Теґ гостро зиркнув на дочку. Дімела вдалася в нього зовнішністю, але не зростом. Надто незграбна, аби бути красунею, але її шлюб виявився щасливим. У Дімели й Фіруса було троє чудових дітей.

– Де Фірус? – спитав Теґ.

– Роздивляється на місці, як перепланувати південну ферму.

– О, так. Патрін про це згадував.

Теґ усміхнувся. Його завжди тішило, що Дімела відкинула запрошення вступити до Сестринства, воліючи побратися з Фірусом, уродженцем Лернея, і зостатися біля батька.

– Я знаю лише те, що тебе знову викликають на службу, – промовила Дімела. – Це небезпечне доручення?

– Знаєш, звучить так, наче це питає твоя мати, – відповів Теґ.

– Тобто небезпечне. Прокляття! Хіба ти не достатньо для них зробив?

– Очевидно, ні.

Дімела відвернулася і пішла геть, коли з протилежного кінця оранжереї ввійшов Патрін. Теґ почув, що вона сказала Патріну, проходячи повз.

– Що він старший, то більше сам скидається на Превелебну Матір.

«А чого іншого вона сподівалася?» – питав себе Теґ. Син Превелебної Матері та меншого чиновника Добропорядного Альянсу Прогресивних Торговців, він зростав у господі, що жила за ритмом Сестринства. Зовсім юним помітив, як батькова вірність міжпланетній торговій мережі ДАПТ розвіялася, коли мати запротестувала.

Цей дім був домом його матері аж до її смерті, що настала менше ніж через рік після батькової смерті. Усюди довкола Теґа зостався її слід.

Патрін зупинився перед ним.

– Я повернувся по свій записник. Ви додали туди якісь імена?

– Кілька. Тобі краще відразу за них узятися.

– Так, сер! – Патрін по-військовому обернувся і тією ж дорогою пішов назад, вдаряючи себе записником по стегні.

«Він теж це відчуває», – подумав Теґ.

Ще раз озирнувся довкола. Цей дім досі був садибою його матері. Попри всі роки, які він тут прожив, виростив тут сім’ю! Це досі її садиба. Ох, цю оранжерею збудував він, але кабінет колись був її приватною кімнатою.

Джанет Роксбро з лернейських Роксбро. Меблі, декор досі її. Вони з дружиною внесли деякі поверхові зміни, та ядро залишилося незмінним, як за Джанет Роксбро. Немає сумнівів щодо крові Рибомовок у цій лінії спадковості. Якою цінністю була вона для Сестринства! Дивно, що побралася з Лоші Теґом і прожила тут усе життя. Складно прийняти цей факт, доки не дізнаєшся, як упродовж поколінь діє розплідна програма Сестринства.

«Вони знову це зробили, – подумав Теґ. – Усі ці роки зоставили мене чекати за кулісами аж до цієї миті».

Тлейлаксанське повітря було кристалічним, застиглим у нерухомості, викликаній почасти ранковою прохолодою, а почасти відчуттям причаєності. Немовби там, надворі, у місті Бандалонгу, завмерло ненажерливе життя, чекаючи особистого сигналу, без якого не могло рушити з місця. Махаї, Телвіт Вафф, Пан Панів, тішився цією годиною більше, ніж будь-якою іншою порою дня. Зараз, коли він виглядав у відчинене вікно, місто належало йому. Бандалонг оживе лише з його наказу. Так він сказав собі. Страх, який він відчував зовні, давав йому змогу тримати у хватці кожну дійсність, що могла постати з цього інкубаційного резервуара життя: тлейлаксанської цивілізації, яка виникла тут, а тоді далеко поширила свою потугу.

Його народ чекав цього часу тисячоліттями. Зараз Вафф насолоджувався цією хвилиною. Впродовж усіх лихих часів Пророка Лето ІІ (не Бога-Імператора, а Божого Посланця), впродовж усього Голоду та Розсіяння, впродовж усіх болісних поразок від рук нижчих створінь, упродовж усіх цих страждань тлейлаксу терпляче збирали сили для цієї миті.

«Ми діждалися нашого часу, о Пророче!»

Він бачив місто, що лежало під його високим вікном, як символ, один виразний знак на сторінці з тлейлаксанським узором. Інші планети тлейлаксу, інші великі міста, взаємопов’язані, залежні одні від одних і всі вірні центру – його Богові і його місту, – чекали сигналу, що, як усі вони знали, мусить невдовзі настати. Об’єднані сили лицеплясів і машейхів стислися, як пружини, готуючись до космічного стрибка. Тисячоліття чекання добігали кінця.

Вафф думав про це як про довгий початок.

Так. Сам собі кивнув головою, дивлячись на причаєне місто. Від самого початку, від нескінченно малого зерна ідеї проводирі тлейлаксу розуміли небезпеку плану – такого широкого, затяжного, заплутаного й витонченого. Знали, що вони неодмінно раз у раз опинятимуться на межі катастрофи та долатимуть її, приймали болісні втрати, підлеглості та приниження. Це все і ще більше було вкладено в конструювання особливого образу Бене Тлейлакс. Упродовж тисячоліть удавання вони створили міф.

«Мерзенні, огидні, брудні тлейлаксу! Дурні тлейлаксу! Передбачувані тлейлаксу! Імпульсивні тлейлаксу!»

Навіть прислужники Пророка стали жертвою цього міфу. Полонена Рибомовка стояла в цій самій кімнаті і кричала Панові тлейлаксу: «Довге прикидання створює дійсність! Ти справді мерзенний!» Тож вони її вбили, а Пророк нічого не зробив.

Як мало всі ці чужі світи та народи розуміли стриманість тлейлаксу. Імпульсивність? Хай ще раз обміркують це після того, як Бене Тлейлакс покажуть, скільки тисячоліть вони спроможні були чекати свого возвеличення.

– Spannungsbogen![7]

У Ваффа саме скотилося з язика це старовинне слово. Розтягнення лука! Наскільки можна відтягти тятиву лука, перш ніж випустити стрілу. Ця стріла глибоко ударить!

– Машейхи чекали найдовше, – прошепотів Вафф. Тут, у своїй міцній вежі, він зважився сам собі промовити це слово: «Машейхи».

Сонце здіймалося, вершини дахів унизу заблищали. Він почув, як заворушилося життя у місті. Солодка гіркота тлейлаксанських запахів носилася в повітрі, що напливало крізь вікно. Вафф глибоко вдихнув і зачинив вікно.

Відчув, що ця хвилина самотнього спостереження відновила його сили. Відвернувся, відійшов від вікна, вдягнув білий кілет – почесну накидку, перед якою мають схилитися всі Домели. Накидка повністю закривала його коротке тіло, викликавши в нього виразне відчуття, наче насправді це не одяг, а обладунок.

Обладунок Бога!

– Ми – народ Ягісту, – нагадував він своїм радникам-консильйорам учора ввечері. – Все інше – фронтир. Усі ці тисячоліття ми плекали міф про нашу слабкість і злочинні практики з однією метою. Навіть Бене Ґессерит вірять у нього!

Дев’ять його радників, що сиділи в підземній безвіконній не-кімнаті-сагрі, мовчки всміхнулися, схвалюючи його слова. Знали, що так значиться у присуді гуфрану. Сценою, на якій тлейлаксу вирішували свою долю, завжди був кегл із законом гуфрану.

Слушно, що навіть Вафф, наймогутніший із тлейлаксу, не міг, покинувши свій світ, бути прийнятим наново, не принизившись у гуфрані, не вимолюючи прощення за контакт із чужинськими гріхами, яких годі й уявити. Вихід між невірних-повінд міг забруднити навіть найсильнішого. Хассадари, що стерегли всі кордони тлейлаксу та охороняли селямлики із жінками, мали рацію, підозрюючи навіть Ваффа. Так, він належав до народу й кеглу, та мусив доводити це щоразу, коли покидав серцевинний світ і повертався, і, звичайно, щоразу, коли входив до селямлику, аби віддати свою сперму.

Вафф підійшов до довгого дзеркала, пильно оглянув себе та свою одежу. Знав, що повіндам його постать здається ельфійською – ледь півтора метра заввишки. Очі, волосся та шкіра мали сірий відтінок, це відповідало овальному обличчю з маленькими ротом і разком гострих зубів. Лицепляс міг наслідувати його риси й поставу, міг стерти ці риси з наказу Машейха, та це не ошукало б жодного машейха й жодного хассадара. Таке обмануло б лише повінд.

Крім Бене Ґессерит!

Ця думка викликала гримасу на його обличчі. Що ж, відьми ще не стикалися з новими лицеплясами!

«Жоден інший народ не опанував генетичну мову так добре, як Бене Тлейлакс, – підбадьорив він себе. – Ми слушно називаємо її “мовою Бога”, бо сам Бог дав нам цю велику потугу».