Тепер зрозумій, як ми неправильно бачимо світ. Ми кидаємо свою думку туди, де є планети, схожі на Фаетон чи на Землю. І робимо хибний висновок: таких планет поблизу немає — отже, немає цивілізацій, з якими можна спілкуватися…

Шако вдалося встановити, що атмосфера Юпітера складається із метану та аміаку. Потім він з'ясував, що це вже давно було відомо. Все, що стосувалося Юпітера, підлягало забороні. Через те йому доводилось повторювати відкриття своїх попередників.

А згодом…

Кожне наукове відкриття пов'язане з радістю. Але не тоді, коли у державі панує чиясь одна думка. Безсмертний твердив, що Юпітер мертвий. Шако повинен був мовчати про своє відкриття. Він не ховав його тільки від мене.

…На Юпітері існують океани! Ні, це не крига, як на Фаетоні. Океани Юпітера мають такий самий вигляд, як на Землі. Це важко уявити, бо Юпітер з нашої течки зору дуже холодний. Та його океани складаються із рідини, яка на Фаетоні не здатна бути рідиною: вона одразу стає газом. Йдеться, звичайно, про аміак…

Можеш собі уявити, яке значення мало це відкриття? З нього випливало, що умови для розвитку життя на Юпітері значно щедріші, ніж на Фаетоні. В рідкому стані аміак добре розчиняє різні солі та метали — краще, ніж, скажімо, вода. То хіба не міг в океанах Юпітера зародитись білок на аміачній основі? Адже ж білок зароджується з обміну речовин. А умови для такого обміну на Юпітері дуже сприятливі…

Шако незабаром синтезував білок, здатний жити в умовах Юпітера. Це його остаточно переконало: Юпітер — живий!..

Новий білок був цілковитою протилежністю того білка, з якого складаються наші організми. Його життя починається там, де кінчається наше. Справді ж бо: в земних умовах аміак виникає із гниття органічних клітин. Метан виникає так само, бо це — болотний газ. А на Юпітері сполуки аміака з метаном є основою всього живого!..

Що для нас гниття — те для них життя…

Ось чому уявлення про якусь прірву між матерією «живою» і матерією «мертвою» породжене обмеженістю наших знань. Мертвої матерії немає, бо рух у глибинах Субстанції не може бути мертвий! І так само не може бути мертвий дух, тобто Логос. Або Світова Логіка.

Для тих, хто живе на Юпітері, умови Фаетона мусять здаватися справжнім пеклом. З їхньої точки зору на Фаетоні панує страшна спека. А Земля — це вже мало не надра Сонця.

Про вільне спілкування з аміачними організмами не може бути й мови. Аміак перестає бути рідиною навіть у верхніх прошарках фаетонської атмосфери. Він кипить. А при кипінні гине білок, гине організм. І все ж, — якщо вони розумні, — зв'язок можливий.

Саме такий зв'язок і вдалося налагодити Шако…

У Чаміно є нитка, на якій записані деякі відомості про Юпітер. Цього не знає навіть Лоча. Та пора вам знати про це!

Вони обійшли ракету, що стояла в затінку дерев. Рагуші, мабуть, спав, бо до Фаетона не близько, треба як слід виспатися. Для Миколи це був останній земний день, йому хотілося попрощатись із щедрим зеленим світом, який він устиг по-справжньому полюбити. Алочі йшов поруч, ступав сторожко, майже нечутно. Микола подумав, що природа в цього хлопчика заклала добрий мисливський інстинкт. Шолом скафандра був улаштований так, що Микола чув усі лісові звуки і міг вільно розмовляти з Алочі.

Хлопчик завжди був з Миколою значно сміливіший, ніж з батьком, а сьогодні тримався цілком невимушено. Та й Микола забув про те, що Алочі — його учень. Віднині хлопець мав замінити Миколу, по суті він уже не учень, а молодший брат, на якого старший покидає немічного батька.

Вони заглибились у лісові хащі. Тут було вогко, сонячне проміння губилося в густих кронах дерев, і зеленкуваті сутінки оповивали міцні стовбури. Десь поблизу зашаруділа трава, тріснула суха гілка, гойднулася могутня павутина ліан. Алочі насторожено зупинився, а Микола дістав із кишені невеликий циліндрик — подарунок Рагуші, що мовою фаетонців називався жуго. В тому циліндрику ховалася така могутня променева сила, що найбільші дерева — в десять людських обхватів — падали від неї, мов лугова травиця від дотику гострої коси. Проте Микола ще ні разу не скористався з цієї зброї — на їхньому материку хижаків водилося мало.

Поміж дерев з'явилася гора темної вовни. Незграбно перевалюючись, вона посувалася їм назустріч, підминаючи під себе чагарники й візерунчасте листя папороті. То була велетенська сумчаста ведмедиця. Вона йшла до них, довірливо зблискуючи круглими очиськами. Мабуть, їй не доводилось бачити отаких двоногих істот, і вона спокійно оглядала їх.

Колонія Ечуки-батька не вдавалася до полювання. Очевидно, баїько мав на меті убезпечити своїх вихованців від передчасного знайомства з запахом живої крові. Вже на п'ятому оберті Микола привчав дітей користуватися бумерангом, але то були тільки спортивні вправи. Батько ж казав, що мисливству й риболовлі почне навчати їх лише на п'ятнадцятому оберті.

Микола спокійно стежив то за ведмедицею, то за своїм вихованцем. Тим часом Алочі нетерпляче тупцював на місці, наче в ньому визрівало якесь відчайдушне рішення. Рука його лягла на бумеранг, що стирчав за поясом. Він кидав благальні погляди на вчителя, ніби просив дозволу помірятися силами з велетенським звіром. Потім, забувши про вчителя і про все на світі, блискавичним рухом вихопив із-за пояса бумеранг і так неждано метнув у ведмедицю, що Микола не встиг зупинити його за руку. Бумеранг влучив просто в око. Тварина люто заревіла й рушила на мисливця. Роазявлена паща з гострими іклами наближалась до хлопчика, а він, поволі задкуючи, інстинктивно обмацував свій пояс. Та другого бумеранга в нього не було. Миколі довелось натиснути кнопку жуго. Відтята голова звіра покотилася до ніг Алочі, а гора вовни, важко осідаючи, загородила собою дупло могутнього дерева.

З грудей Алочі вихопився крик божевільної радості. Він упав на голову ведмедиці, наліг на неї грудьми й почав смоктати свіжу, теплу кров.

Микола мовчав. Він думав про те, що цієї хвилини відбулося перше на цьому материку полювання і вперше людина скуштувала теплої крові. Його вразила сміливість і спритність Алочі. Хлопчикові бракувало тверезості, він ще не вмів зважувати свої сили, але вже зараз можна було сказати, що а нього виросте справжній мисливець. А його несподівана хижість… Чи можна на неї нарікати? Микола давно казав батькові, що дітям бракує м'яса, але батько ніби чогось боявся. Чого ж тут боятися? Людина була й лишиться нещадним хижаком, кров і м'язи тварин — диких чи свійських — були й ще довго будуть для неї звичайною поживою…

Алочі, напившись крові, вхопився цупкими руками за ліану, швидко видерся на дерево, ніби очманілий, крикнув у джунглі:

— Ге-гей, лісові ведмеді!.. Ваша кров дуже смачна! Алочі питиме вашу кров…

Він мовби сп'янів. Стрибаючи з гілки на гілку, повисав над Миколиною головою, співав якусь незбагненну пісню, і налякані папуги лементували у верхів'ях дерев. У джунглях зчинився галас, птахи і звірі перегукувалися тривожними голосами, ніби передчуваючи якусь небезпеку. Це передчуття було не марне: народився справжній володар усього живого на материку. Сьогодні він уперше відчув свою повновладність; вона сп'янила його до безуму, він не міг приховати цього сп'янінн'я навіть перед учителем.

Миколі також передалась напівдика веселість Алочі. Вийшовши з лісу, вони разом вибігли на скелю, що височіла над дзеркальною поверхнею широкого озера. Алочі розігнався і стрибнув униз головою. Микола дивився, як його спритне тіло розтинало воду, і думав про велику людинотворчу місію батька. А в пам'яті жевріла батькова розповідь про Юпітер…

Миколі хотілося запам'ятати кожну живу риску свого учня, кожен вигин пружного тіла, що спритно, дужим помахом сильних рук розтинало прозору воду.

Прощай, Земле!.. Прощайте, гори й ліси, чисті озера й теплі ріки. Будьте прихильні й щедрі до маленьких, кмітливих істот, які є першими зернятками діяльного розуму на земному Материку Свободи…