Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Лашуре вірить, що Ело скоріше загине, ніж видасть ворогові їхню таємницю. А Чаміно, який добре знав Акачі, вірить у його здібності, в його вміння переконувати людей. Нехай Ело проведе свого небожа до механіка Гашо, а там уже Акачі сам вирішить, як йому діяти… Жодна людина з того боку — навіть Гашо — не повинна знати про існування держави повстанців.

Уважно вивчивши карту лабіринтів. Штаб доручив Лашуре за допомогою безтемпературного генератора тиску створити таємний вихід на поверхню по той бік їхніх барикад.

Це була подвійна конспірація: якби навіть карникам пощастило відшукати вихід з їхніх лабіринтів, це все одно нічого б не дало.

Одразу ж почалась діяльна підготовка до цієї операції. Про рішення Штабу Микола не мав права повідомляти навіть Лочу.

Він стоїть біля прозорої стіни в кімнаті Лочі. Щасливо усміхаючись, дивиться у фіолетовий сад, по якому Лоча водить своїх біловолосих відвідувачів. Йому теж хочеться ходити разом з ними, заглядати у їхні розширені від подиву зіниці, дослухатися до притишених розмов. Та Лоча сказала, що соромитиметься його…

І все ж таки він вийшов у сад, зупинився осторонь серед гущавини старовинних квітів, щоб Лоча його не бачила.

Вже третій день вона приймає гостей. Лоча переконалася, що всі її побоювання марні. Відвідувачі тримаються з такою побожністю, що не тільки не дозволяють собі до чогось доторкнутись, а навіть бояться дихати. Спершу Лоча впускала по десять чоловік, потім по тридцять, а згодом і по сто.

До саду зайшла нова група відвідувачів. Тут були літні скотарі, що важкими кулаками вимісили не одне покоління товстобоких дагу, були юнаки і юнки.

Як змінився вигляд цих людей! Микола добре пам'ятає перше знайомство з біловолосими. Грубі сорочки, схожі на мішки з прорізаними дірками, куди можна встромити голову й руки, був єдиний одяг, в якому ходили жінки, чоловіки, дівчата. Тоді Миколі здалося, що це вже такий тип людини і відродити расу зможуть лише нові покоління, які багато десятків обертів житимуть у нових умовах…

Тепер він переконався, що відродження настає дуже швидко. Сотні, навіть тисячі обертів напівтваринного існування не могли вбити в людях того, що вони колись одержали від своїх сильних, волелюбних предків. Усе, що жило в них пригнічене, мов стебельце квітки під каменем, одразу ж налилося свіжими соками, тільки-но той камінь, важкий і ненависний, було відкинуто геть… Квітка воскресла, потяглася вгору, постала перед очима у всій своїй красі.

Може, саме тому біловолосі люди виявляли такий інтерес до воскреслих із небуття рослин. Кожен із них, певне, відчував себе спільником по долі з деревами, і травами, і розкішними квітами у цьому чарівному саду…

Перед Миколою проходили дівчата, зодягнені так само, як на «другому поверсі». Лише колір одягу був не блакитний, а білий. Він так само міцно облягав дівочу постать, крізь нього ледь помітно просвічувалася шкіра, а біле, злегка закучерявлене волосся вільно спадало на дівочі плечі. Дівчата ступали з такою легкістю і граціозністю, що здавалися захмарними істотами.

Дітей Лоча приймала окремо, та, незважаючи на це, вони пробиралися і з кожною групою. Спершу Лоча дуже за них боялася, потім зрозуміла, що їх найбільше вабило. Походивши разом з дорослими, вони одразу ж лопотіли босими ногами до басейну, стрибали в синювату воду, і вже не було жодної сили, здатної їх звідти вирядити. Над басейном стояв лемент, радісний вереск, високо злітали бризки води, а дорослі, поглядаючи в той бік, обмінювались добрими усмішками.

Микола із своєї барвистої схованки вдивлявся в обличчя людей, що вперше в житті побачили, якою красою була колись оповита їхня планета. І, можливо, саме ота краса почала тоді формування людської душі, змушувала руку людини відтворювати на скелі те, що побачило око й запам'ятав мозок. Та краса породжувала в людях почуття, які, дедалі розвиваючись, створили багату гаму емоцій, найтонших нюансів, трепетну райдугу духовних барв, що сьогодні стали мірилом людського розвитку.

Очі біловолосих захоплено світилися — можливо, зараз поміж них народжувались поети й художники — майбутня гордість оновленого Фаетона.

А Микола слухав пояснення Лочі. Людське захоплення передавалося їй, і вона, мабуть, уперше зрозуміла, яка велика справа творилася цієї хвилини.

— У далеку докрижану епоху це дерево називалося гужа, — розповідає Лоча. — Воно росло на екваторі, де випадало багато дощів і цілий оберт рівно, з однаковою силою пригрівало сонце. Під його листям люди ховалися від дощу, його плодами тамували голод. У гущавині дерев співали птахи, і люди намагалися перейняти їхню пісня… А ця рослина виліплена людиною із багатьох рослин, які давно загинули, її вирощували на широких галявинах, добре обробивши грунт. Висушували, складали у дерев'яних приміщеннях, а потім готували різні страви. Колись ми виростимо багато таких рослин, і кожен зможе переконатися, які смачні плоди і як швидко вони відновлюють втрачені сили…

— Чому ж Безсмертний не хоче вирощувати їх для людей? — запитав літній, згорблений скотар. — Коли б він захотів, планета б зігрілася від його подиху. Всі люди вийшли б на поверхню, щоб жити в отаких садах… Чому він цього не хоче?..

Микола бачив, як Лоча спершу розгубилась — довгі вії стрепенулись, рука пригладила волосся, — потім рівним, спокійним голосом заговорила про Безсмертного. І те, що вона казала, надійно западало в людську свідомість. Не було в державі Безсмертного жодного храму, що міг би зрівнятися красою з храмом природи, створеним зусиллями Лочі. І не було в Безсмертного жодного проповідника, який своєю переконаністю, силою думки, натхненням зумів би позмагатися з Лочею…

Микола думав: «Лочо! Милий вузлику на світлому промені!.. Ти бачиш, як тебе слухають люди? Тепер я знаю, що так буде завтра, і позавтра, і кожного дня… Ти даєш людям зброю проти Безсмертного. Щасти ж тобі, моя кохана!..»

А попереду знову на них чатувала розлука…

Лоча не заплакала, її біла постать у німому трепеті наблизилась до Миколи, гарячий подих обпалив його щоки, пружні груди припали до його грудей. І вперше за все життя в руках у Лочі червоним промінням спалахнула зірвана квітка. Лоча довго вагалася перед тим, як її зірвати. Але рука не послухалась, кохання виявилося сильнішим, ніж її вагання, і Лоча зірвала найкращу квітку у своєму саду.

Вона це зробила уперше і, може, востаннє. Хай пробачать їй люди, хай не судять суворо…

Вона приколола червону квітку до грубого одягу, що мішкувато висів на Миколі. Він був одягнений так само, як скотарі й механіки по той бік таємних барикад. За його спиною висів плащ, який він заховає у вузенькій печері, створеній Лашуре, а сам загубиться серед людей, котрих належало готувати до великих боїв. Микола загубиться не на день, не на два, а принаймні на цілий оберт.

Штаб дозволив Миколі сказати Лочі, куди він рушає, заради якої мети. І Лоча не була б Лочею, якби не зрозуміла, що не можна затримувати коханого. У крижаному коридорі Лоча іще якось трималась. А коли піднялись по сходах на площадку, вирубану під самою лядою, плечі її здригнулися, по щоках потекли сльози. Вона, схлипуючи, зашепотіла:

— Пробач, мій любий. Фаетонська жінка не повинна плакати. Але що я можу вдіяти?..

Доторкнувшись губами до її щік, він відчув солонуватий присмак, присмак розлуки, і подумав: це добре, що дружини уміють плакати. Солоний присмак ніколи не зітреться з його губів і завжди нагадуватиме йому про Лочу.

— Прощай, Лочо!.. Я повернусь. Мені ніщо не загрожує. Там є люди, а серед людей не страшно…

Ело й Микола піднялись над планетою. Юпітер кидав холодне проміння, шахо вели їх кудись на північ, вітер боляче шмагав по обличчю гострими крижаними скалками. Нарешті вогниста стрілка на маленькому приладі завертілась, і вони шугнули вниз. Вітер заважав розгрібати снігові кучугури, але посланці розуміли, що він їхній спільник: як тільки вони спустяться у вузеньку печеру, вітер замете сліди, сховає товсту кам'яну ляду від ворожого ока.

39
{"b":"102166","o":1}