Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Може, кілька мільярдів обертів тому отак дивився на витвір власного розуму аміачний космонавт із Юпітера. Він дивився на першого фаетонця — далекого пращура Акачі.

15. Добридень, Лочо!..

Вони стояли скафандр до скафандра, і кожен з них поклав на плечі другого витягнуті руки. Батько дивився в обличчя синові, син дивився на батька. Мужня, зріла молодість і мудра, досвідчена старість мовчки перезиралися між собою, не маючи певності, що коли-небудь їм доведеться побачитися знову.

Рагуші клопотався біля ракети. Алочі привів півтори сотні дітей, вишикував їх на галявині. Діти нетерпляче поводили бистрими оченятами — їм хотілося бігати, стрибати, лазити по деревах. Вони не розуміли, чому Алочі змушує їх стояти непорушно, а оті двоє, кого вони називали батьком і вчителем, чудернацько труться своїми шоломами, наче також затіяли якусь незнайому гру.

Батько сказав:

— Доки літатиме Рагуші, будемо обмінюватись нитками шахо… Хоча б раз на кілька обертів.

— Будемо, тату, — відповів Микола, і знов запанувало мовчання.

Червоногрудий какаду, що кружляв над ними, сів батькові на плече, залопотів крилами і несподівано проголосив:

— Бу-де-мо!.. Бу-де-мо!..

Батько мимоволі усміхнувся.

Рагуші також попрощався з Ечукою і неквапливо пішов до ракети, а Микола покликав до себе Алочі.

Хлопчик ніби розумів значимість цієї хвилини, був по-чоловічому суворий і урочистий.

— Прощай, Алочі. Ти будеш добрий помічник батькові. Правда, Алочі?..

— Я буду його правою рукою, — відповів хлопчик.

Микола зайшов до ракети. Рагуші, натиснувши кнопку, зачинив герметичні люки, увімкнув гравітаційні двигуни. Корабель плавно одірвався від землі, окреслив прощальне коло над колонією Ечуки. Микола бачив, як півтори сотні маленьких рук піднялися над йоржистими голівками і замахали на прощання. Хто їх цьому навчив? Невже й це інстинктивний рух, що передався комусь із земної малечі? Якась дитина підняла руку, а вслід за нею замахала рученятами вся колонія…

Тільки Ечука-батько стояв осторонь у глибокій задумі. Микола добре розумів, про що він зараз думає…

Ракета набирала швидкість. Коли підлітали до Місяця, Рагуші сказав:

— Зараз я покажу тобі супутник Землі.

Вони полетіли над мертвою місячною рівниною. Холодна попеляста поверхня не мала жодної заглибини. Рівнину змінили гори, скелі були гострі, їжакуваті, схожі на кам'яні ножі. Ні на Землі, ні на Фаетоні не можна побачити таких скель: там вітер і вода ретельно обточують їх, поволі затуплюючи гострі шпилі і грані. Тут не було ні води, ні вітру, і скелі зберігали свій первісний вигляд. Від різкої зміни сонячного тепла і космічної холоднечі виникали розколини, скелі іноді обрушувались, але основа, що залишалася стояти, все одно мала загострені грані.

Контраст поміж горами й рівнинами тут на диво разючий — без хвилястих переходів, без плавних ліній…

Колись Микола буде вдячний Рагуші за те, що космонавт показав йому той Місяць, якого земне людство ніколи більше не побачить, — на Миколиних очах вірний супутник Землі почне набирати зовсім іншого вигляду. Але це трапиться згодом…

На їхній дорозі неминуче мав зустрітися й Марс, бо це був час протистояння Фаетона і Марса. Рагуші пообіцяв Миколі показати й цю невеселу планету.

Микола весь час думав про зустріч з Лочею, жив напруженим чеканням, тож співрозмовник з нього був нікудишній. Балакучий космонавт пробував утягнути його в розмову, але Микола відповідав односкладово «так» або ж «ні», і космічний візник дав йому спокій.

Лише тоді, коли підлітали до Марса, Микола трохи пожвавішав. Рагуші виконав обіцянку — він повів корабель низько-низько над планетою й увімкнув стіну великих горизонтів.

Оранжеві піщані бурі завирували на екрані. Спершу, крім сипучого шаленства пісків, нічого не можна було розгледіти. Потім з'явилась убога рослинність, що вперто боролася з бурею. Її засипало піском, а вона ворушила гострим, колючим листям, струшувала з себе пісок, підіймалась над кучугурами, владно підминала їх під себе і знов переможно погойдувала ріденькими кронами.

Та ось на стіні горизонтів виринули дивовижні космічні кораблі. Вони нічим не схожі на корабель Рагуші — їх скоріше можна було назвати літаючими будинками, що не мали стін, а складались із двох сферичних дахів. Прозорий дах припасовано до даху, мов два панцири земних черепах. Величезні споруди цілком вільно плавали над планетою…

Помітивши їх, Рагуші одразу ж вимкнув стіну горизонтів, різко розвернув ракету і повів її геть від Марса.

— Що це означає? — здивовано спитав Микола. — Чому ми од них тікаємо? Хто вони такі?..

— Ми не від них тікаємо, — пояснив Рагуші. — Ми тікаємо самі від себе. За будь-яке спілкування з громадянами Материка Свободи — негайна смерть…

— Значить, це люди з Материка Свободи? Що вони тут роблять?

— Вивчають планету, мій молодий друже… Це їхня експедиція. Невелике літаюче містечко, їх тепер у космосі дуже багато. Особливо над Фаетоном. Закони гравітації вони використали для будівництва космічних міст. Ці міста дуже гнівають утиль-бога. Кілька разів він погрожував їм війною… Як він їх ненавидить!.. Над усе Єдиний боїться, щоб вони колись не прийшли на Землю… Але вони теж уникають сутички з нами…

— Якщо в них є космічні міста, то навіщо їм якась планета? — спитав Микола.

— Це не так, — заперечив космонавт. — Усі життєві ресурси — на планеті. В космосі тільки простір для розселення. Без планети ці міста загинуть…

Проминули один із супутників Фаетона. Всього їх чотири, але кожен із них у багато разів менший від Місяця. Почали повільно входити в атмосферу. Рагуші наказав Миколі зодягнути скафандр і плащ, подав кишеньковий кліматизатор і шахо.

— Візьми, Акачі. Попрощатись доведеться тут. Незабаром я увійду в зону, яка перебуває під контролем жерців. — Він дістав із кишені крихітну коробочку і теж подав Миколі. — Це твій провідник. Бачиш, світиться стрілка?.. Лети в тому напрямі, куди вона показує; як тільки стрілка почне крутитись, негайно спускайся вниз… Цей прилад виготовив Чаміно для Лочі. Вона передала його мені… Щоб я привіз їй твою відповідь… Прощай!

Корабель Рагуші поплив спершу повільно, а потім блискавично зник з очей, і Микола опинився у цілковитій самотності. Великі зорі горіли яскраво, не блимаючи, і Микола зрозумів, що атмосфера тут дуже розріджена. Значить, він викинувся з корабля ще в космосі.

В чорному небі з'явилися рухливі світлячки, що пливли кудись у безвість. То, мабуть, були космічні міста з Материка Свободи…

Микола полетів туди, куди показувала стрілка приладу. Йому було тепло на серці вже від того, що прилад цей належав Лочі, вона тримала його у своїх руках і так само, як зараз Микола, в безпросвітній холоднечі Фаетона шукала шляху до заповітної кімнати Лашуре.

Микола летів довго-довго. Почали блимати зорі й світити вже не так яскраво. Збагнув, що спустився в густі прошарки атмосфери. Стрілка чомусь стояла нерухомо, і Микола занепокоївся: чи прилад, бува, не зіпсувався?.. Тоді йому б довелося летіти на Материк Свободи і там шукати притулку. В жодному з численних міст держави Безсмертного він не мав права з'являтися, бо загинув би Рагуші і навіть Ечука-батько зі своєю земною колонією. А відшукати потайний вхід із крижаними сходами, що вели до затишної кімнати Лашуре, де тепер жила Лоча, без приладу неможливо. Він пам'ятав крижану ляду, але як її знайдеш серед промерзлих до дна фаетонських океанів? Користуватися шахо, щоб викликати на допомогу Чаміно, він також не мав права…

Микола думав про Лочу і думав про Землю. Чому вони не діти Землі — теплої, оповитої шелестінням несходимих лісів, укритої чагарниками і травами, осяяної щедрим сонцем і могутніми блискавицями? Він заздрив Алочі і його смаглявим братам — заздрив, що вони можуть дихати земним повітрям, не ховати свого тіла від сонця і бігати босоніж по росяних травах. Яке діло ясно-шоколадному Алочі, чия кров тече в його жилах? Він є, він існує, він радіє можливості рухатись, стрибати у прозорі води земних озер і жити, жити, жити!..

34
{"b":"102166","o":1}