найвиразніш показувало, яка велика відміна сталася в ньому від учора.

— Дехто гадає, — знову почав він так само невпевнено, — ніби є мудрість розуму і мудрість серця. Я з цим не погоджувався, але ж, як я вже сказав, тепер я не вірю сам собі. Я вважав, що досить самого розуму. Та чи можу я ще й сьогодні так твердити? Коли якраз ота друга мудрість і є те, що я знехтував, — те саме чуття, що його мені бракує, Луїзо…

В голосі його чути було великий сумнів, немов йому ще й тепер не хотілося цього визнати. Дочка не відповіла; вона лежала перед ним напіводягнена, майже така, як він бачив Її минулого вечора долі в своєму кабінеті.

— Доню, — він знову доторкнувся рукою до її кучерів, — останнім часом я здебільшого не бував удома, і хоч виховання твоєї сестри провадилось за моєю… системою, — тепер він щоразу вимовляв те слово ніби через силу, — та все ж на ньому не могло не позначитися й товариство, в якому їй припало перебувати ще змалку. Я хочу тебе спитати, доню, бо сам я, признаюсь смиренно, не вмію цього збагнути: як ти гадаєш, це на краще?

— Тату, — відповіла Луїза, не повертаючи голови, — коли хтось розбудив у неї в душі струни, що мовчали в моїй, поки не забряжчали різко й незграйно, хай вона дякує небові за це і хай має за найбільше в світі щастя, що її доля не така, як моя.

— Ой, дитино моя, дитино моя, — зітхнув батько скрушно. — Як мені тяжко бачити тебе отакою! Що мені з того, що ти мені не дорікаєш, коли я сам собі так гірко дорікаю! — Він схилив голову й заговорив тихіше: — Луїзо, в мене є підозра, що в моєму домі, невидні для мене, помалу діялись великі зміни самою лише силою любові й вдячності, що те, чого не доконав і не міг доконати розум, потиху довершило серце. Чи може так бути?

Луїза не відповіла.

— Мені не соромно в це повірити, Луїзо. Звідки в мені тепер візьметься гордість, коли я бачу тебе! Скажи, чи може так бути? Чи так воно, доню?

Він ще раз подивився на дочку, що лежала, мов безвладна, перед ним, і, не промовивши більше й слова, вийшов з кімнати. А небавом біля дверей почулася чиясь легка хода, і ось Луїза відчула, що над нею хтось стоїть.

Вона не підвела голови. Від того, що її бачать тепер у цій розпуці ті самі очі, чий мимовільно-співчутливий погляд так уразив її колись, у ній жерущим жаром затлівся глухий гнів. А будь-яка сила, замкнена в надто тісній клітці, стає руйнівна. Повітря, що освіжило б землю, і вода, що напоїла б її, і тепло, що її запліднило б, вирвавшися з неволі, пустошать її. Таке робилось і в Луїзиній душі ту хвилину: найкращі і найсильніші її почуття, так довго не мавши виходу, обернулись на саму затятість, що підбурювала її проти щирого друга.

Проте Луїзі було приємно, що на плече їй тихо лягла рука і що Сесі вірить, ніби вона справді заснула. Ласкавий дотик не сердив її. Нехай рука лежить на плечі, нехай.

І та рука немов відігрівала в Луїзі лагідніші думки, заспокоювала її. Від того спокою, від тієї теплої уваги душа її ніби трохи відтанула, і сльози нарешті пробилися їй на очі. Тоді до її щоки доторкнулась інша щока, і Луїза відчула, що вона теж мокра від сліз і що ті сльози — задля неї.

Коли Луїза вдала, ніби прокидається, звелася й сіла в ліжку, Сесі вже випросталась і тихо стояла поряд.

— Я вас не збудила? Я прийшла спитати: може, мені посидіти з вами?

— Чого б це ти зі мною сиділа? А Джейн? Вона без тебе нудитиметься. Ти ж для неї все на світі.

— Невже? — відказала Сесі, похитавши головою. — Я б хотіла чимсь бути й для вас, коли ваша ласка.

— Чим же це? — спитала Луїза майже суворо.

— А тим, чого ви найбільше потребуєте. Коли в мене щось вийде, звісно. В кожному разі, я б рада спробувати, скільки зумію. І хоч би воно в мене не дуже й виходило, пробувати мені ніколи не обридне. Хочете?

— Це тебе тато послав до мене?

— Ні, що ви! — відповіла Сесі. — Він тільки сказав, що тепер мені вже можна до вас зайти, але вранці він мені звелів вийти звідси… ну, не звелів, а… — Сесі зам’ялась і змовкла.

— А що? — впоминалась Луїза, допитливо дивлячись на неї.

— Я сама подумала, що мені ліпше вийти, бо я ж не знала, чи вам буде любо мене побачити.

— Невже я тебе завжди так дуже не любила?

— Та гадаю, що ні, бо я вас завжди любила й завжди хотіла, щоб ви те знали. Ви тільки трохи схолоділи до мене, як уже мали відійти звідси. Та я й не дивувалась. Адже ви така розумна, а я така дурна, і взагалі так воно мусило бути, бо ж на вас чекало зовсім інше товариство… І я не мала на що нарікати й не вразилася нітрохи, — додала вона соромливо й поквапно, і щоки їй почервоніли.

Луїза зрозуміла, що Сесі каже неправду, її жаліючи, і серце їй болісно стислося.

— То хочете, я спробую? — сказала Сесі й уже зважилась простягти руку, аби її обняти, бачивши, що Луїза мимоволі нахилилась до неї.

Луїза, знявши ту руку з свого плеча, та все ж не пускаючи її, відповіла:

— Стривай, Сесі. А ти знаєш, що я за людина? Я така горда, така запекла, така зневірена та розгублена, така зла і несправедлива до всіх на світі й до самої себе, що в усьому бачу тільки вороже, чорне, лихе. Це тебе не відстрашує?

— Ні, ні!

— Я така нещасна, і все те, що мало б мене зробити щасливою, так занедбано, що якби я досі зовсім не мала розуму й не була така вчена, як ти мене вважаєш, а мусила допіру спізнавати найпростіші істини, то й тоді б я не потребувала прикріше чиєїсь помочі, щоб віднайти спокій, утіху, повагу до себе і все те добре, чого мене зовсім позбавлено. Це тебе не відстрашує?

— Ні!

Та щира й відважна любов, та несхитна відданість, що переповнювали серце колись покинутої дівчини, ясним світлом осяяли темряву Луїзиної душі.

Вона знов поклала Сесину руку собі на шию, і дала обняти себе обіруч, і впала перед нею навколішки, і, горнучись палко до неї, звела на клоунову дочку майже побожний погляд.

— О, пробач мене! Пожалій мене! Поможи мені! Зглянься на мою тяжку скруту і дай мені прихилити голову до щирого й вірного серця!

— Воно з вами, моя рідна! — вигукнула Сесі. — Завжди з вами!

Пан Джеймс Гартгаус перебув цілу ніч і цілий день у такій нетерплячці, що Вищий Світ, навіть з найліпшим моноклем у оці, протягом тієї навісної доби навряд чи зміг би впізнати в ньому Джіма, рідного брата високошановного парламентського дотепника. Він справді хвилювався. Він кілька разів збивавсь у мові на запальний, майже вульгарний тон. Він виходив, вертався, знов виходив, сам не знаючи, чого й куди. Він ганяв верхи, мов який розбишака. Одно слово, йому було так страшенно нудно, що він геть забув дотримувати приписів моди, як слід нудитися.

Вдух домчавши крізь бурю й дощ до Кокстауна, він не лягав спати цілу ніч, раз у раз шарпав за шнурок дзвоника, нападався на швейцара, буцім той зловмисне приховує листи чи повідомлення, що неодмінно мали надійти для нього, і вимагав негайно їх віддати. Та почало вже розвиднятись, і ранок настав, і день настав, а ні звістки, ні листа не надійшло. Тоді він подався знову до маєтку. Там йому сказано, що пан Горлодербі ще не повернувся, а пані Горлодербі в місті — поїхала несподівано вчора ввечері. Ніхто навіть не знав, де вона поділась, поки не привезено вранці цидулки, щоб її ближчим часом не чекали.

Що ж йому лишалось, як не вертатись за нею до Кокстауна? Там він зайшов до банкірової міської оселі. Пані Горлодербі не було й там. Він до банку — пана Горлодербі нема, і пані Спарсіт теж кудись поїхала. Пані Спарсіт? Цікаво, кому це так нараз могло забажатися товариства тієї старої зміюки?

— А звідки ж я знаю, — відказав Том, що мав свої підстави турбуватись тим раптовим від’їздом. — Кудись подалася сьогодні вдосвіта. В неї ж завжди якісь таємниці. Як я її ненавиджу! І отого нашого білявого кур’єра теж: одно кліпає та пасе тебе очима!