Її обличчя залив рум'янець, чорні зіниці великих очей розширилися, вбираючи в себе образ милого, і не тільки губи, а вся вона усміхалась тією усмішкою, яку можна побачити в жінок, що зрештою дочекалися свого заповітного свята.
— Добридень, мій коханий, мій муже! — тихо сказала вона, схиляючи голову на його широкі груди. — Добридень, Акачі…
І Лашуре, й Чаміно розуміли, що зараз не час для ділових розмов з Миколою. Земний фаетонець нічого не бачив, окрім своєї Лочі, вони ні на мить не розлучалися.
Сад виявився тільки частиною великих просторів, відвойованих Чаміно та його прибічниками в кам'яних надр Фаетона. В нескінченних, яскраво освітлених, облицьованих оріхалком і бронзою лабіринтах було стільки дивовижного, що все це здавалося царством чаклунів: десятки металевих дверей, за якими ховається щось невідоме; невеликі матові віконця, що завжди світилися; на площах, вимощених гранітними плитами, дзюркотять фонтани; із вузьких ніш, схованих за бронзовими ґратами, щедро надходить свіже повітря; попід стінами жебонять прозорі струмки…
Микола запитував у Лочі, звідки все це взялося і кому належить, та вона клала невагому руку на його щоку і співучим голосом обіцяла:
— Потім, коханий, потім… Чаміно все тобі розкаже.
Вони жили в кімнаті, що прозорою стіною виходила в сад. Прозорість була однобічна — через ту стіну можна бачити лише зсередини назовні. Кімната належала Лочі, в ній було світло і затишно, панувала незвичайна тиша.
Дні і ночі злилися для них у суцільний потік, бо тут не існувало ні ранку, ні вечора. Та коли б вони й існували, як десь на поверхні планети, Лоча й Микола все одно б їх зараз не помітили.
У їхній крові звучала та клична сила, що дісталася їм від предків. Вони цілком звірилися на неї, як звіряються всі закохані. Слова не мали значення, думки спочивали — за них думала сама природа. Думала їхньою кров'ю, їхніми серцями…
Та ось Лоча відкинулася, струснула головою, потім занурилась обличчям у подушку. Плечі її тремтіли — вона плакала. Микола підвів Лочу, наблизив її обличчя до своїх очей.
— Чому ти плачеш? — ревниво запитав він. Його кольнув тяжкий спомин. І хоч вона була чиста, мов джерельний струмок, — він це добре знав, — але ж оті психонасолоди, які добував із її мозку Єдиний, завдавали Миколі тяжких ударів. Там, на Землі, він думав про неї, — тільки про неї, — а не про те, як володарює в її мозку Єдиний.
— Любий мій! — крізь сльози промовила вона. — Я була тільки рабиня. І всі вони там — тільки раби. Титуловані раби! Відтоді, як я побачила тебе, думки мої були з тобою…
Справді ж бо, ти дурень, Миколо! Приниження переживав не ти — приниження відчував Єдиний. Він хотів, щоб вона покохала його, — і через те ладен був прийняти твою подобу. Хіба ж це не приниження для нього?..
— Не треба, Лочо! Нічого того не було. Забудь. Гаразд?..
— Забуду… — Очі її довірливо всміхнулися…
Лоча питала в нього про Землю. Земля здавалася їй великим садом. А Микола казав, що та блакитна планета нагадує йому Лочу. В ній стільки гарячої пристрасті, стільки проміння розчинено в її океанах, що Лоча могла б назвати Землю своєю сестрою…
Інколи схоплювались із ліжка, вмикали стіну горизонтів. Безсмертний, як і завжди, закликав грішників відмовитись од плотських радощів. А вони дивились одне на одного і сміялися. Так сміються дерева, кидаючи насіння у вологу землю. Так сміються квіти, віддаючи вітрові пилок із своїх тичинок. Так сміються трави, підважуючи стебельцями важкий камінь, щоб вихопитись на волю.
І коли б їм замість оцих хвилин пообіцяли стільки життя, скільки живе Безсмертний, — вони б так само сміялися… І навіть не почули б отієї обіцянки… Бо в їхньому єстві оживали цілі світи, зіштовхувалися галактики, спалахували нові зорі. Голоси десятків поколінь озивалися до них із власного єства. І не було жодного, який би прозвучав осудливо. Осуджував тільки Безсмертний, бо заздрив їм. Його погрозливий перст висів над планетою, і Єдиний, мабуть, справді вірив, що той перст здатний убити всі пристрасті, всі бажання і слова, залишивши людям тільки ті, що потрібні для величальних молитов…
Стомлені й щасливі, вони блукали у фіолетовому саду. Лоча показувала плодові дерева. Листя дерев було то велике, лапасте (під одним листом можна сховатися від дощу, якби він тут був), то дрібненьке, мов фіолетове пір'я барвистих птахів, що населяють земні тропіки.
Фіолетовий колір був останній колір фаетонських рослин перед початком їхнього вимирання. Є свідчення про те, що колись — у неймовірно далеку давнину — рослинність на Фаетоні також була зелена. Потім, коли Фаетон усе далі й далі відходив од Сонця, колір рослинності почав змінюватись.
— А чому планети відходять?.. Чому ми опинилися так далеко від Сонця? — запитала Лоча.
Хай би вона запитала в Чаміно — він би краще пояснив це загадкове явище. Та якщо вже вона питає в нього, Микола повинен відповісти. Відповів так, як розумів сам, як пояснював йому батько.
— Сонячна система, Лочо, — це велетенський гравітаційний двигун. А вічних двигунів у природі не існує. Гравітаційні можливості небесних тіл також поволі вичерпуються. Це можна простежити лише протягом мільярдів обертів. Невидимі мотузки, що утримують наші планети, ніби весь час розтягуються, видовжуються, робляться тонші й тонші… Це грубо, звичайно. Для прикладу. Розумієш?.. Наш Фаетон дуже старий…
Ненароком Микола зачепив плечем лист розкішного дерева, під яким вони стояли. В зіницях Лочі промайнув переляк.
— Обережно, Акачі!.. Так можна зламати. — Вона взяла його за руку, відвела трохи далі. Тим часом Микола розповідав далі.
— Якщо міряти час по-земному, то перші тварини у нас виникли близько семи мільярдів земних обертів тому… О-о, тоді сонця на Фаетоні було скільки завгодно!.. Ненабагато менше, ніж зараз на Землі! В таких умовах могли виникнути й перші людиноподібні істоти… А може, нам теж хтось прищепив свій розум. Люди з далекої планети…
Про Юпітер він промовчав, хоч був певен, що розумне життя на Фаетон прийшло звідти. Посміхнувся, наблизив її руки до свого обличчя і поцілував тонкі, з перламутровими нігтями пальці.
— Де ж ви могли взяти саджанці? Ці дерева можна побачити лише на старовинних зображеннях.
Лоча відповіла так само, як і першого разу:.
— Потім, любий… Чаміно все пояснить.
Вона пружно підстрибнула й побігла піщаною стежкою до басейну, в дзеркальній поверхні якого відбивалися дерева і крейдянисте небо, що завдяки освітленню скидалося на блакитні небеса молодого Фаетона.
Лоча теж на диво молода — просто дівчина!.. Правда, щось у ній було трохи не таке, як перед розлукою, але оте «щось» лишалося невловиме для ока. Здавалося, час — десять земних обертів! — тільки довершив своє ліплення, і тепер перед Миколою постав твір геніального митця-природи в цілком викінченій формі.
Лоча зняла блакитний одяг, піднялась на поміст для стрибків, схожий на невисокий постамент. Вона ніби розуміла, що Микола зараз милувався нею. А йому в цю мить хотілося бути скульптором, щоб колись на отакому постаменті справді з'явилася прекрасна Лоча, відлита із благородного оріхалку.
Вона, стоячи на помості, сміялась, гукала:
— Мерщій, Акачі!.. Роздягайся!..
Незабаром вони разом пливли у чистій, ніби підсиненій воді, безтурботно хлюпались, радіючи з веселої гри власних м'язів, з можливості відчувати себе єдиним єством.
Чомусь Микола в цю мить пригадав іншого плавця, що сміливим помахом рук розтинав земну воду, й подумав: він, Алочі, мабуть, відчуватиме колись таку ж саму радість, пливучи зі своєю коханою…
