Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Страшно вбивати людей, Миколі цього не хотілося. Та в нього не було іншого виходу. Довелось натиснути кнопку жуго. З півдесятка парників, що летіли попереду, з відтятими головами або навіть перерізані надвоє, мертво попливли попід кам'яною стелею на рештках своїх плащів. Усі інші одразу поспішили вниз і розбіглися хто куди… А Микола тим часом зник у темних печерах, які вели до кладовища. Він уже не ховався — сміливо увімкнув не більший від ґудзика ліхтарик, що добре освітлював дорогу.

Та незабаром ліхтарика довелося сховати — надто він непокоїв мешканців темних печер. Панічно лементували діти; затуляючи очі долонями, скрикували жінки. Чоловіки обмацували пальцями підлогу, шукаючи гостре каміння. Затискуючи його в руках, вони проводжали чорну Миколину постать такими палючими поглядами, що Микола подумав: ось-ось якийсь камінь полетить йому в голову. Він зрозумів, що та зненависть викликана його плащем, і зняв його.

Біля входу до кладовища Микола сів на камені чекати Гашо…

Цілий оберт Микола прожив далеко від Лочі. Час від часу з дозволу Штабу він перемовлявся з нею за допомогою невеличкого шахо — єдиного шахо, на який не впливали хвилі екранізації. Він знав, що кожний день Лочі заповнений роботою. Лоча доглядала рослини, висаджувала нові, вирощувала з насіння саджанці. Тисячі людей були її жаданими гостями, кожному з них вона розповідала про свої дерева і квіти, про фіолетові трави, якими позаростали береги струмків. І все ж робота не могла цілком поглинути її неспокійну душу. Десь лишалася порожнина, яку міг заповнити тільки Микола…

Він намацав на грудях невеличку кишеньку, підшиту зісподу. Микола зберігав у ній засушену квітку, яку на прощання подарувала Лоча…

Ось він бачить, як вона оживає — червона, ніби кров проти яскравого сонця, крилата гарячими пелюстками, помережена тоненькими прожилками, що, здається, пульсують так само, як неспокійна жилка на зап'ясті Лочі. Квітка розростається, стає така велика, що її тичинки схожі на дерева. Лоча стоїть під тичинками-деревами, махає йому білою рукою, кличе до себе. Вона зараз скидається на білого метелика, яких Микола бачив на Землі. Микола стрибає до неї, червоні пелюстки поволі згортаються, і вони з Лочею опинилися під пахучим наметом із пелюсток, крізь які пробивається полудневе сонце.

Біла сукня Лочі одразу ж стає рожевою. Лоча каже:

— Акачі! Це — наш корабель… Ми летимо на Землю. Я дуже хочу її побачити!..

І корабель-квітка, облетівши крижану планету, бере курс на далеку, гарячу Землю… Під ними шаленіють земні океани, блискавиці розтинають небо, тріщать і падають гіллям на землю зелені велетні, а Лоча, розгортаючи запашні пелюстки, дивиться на вирування земних стихій і щасливо вигукує:

— Як тут гарно!.. Як гарно, Акачі! Давай заберемо ці зелені дерева у наші сади…

Вони біжать по гарячому піску. Микола дивиться, як її сліди виповнюються морською водою, сонце нагріває ту воду, вона випаровується на їхніх очах, у заглибинах лишається біла сіль, що з дивовижною точністю відтворює дитячу ногу Лочі. Морські хвилі кидають на пісок рухливі смуги білого мережива, згортають його і знову кидають, а Лоча гукає:

— Земле, Земле! Дай мені твого сонця!.. Я розтоплю нашу кригу. Вирощу багато садів…

Лоча поклала руку йому на плече — і він прокинувся…

І лише тут Микола зрозумів, що він виявив неприпустиму — просто-таки злочинну! — необачність.

Безрозсудна сміливість — сестра поразки. Так воно сталось і цього разу. Знищивши з півдесятка карників, Микола був певен, що надійно відбив охоту др переслідування. Хіба могли примітивно озброєні карники наражатися на смертельне проміння жуго? А жерці, як відомо, майже ніколи не покидали контрольних пунктів. Район кладовища здавався Миколі цілком безпечним, і саме тому він дозволив собі трохи перепочити.

Тепер Микола опинився перед жуго, що був спрямований просто йому в обличчя. У сяйві ліхтариків він розгледів людину, яка тримала в руках лиху зброю. На її грудях іскрилася шестикутна зірка. Микола зрозумів, що для його переслідування жерці викликали карників «другого поверху» — тих, яких боялися навіть радники Єдиного і самі жерці.

Обеззброївши Миколу, вони понесли його на контрольний пункт. Незабаром він стояв перед жерцем, що своєю зовнішністю намагався наслідувати Безсмертного…

18. Справи суто земні

(Із щоденника Оксани)

24 квітня. Невже є такі люди, які не мають свого чарівного бумеранга? Якщо є — мені їх жаль: вони нагадують безкрилих птахів…

Кожна наша зустріч з Миколою закінчується новим польотом бумеранга. Хай мені добре зрозумілі всі ного властивості, хай вони дуже прості, але я справді лечу услід за Миколою, і живу на Фаетоні серед біловолосих, і разом з Чаміно готую їх до революції…

Тепер я хвилююся за свого Акачі: що з ним сталося далі?..

Ми розлучаємося з Миколою десь о другій годині ночі. Мама дуже сердиться. Ніколи вона на мене не кричала, а то раптом:

— Де ти була!?.

Я миролюбно посміхнулась:

— На Фаетоні…

— Ти хочеш сказати — в таксі?.. На фаетонах тільки купці їздили.

Ох, мила моя матусю! Ти майже напам'ять знаєш Гейне, Пушкіна і Шевченка, а про Фаетон тобі відомо рівно стільки, скільки знає наш двірник тітка Мокрина, яка ледве вміє розписатися. Ти не винна в цьому: ще й досі більшість освічених людей майже нічого не знають про загиблу планету. І це в наші дні, коли ми оволоділи атомною «колісницею» легковажного сина Сонця! Куди ж вона нас поведе, якщо земляни не знатимуть, чим це кінчається?..

Микола зумів прочитати Платона так, що старовинні перекази не здаються вигадкою. Довгий час існувала недовіра до цього старогрецького філософа: гадали, що в його записах багато вигадок. А, по суті, це дуже цінні документи людства! Треба тільки правильно їх витлумачити.

Сьогодні після лекцій до мене підійшов Віктор Чорний.

— Оксано, ти мені потрібна на кілька слів.

Я не дуже охоче прийняла його запрошення до розмови, але відмовитись було незручно. Ми пішли в університетський ботанічний сад, сіли на вологій лаві.

Віктор довго мовчав, час від часу розгрібаючи пальцями руду шевелюру. Я здивувалася: завжди такий самовпевнений, він чогось навіть соромився…

Нарешті Віктор сказав:

— Ось що, Оксано… Твій Микола погорів.

Останнім часом я живу фаетонськими подіями, через те й повідомлення сприйняла з позицій Лочі. Я й сама не помітила, як у мене вихопилося:

— Знаю. Оті жерці…

В ту ж мить я загнулась, подумавши, чи Віктор не вважає мене божевільною? На мій подив, він поставився до моїх слів цілком нормально.

— Жерці науки?.. Так, були й вони… Обком комсомолу запросив відомих астрофізиків. Од Миколиної гіпотези лишилося мокре місце…

Я запитала:

— Невже було обговорення? Чому ж не запросили Миколу? І як ти туди потрапив?

— Хіба я приховував, що написав заяву? Я чесно відстоював свої переконання… У своєму виступі я охарактеризував цю гіпотезу як богошукацтво. Ніхто мені не заперечив. Значить, усі погодились — і обкомівці, і вчені…

Настрій у мене був жахливий. Але що я могла сказати Вікторові? Йому не можна відмовити в послідовності… Отже, втрачена будь-яка надія на визнання нашого гуртка! А винна у всьому я!

Микола передбачав, що дослідженням про загибель Фаетона буде протиставлена теорія О. Ю. Шмідта про метеоритне походження Землі. Це — остання космогонічна теорія, яка вважається найбільш обгрунтованою. У своїй лекції Микола чимало приділив уваги цьому питанню, але я, скорочуючи стенограму, викреслила цілих три сторінки, які здавалися мені зайвими. І ось тобі маєш!.. Саме тут і виявилася прогалина, яка поставила під удар усю нашу роботу.

Але ж О. Ю. Шмідт не заперечував існування Фаетона і його загибелі. Ось що він казав з цього приводу: «Багато мінералологів, які займаються вивченням метеоритів, пояснюють тотожність складу останніх з Землею тим, що метеорити створилися внаслідок розпаду, вибуху планети, яка колись існувала. Але цей аргумент так само добре діє у зворотному напрямку — Земля створена із метеоритів» («Чотири лекції про теорію походження Землі», Академія Наук СРСР, 1949, стор. 63).

42
{"b":"102166","o":1}