Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Раптом десь недалеко пролунав постріл. І одразу ж Миколка почув розпачливий вигук Курбського:

— О, прокляття!.. — А після короткої паузи — Ваша черга, мічмане.

— Від свого пострілу я відмовляюсь, — відповів голос Володимира, і знов пролунав постріл. Очевидно, Володимир розрядив пістолет у повітря.

Тривога й радість переповнили Миколчине серце. Радість, що дуель закінчилася й Володимир живий, і тривога аа тубільців, які не знали про страшну небезпеку.

Від сусідніх кущів у тон бік, де були Володимир і Курбський, метнулося троє колоністів. Мабуть, постріл Курбського змусив колоністів раніше розпочати жахливе полювання на тубільців.

Постріли затріскотіли один за одним. Миколка бачив, як падали мідношкірі жінки, обливаючи кров'ю ще живих немовлят, як бородаті воїни власними грудьми прикривали дітей від куль.

Галявина була оточена звідусюди. Тубільці падали, як підкошені. А людина, яка щойно називала себе вченим народознавцем, спокійно підіймала рушницю, цілилась і, вдоволено посміхаючись, натискала на курок.

Тубільці помирали мужньо. Не було чутно ні зойків, ні стогону. Воїни використовували кожен пень і кожен кущ. Незабаром у повітрі пролунав посвист бумерангів. Наче десятки сполоханих птахів злетіли з галявини й метнулися в різні боки. Деякі з бумерангів поверталися назад, і тоді чорні руки знов тягнулися до них, щоб метнути у ворогів, озброєних смертельними блискавицями. Декотрі бумеранги влучали то в шиї, то в голови, то в груди колоністів.

Чарівний бумеранг - i_001.png

Миколка розумів: як би майстерно не володіли своєю зброєю австралійці, всі вони приречені на загибель, бо сили надто нерівні. У колоністів — рушниці, у них — лише списи та бумеранги. Не тямлячи себе, він ударив головою в живіт народознавця й, обдираючи шкіру об колючі кущі, вибіг на галявину.

— Стійте! — крикнув Миколка, розмахуючи руками. — Стійте! Не смійте стріляти!

За кущами, очевидно, брутально вилаялись. Постріли вщухли. І тут Миколка побачив Володимира, який виривався із цупких рук озброєних колоністів. Збивши одного з ніг, а другого відкинувши геть, мічман кинувся до Миколки.

— Чому ти тут? Хто тобі дозволив…

Мічман не встиг договорити, як знову заляскотіли постріли. Двоє мідношкірих воїнів упали мертві.

Володимир скинув мічманку. Тримаючи однією рукою Миколку за плечі, він другою підняв мічманку на рівень грудей, ніби перед клятвою, і гучно промовив:

— Якщо ви люди, негайно припиніть це криваве безчинство! Якщо ж ви звірі…

Куля вибила мічманку з його руки. Тоді один з тубільців, ризикуючи життям, підняв мічманку, підійшов до Володимира і віддав її просто в руки.

З гиканням і свистом колоністи випустили на галявину вівчарок. Це були люті вовкодави з сильними грудьми й міцними лапами. Тубільці одразу ж оточили Володимира Миколку тісним кільцем, намагаючись уберегти їх від собачих зубів. Перед очима Миколки замиготіли мідношкірі спини воїнів, собачі лапи й роззявлені пащі. Тубільці хапали собак за горлянку, давили руками, а собаки шматували Їхні голі тіла. Трава на галявині почервоніла від крові… Володимир теж кинувся в бійку. Мундир його був пошматований, обличчя залите кров'ю. Лише кортик час від часу зблискував серед собачих спин. Миколка вихопив списа із рук забитого воїна і побіг на допомогу товаришеві. За деревами почувся протяжний войовничий крик. Тубільні, воїни, потрясаючи списами, відповіли таким самим протяжним криком. Собаки, ніби зрозумівши небезпеку, розбіглися геть. Десятки бумерангів полетіли в колоністів: до тубільців прийшла допомога!.. Незабаром під широколистими папоротями все стихло. Тільки несамовито реготав Джек-сміхун. У тому реготі було щось веселе й зловтішне. Миколці здалося, що то був регіт переможця.

4. Люди племені Ечуки

Поруч з ношами Володимира йшов кремезний, чорнобородий австралієць з розумними темно-карими очима. Кров'яні прожилки на білках надавали його очам лютого виразу, але обличчя з широким носом, великі губи, густа шапка чорного хвилястого волосся, могутні м'язисті плечі та спокійні, плавні рухи виказували доброту, мудру чоловічу врівноваженість. У руках австралійця зблискували два дерев'яні списи, схожі на велетенські голки. За поясом, що звисав до колін і був єдиним одягом чоловіка, стирчав бумеранг. На прикрашених рубцями грудях погойдувалося намисто із перламутрових черепашок.

З того, з якою гідністю тримався цей мідношкіркй австралієць і як зверталися до нього воїни, Миколка зрозумів, що це їхній вождь.

Яка страшна річ німота! А Миколка був зараз німий, бо нічого не міг сказати цим людям. Він шарпав за пояси, за руки то одного, то другого воїна і показував туди, де, на його думку, стояв фрегат «Отважный», але у відповідь чув лише одно слово:

— Ечука…

Що це означає? Нарешті один із воїнів підвів його до чорнобородого вождя і, тицяючи пальцем у рубцюваті груди велетня, повторив:

— Ечука!..

Миколка не зрозумів, було це власне ім'я чи родове, але йому стало ясно, що влада у племені належала цій кряжистій людині з добрим обличчям і сердитими очима. Хлопець, як міг, заходився пояснювати, що Володимира не слід нести в джунглі, що його давно чекають на кораблі. Це була мова жестів, але Ечука, здається, зрозумів. Його рука опустилася Миколці на голову. Так робив Миколчин тато — тракторист із Нових Лужан. Щось тепле, лоскотливе закрадалося в такі хвилини до Миколчиних грудей. Але зараз цей дотик викликав тривогу. Проте Миколка не міг покинути пораненого товариша. Він мусив іти туди, куди несли Володимира.

Тим часом Ечука підвів до Миколки юнака з темно-синіми очима. Взявши його і Миколчину руку, він уклав їх долоня в долоню. Юнак білозубо всміхався, щось швидко говорив, але з веселої скоромовки можна було зрозуміти лише одне — звати його Акачі.

Дивлячись на Ечуку та воїнів, Миколка чудувався, що на їхніх обличчях не помітно й тіні смутку. Вони ішли так спокійно, як ідуть косарі, повертаючись додому з роботи. Позаду несли забитих чоловіків, жінок, дітей. Нікого з мертвих і поранених не кинули на кривавій галявині. А трохи віддалік, зв'язані сирицею, ішли колоністи, їх було троє. Серед них Миколка розпізнав «народознавця» у мисливських чоботях, його капелюх красувався на голові туземця, що йшов попереду цієї трійці, міцно тримаючи в руках дебелий ремінь із шкіри кенгуру. Так погонич веде ледачих волів на налигачі.

Курбського серед них не було. Мабуть, зостався там, на галявині. Під час бійки Миколці ніколи було роздивлятись. А зараз мовби хтось кинув промінь у потайний куточок його пам'яті. Так, так, князь приєднався до колоністів. Отже, йому не допомогло й те, що Володимир відмовився од пострілу. Якщо не куля його скарала, то бумеранг…

Акачі не відходив од Миколки. Показуючи йому то на дерево, то на списа, то на сонце, що інколи з'являлося серед густого листя, — на все, що впадало в око, юнак називав їх мовою свого племені. В цій мові було багато шелестівок. Миколка вже знав, як називаються волосся, ніс, губи. Взявши в руки два кремені, Акачі приклав до одного з них трав'яний ґнотик і майже непомітним рухом викресав вогонь. Розмахуючи іскристим ґнотиком перед обличчям Миколки, Акачі повторив, наголошуючи на кожному складі:

— Ша-чу-ші, ша-чу-ші, ша-чу-ші…

Цього було досить, щоб Миколка затямив: «шачуші» — це вогонь.

Опівночі прийшли до якихось куренів, що були, очевидно, стоянкою племені Ечуки. Володимира перенесли в невеликий курінь, куди воїни разом з Акачі наносили свіжої духмяної трави.

Галявину оточували несходимі ліси. Воїни одразу ж поснули, а їхні дружини й матері при світлі вогнищ білували забитих по дорозі кенгуру. За їхніми спинами у трав'яних торбинках спали немовлята. Жінки й на хвилину не звільняли себе від цієї дорогої ноші.

Володимир почав уголос марити. Миколка навпомацки розшукав панцир невеликої черепахи, куди Акачі налив води. Змочивши клаптик, одірваний від рукава власної матроски, приклав до пересохлих вуст мічмана. Потім вологою ганчіркою витер йому обличчя. Світло вогнища, закрадаючись у курінь, наливало, щоки Володимира рум'янцем. Незабаром Миколці здалося, що Володимир розплющив очі. Проте ні, не здалося, ось ворухнулися губи, і Володимир стиха запитав:

5
{"b":"102166","o":1}