– Вона в добрих руках. Залишімо її там, доки вона не буде готовою для нас, – розпорядилася Тараза. – Нехай сили самооборони постійно будуть напоготові, і простежте, щоб я регулярно отримувала звіти.

Шіана жодним словом не виказала свого походження і того, що Шайтан зробив з її рідними та сусідами. Це була приватна справа між Шайтаном і нею. Вона вважала своє мовчання платою за те, що її пощадили.

Деякі речі втратили свої барви в Шіаниних очах. Вона рідше вирушала до пустелі. Цікавість зоставалася, але стало очевидним, що вона навряд чи знайде на відкритому піску пояснення того, як ставиться до неї Шайтан. І хоча вона знала, що на Ракісі є посольства інших потуг, усе ж таки шпигуни Бене Ґессерит між її опікунів упевнилися, що Шіана не виявляє особливого зацікавлення Сестринством. Заспокійливі відповіді, які мали ще послабити цей інтерес, були розроблені й за потреби надавалися Шіані.

Послання від Тарази її спостерігачам на Ракісі було прямим і конкретним: «Покоління приготувань стали роками вдосконалення. Ми виступимо лише належної миті. Більше немає сумніву, що це саме та дитина».

Сонце Гамму сходило, а разом із ним ставало вищим захмарене небо, здіймалися вгору запахи трав і довколишнього лісу, видобуті та сконденсовані з ранковою вологою.

Дункан Айдаго стояв біля забороненого вікна, вдихаючи пахощі. Сьогодні вранці Патрін сказав йому:

– Тобі п’ятнадцять років. Можеш вважати себе молодим чоловіком. Ти вже не дитина.

– Це мій день народження?

Вони перебували в Дункановій спальні, Патрін саме прийшов розбудити його і приніс склянку цитрусового соку.

– Я не знаю дня твого народження.

– Гхоли мають дні народження?

Патрін мовчав. Йому заборонялося розмовляти з гхолою про гхол.

– Шванг’ю каже, що тобі не можна відповідати на це питання, – промовив Дункан.

Патрін заговорив з помітним збентеженням:

– Башар просив передати, що цього ранку твоє тренування почнеться із запізненням. Він хоче, щоб ти виконував вправи для ніг і колін, аж доки тебе не покличуть.

– Я робив їх учора!

– Я лише передаю накази башара. – Патрін узяв порожню склянку й залишив Дункана самого.

Дункан швидко вдягнувся. Його чекали на сніданок у гарнізонному кафе. Та бодай їх! Він не потребує їхнього сніданку. Чим зайнятий башар? Чому не міг вчасно розпочати заняття? Вправи для ніг і колін! Аби лише дати йому якесь заняття, бо в Теґа з’явилося несподіване доручення. Розсердившись, Дункан вибрав заборонену дорогу до забороненого вікна. Хай тих клятих охоронців покарають!

Він виявив, що пахощі, які струменіють крізь відчинене вікно, чимось йому знайомі, та не міг піймати спогадів, які чаїлися на краю його свідомості. Знав, що це спогади. Лякали його, але й притягували – це немов ходити по краю прірви чи відкрито збунтуватися проти Шванг’ю. Він ніколи не ходив по краю прірви й не бунтував відкрито проти Шванг’ю, але міг таке уявити. Досить йому було побачити у фільмокнизі голограму стежки на краю прірви, як його шлунок стискався. А щодо Шванг’ю, то він часто уявляв гнівний непослух, і фізична реакція була такою ж.

«У моїй свідомості є хтось інший», – подумав він.

Не лише у його свідомості – у його тілі. Він відчував у собі інші переживання, інший досвід, наче, щойно прокинувшись, знав, що бачив сон, але не міг його згадати. Цей сон був відлунням знання, якого він не міг мати.

А все-таки мав.

Міг назвати деякі дерева, пахощі яких вдихав, але цих назв не було в бібліотечних записах.

Заборонене вікно було забороненим, бо містилося у зовнішній стіні Твердині й могло бути відчиненим. Часто бувало відчиненим для провітрювання, як зараз. До вікна можна було дістатися з його кімнати, видряпавшись на поруччя балкона і пролізши крізь вентиляційну шахту складського приміщення. Він навчився це робити, не потурбувавши ні поруччя, ні складського приміщення, ні вентиляційної шахти. Доволі рано довідався, що ті, хто тренувався у Бене Ґессерит, уміють читати найдрібніші знаки. Сам умів прочитати деякі знаки завдяки наукам Теґа й Люцілли.

Стоячи у глибині тіней верхнього коридору, Дункан зосередився на хвилях зарослих лісом гірських схилів, на кам’яних піках, що здіймалися над ними. Ліс здавався йому привабливим, а у вершинах було щось магічне. Легко було уявити, що туди ніколи не ступала людська нога. Як добре там загубитися, бути лише самим собою і не перейматися, що в ньому живе хтось інший. Якийсь чужак.

Зітхнувши, Дункан обернувся і тією ж таємною дорогою повернувся до своєї кімнати. Тільки знову опинившись у її безпечному прихистку, міг дозволити собі сказати, що зробив це ще раз. Нікого не буде покарано за його вилазку.

Покарання та біль, які ореолом оточували заборонені йому місця, лише змушували Дункана поводитися вкрай обережно, порушуючи правила.

Не любив думати про біль, якого завдала б йому Шванг’ю, застукавши біля забороненого вікна. Та він казав собі, що навіть найгірший біль не змусив би його скрикнути. Не кричав і не плакав навіть через її ще огидніші штучки. Просто дивився на неї, ненавидячи, проте поглинаючи її урок. Він не сумнівався, у чому полягає цей урок: йому слід удосконалювати свої здібності просуватися непомітно, незримо й нечутно, не залишати слідів, що могли його видати.

У своїй кімнаті Дункан сів на краю ліжка й замислено дивився на голу стіну перед собою. Якось, коли він дивився на цю стіну, там сформувався образ – молодої жінки з ясно-бурштиновим волоссям і лагідно заокругленими рисами. Вона дивилася на нього зі стіни й усміхалася. Її губи беззвучно ворушилися. Але Дункан уже навчився читати по губах і виразно розбирав слова:

– Дункане, мій любий Дункане.

Він питав себе, чи це була його мати? Його справжня мати?

Навіть гхоли мали десь у минулому справжніх матерів. Загублена в часі, задовго до аксолотлевих контейнерів, була на світі жива жінка, яка народила і… і любила його. Так, любила його, бо він був її дитиною. Якщо обличчя на стіні було обличчям його матері, то як її образ знайшов дорогу сюди? Він не міг розпізнати обличчя, та хотів, щоб це була його мати.

Це переживання налякало Дункана, але, попри страх, він прагнув його повторити. Хай там ким була ця молода жінка, її короткочасна присутність завдавала йому терзань. Чужак у нього всередині знав цю молоду жінку. Він був у цьому впевнений. Інколи хотів стати цим чужаком – бодай на мить, аби лише зібрати всі приховані спогади, – але боявся цього прагнення. Думав, що втратив би своє справжнє «я», якби чужак увійшов у його свідомість.

«Це було б як смерть?» – міркував він.

Дункан бачив смерть, коли йому не було й шести. Його охоронці відбили вторгнення нападників, один з охоронців загинув. Чотирьох нападників було вбито. Дункан дивився, як до Твердині внесли п’ять тіл – обм’яклі м’язи, обвислі руки. З них зникло щось найважливіше. Не залишилося нічого, що могло б прикликати їхню пам’ять, – власнопам’ять чи чужопам’ять.

Ці п’ять тіл забрали десь у глибину Твердині. Він чув, як один із охоронців сказав пізніше, що чотирьох нападників нафаршировано якимось шером. Це було його перше зіткнення з ідеєю Іксіанського Зонда.

– Іксіанський Зонд може ввірватися навіть у свідомість мертвої людини, – пояснювала Гіза. – Шер – це наркотик, який захищає від зонда. Перш ніж ефект шеру зникне, клітини будуть уже цілковито мертвими.

Завдяки мистецтву підслуховувати, Дункан довідався, що чотирьох нападників зондовано ще й іншим способом. Цих інших способів йому не пояснили, але він здогадувався, що це таємниця Бене Ґессерит. Ще один пекельний трюк Превелебних Матерів. Уміють оживляти мертвих і видобувати інформацію з неохочої плоті. Дункан уявляв, як безособові м’язи діють за наказом диявольського спостерігача.