— Мені не зовсім зрозуміло, — почав він, — з якої це нагоди мене вшанувало своєю увагою стільки гостей, але я не буду допитуватись. Коли мої гості задовольнилися, то, може, вони будуть ласкаві розійтися, як же не задовольнилися, то я однаково прошу їх розійтися. Я не зобов’язаний давати комусь звіт про свої родинні справи. Я цього нікому не обіцяв і не збираюся робити. А отже, ті, хто сподівається від мене якогось пояснення з цього приводу, будуть розчаровані — головно Том Товкматч, про що я його зразу попереджую. Що ж до пограбування банку, то тут із моєю матір’ю вийшла помилка. Якби не чиясь настирність, то цієї помилки ніколи б не сталось, а я ніколи й ні в чому не любив настирності. Бувайте здорові!

Та хоч як бундючно вимовляв він ті слова, стоячи біля дверей і держачи їх відчинені, щоб непрохані гості виходили, — роблена його пиха здавалася вкрай жалюгідна й безглузда. Викритий чванько-смиренник, що всю свою бучну славу збудував, як виявилось, на брехні, на хвальбі не менш далекій від щирої правди і не менш гидкій, ніж якби він вихвалявся уявним вельможним родом (а що може бути гидше!), він являв собою справжнє посміховище. Повз нього низочкою виходили у двері люди, і він знав, що ті люди рознесуть почуте по всьому місту, що тепер з нього сміятиметься кожне, кому не ліньки, і якби цьому хвалькові втяли вуха, навряд чи й тоді б він міг здаватись упослідженіший. Навіть нещасливій пані Спарсіт, що нараз скотилася з вершини тріумфу в безодню відчаю, і тій було легше, ніж Джозаї Горлодербі з. Кокстауна, цьому визначному чоловікові, що самотужки вибився… в дурисвіти.

Рейчел і Сесі, покинувши пані Пеглер ночувати ту ніч у синовому домі, дійшли разом до брами Кам’яної Осади й там попрощались. Ще не відійшли вони далеко від оселі пана Горлодербі, як їх наздогнав пан Товкматч. Дорогою він дуже співчутливо говорив про Стівена Бездола й висловив надію, що тепер, коли розвіялась підозра на пані Пеглер, і йому буде легше виправдатись.

Що ж до Тома, то він і цього разу, як завжди останнім часом, не відходив від Горлодербі. Йому, певне, здавалося, що він більш-менш убезпечений, поки Горлодербі не може нічого виявити без його відома. Сестри він не провідував і взагалі, відколи вона повернулася до батьківського дому, бачив її тільки раз — того вечора, коли разом з Горлодербі, так само не відходячи від нього, приводив до неї Рейчел.

А в сестриних думках непутящого й невдячного хлопця повивала страшна таємниця, така страшна, що вона боялася й сама собі висловити жахливі свої підозри. Така сама невиразна й грізна думка майнула і в голові у Сесі того вечора, коли Рейчел сказала їй, що Стівена хтось міг прибрати з дороги, боячись, щбб той, повернувшись, не висвідчив його. Луїза нікому не признавалася, що має підозру на брата за гой грабунок, ані Сесі не ділилася з нею своїми здогадами — хіба тоді, як перезирнулися нишком, коли пан Товкматч схилив на руку свою посивілу голову; але тим єдиним поглядом вони сказали одна одній усе, і обидві те знали. Але нова їхня підозра була така гнітюча, витала над обома такою моторошною примарою, що кожна гнала її від себе, і подумати боячись, що та примара може з’явитися другій.

А щеня чимраз дужче підбадьорювало себе й кокошилось. Коли Стівен Бездол не злодій, то нехай з’явиться. Чого ж він не показується?

Минула ще одна ніч, і ще день, і ще ніч. Стівена Бездола не чути. Де він подівся й чому не повертається?

У неділю випав погожий осінній день, ясний і прохолодний. Сесі з Рейчел зійшлися рано-вранці й вирядилися на прогулянку за місто.

Через те що Кокстаун посипав попелом не тільки свою голову, а й сусідські — за прикладом усіх тих святенників, що спокутують свої гріхи, надягаючи волосяниці на інших, — його мешканці, як кому з них забагнеться трохи чистого повітря (далебі, не найгріховніша з світових марнот), звичайно від’їздили на кілька миль від міста залізницею, а далі вже йшли гуляти або ж розташовувалися де-небудь на травиці. Так само вибралися з міського чаду й Сесі з Рейчел, доїхавши потягом до однієї станції на півдорозі між Кокстауном і садибою пана Горлодербі.

Хоч на зеленому краєвиді то там, то там чорніли купи вугілля, все ж інде було й зелено, і росли дерева, і співали жайворонки (незважаючи на неділю), і в повітрі віяло пахощами, і над усім синіло склепіння ясного неба. Вдалині з одного боку виднів пасмом чорної імли Кокстаун, з другого здіймалися розлогі пагорби, а з третього небо над обрієм ледь-ледь світліло — там було море. Під ногами в них буяла густа трава, по ній прегарно миготіли тіні від гілля, пишно зеленіли живоплоти, і всюди панував спокій. Не стугоніли паровики над війстями шахт, не ходили по витоптаному колі старі, худі шкапи, на короткий час позупинялися всі колеса, і саме велике земне колесо неначе оберталось навдивовижу рівно й тихо.

Рейчел і Geci йшли то просто полем, то тінистими путівцями, часом переступаючи рештки огорож, такі струхлілі, що вони падали від самого дотику ноги, а подеколи минаючи порослі травою купи битої цегли й колод, що значили собою покинуті шахти. Вони держалися стежок і стежечок, нехай ледве примітних, але завжди обходили кучугури, де трава була буйна та висока, де порозростався кінський квасець та всілякі бур’яни, переплетені пагінням ожини, бо в тому краю розказувалось немало страшних оповідок про війстя старих шахт, сховані під такими кучугурами.

Сонце підбилось уже високо, коли вони сіли спочити. Вони вже давно йшли п самоті, не бачивши нікого навіть здалеку, і тут було так само відлюдно.

— Тут так тихо, Рейчел, і стежка така нетоптана, що, мабуть, сього літа оце ми перші сюди заблукали, — мовила Сесі. Та зразу ж їй упали в око уламки струхлілої огорожі, що валялась долі. Вона підвелася, щоб глянути ближче. — А втім, хтозна. Оце-о зламано не дуже давно. Ще дерево на переламі свіже. А ось і сліди чиїсь. Ой, Рейчел!

Вона кинулась назад і злякано припала до товаришки, що вже також підвелася.

— Що там таке?

— Не знаю. Якийсь капелюх у траві лежить.

Вони разом підійшли туди. Рейчел, уся трусячись, підняла капелюха — і заголосила, влившися слізьми: на підшивці було написано «Стівен Бездол» власною його рукою.

— Ой, сердешний, сердешний! Звели його зі світу! Десь він тут лежить убитий!

— А що… хіба на капелюсі кров? — спитала, заникуючись, Сесі.

Хоч їм обом страшно було й глянути, та все ж вони обдивились капелюха і не знайшли ні зверху, ні зсередини ніяких ознак насильства. Капелюх, видно, пролежав там уже кілька день, бо на ньому були сліди дощу й роси, а там, звідки його піднято, на траві лишався відбиток. Не рушаючись з місця, обидві боязко озирнулись довкола, але нічого більше не побачили.

— Рейчел, — шепнула Сесі, — я сама пройду трохи далі.

Пустивши товаришку, вона вже ступила була вперед, коли нараз Рейчел ухопила її обіруч, закричавши пронизливо на ввесь широкий окіл. Перед ними, просто біля ніг, був нерівний край чорного провалу, схований за високою травою. Обидві відскочили назад і попадали навколішки, перелякано обхопивши одна одну руками.

— Ой боженьку мій! Це ж він там унизу! В шахті! — кричала Рейчел у нестямі, і ніяким побитом, ні слізьми, ні благанням, ні вмовлянням не могла Сесі втихомирити її. Вона сама б кинулась у яму, коли б Сесі не держала її скільки сили.

— Рейчел, люба, рідна Рейчел, заради всього святого, не кричіть так страшно! Подумайте про Стівена! Подумайте про Стівена!

Лиш тими словами, знов і знов вимовляючи їх у страшній тривозі, Сесі домоглась того, що Рейчел затихла й звела на неї застигле, мов кам’яне обличчя.

— Може, Стівен ще живий! Невже ж ви хоч хвилину зайву лишите його понівеченого мучитись на дні цієї страшної ями, коли можна поміч привести?

— Ні, ні, ні!

— Заради нього — не рушайтеся звідси! Я підійду ближче, послухаю.

Сама тремтячи зі страху, Сесі підлізла навколішках до краю провалля й гукнула Стівена, скільки було голосу. Тоді прислухалась, але ніщо не відгукувалось. Покликала ще раз і знову прислухалась, та знов не почула ніякого відгуку. Двадцять, тридцять разів кричала вона так. Тоді взяла грудочку землі там, де край прірви обвалився під Стівеновою ногою, й кинула вниз, але не почула, як упала та грудочка.