Згадується важкий тисяча дев'ятсот двадцять третій рік. Щоб полегшити життя матері, я найнявся офіціантом у ресторан. Нагорі, в розкішному залі ресторану, зворушливо грала скрипка, а внизу, в підвалі, куди ніколи не заглядало сонце, на залізних нарах животіли чотирнадцять юнаків учнів, серед яких троє були хворі на туберкульоз. Хлопці працювали з раннього ранку до пізньої ночі.
Тут я пізнав багато різних людей. Череватих графів, які розтринькали своє майно, письменників, артистів. Були серед них і такі люди, чиї ласкаві слова я й досі згадую. Проте згадую і жорстокого садиста, шеф-повара і управителя, в якого, до речі, без дозволу на те властей купив бельгійську дрібнокаліберну рушницю. Згадую і механіка Елека, якому повар має завдячувати, що лишився живий.
Для п'ятнадцятирічного хлопця невеличка бельгійська дрібнокаліберка була неоціненним скарбом. Я ховав її від стороннього ока в підвалі у дерев'яній скрині. А у вихідні дні ми з механіком Елеком стріляли, забравшись у підвал, звідки не чутно було пострілів. Я за двадцять кроків при поганому освітленні влучав у білі квасолини, чого Елекові ніяк не вдавалося зробити, і цим остаточно завоював, визнання механіка.
Незабаром трапився випадок, яким назавжди закінчилась моя «блискуча» кар'єра в ресторані.
Того вечора хтось з гостей попросив холодної води. Тільки-но я набрав з кухонного крана повний графин, як до мене підійшов шеф-повар і дав ляпаса.
— Щоб знав, як звідси воду брати! — визвірився він на мене.
Мене ніби обдало вогнем і в ту ж мить охопила така несамовита, пекуча лють, якої я ще ніколи не відчував. Графин з брязкотом розбився об кам'яну підлогу.
Повар знову розмахнувся, щоб дати мені ляпаса. Але я стрімголов кинувся через кухню і збіг по нашврозвалених східцях у підвал. Коли повар мене ударив, уся челядь припинила роботу. Я й сам не тямив, як опинився в підвалі, тільки відчував, що тремчу, мов у лихоманці, а щока пашить вогнем. Шибки в дверях, що вели до підвалу, мало не повилітали, з такою силою я рвонув двері. Тремтячими пальцями відімкнув замок біля скрині, дістав дрібнокаліберку і зарядив її. Навіть скриню не зачинив.
«Отепер тобі смерть!» — майнуло в голові.
Та коли я вискочив з підвалу в коридор, хтось схопив мене за комір.
«Ти куди розігнався з своєю гарматою?»
«Вб'ю шефа!» — відповів я, важко дихаючи, Елекові, бо це він схопив мене за комір піджака.
«Вб'єш ти бісового батька…»
Він вирвав з моїх рук рушницю. В цей час курок спустив, і з стіни посипалася штукатурка.
Звичайно, якби механік не стримав мене, то повар там, на кухні, розпрощався б із життям.
Восени я вже вчився в місті Папа. Після багатьох злигоднів і пригод закінчив школу й став агрономом. Незабаром мені пощастило знайти посаду в одному маєтку, де мене сяк-так годували і платили на місяць сорок пенге[3]. Працював я з третьої години ранку до дев'ятої вечора, а інколи і ночами доводилося не спати. Про вихідний день нічого було й думати. І я не витримав такої нелюдської праці.
Проблукавши півроку без роботи, влаштувався на інше, хоча й не краще від першого місце, — в поміщика, який мав двадцять тисяч хольдів[4] землі.
О, як далеко я тепер від тих місць!
У цьому маєтку я працював майже рік. Життя й тут було не солодке, та мусив терпіти.
Одного разу в неділю я прочитав у газеті повідомлення про те, що в джунглі північної Бразілії вирушає наукова експедиція по дослідженню комах. Керівник експедиції — Елемер Хорват, його помічник — Лайош Пустаї. Я не довго вагався і через якийсь час став третім членом експедиції. Це були щасливі для мене дні! Я нетерпляче ждав, коли прибуду в джунглі, в болота Бразілії.
І ось я після багатьох незвичайних подій в джунглях.
Елемер Хорват і Лайош Пустаї, пробувши кілька тижнів у Бразілії, захворіли в дельті Амазонки і повернулися на батьківщину з Белема. Я в цей час був за тисячу п'ятсот кілометрів у нетрях Бразілії — готував місце стоянки для експедиції. Довідався я про від'їзд своїх колег, коли вони вже пливли на батьківщину.
Експедиція домовилася з Угорським національним музеєм про те, що зібрану колекцію посилатиме йому, а музей переказуватиме їй гонорар в Бразілію, щоб можна було працювати далі.
Зоставшись сам, я збирав колекції рідкісних комах, метеликів і посилав їх у Будапешт, гадаючи, що проваджу роботу, розпочату Елемером Хорватом. Я бродив у районі злиття Ріу-Негру і Амазонки. На жаль, рушниці і патрони лишилися у моїх супутників, тому мені доводилося користуватись лише сачком для ловіння метеликів.
Навіть описати важко, як я злидарював. Знав, що мине чимало часу, поки колекції дійдуть до Будапешта, а гроші звідти в якийсь банк у Манаусі. Але я ні на мить не втрачав надії, з неймовірною терпеливістю ждав поштового корабля, хоч в останні десять днів грошей лишилося тільки на дві булочки в день. Харчувався я в основному дикими овочами і фруктами з джунглів. Нарешті, прибув поштовий корабель. Я, страшенно голодний, стояв у порту і чекав, поки його розвантажать. Навіть полічив — прибуло сімсот двадцять мішків з поштою. Я почав угадувати, в якому мішку мій гонорар. Ще на день набрався терпіння, бо знав, що тільки завтра розпакують пошту.
Вранці ще до відкриття головпоштамту, я був біля входу і першим підійшов до віконця «До запитання». Чиновник, що вже добре знав мене, подав величезний конверт, у лівому кутку якого було надруковано: «Угорський національний музей. Будапешт». Я розірвав конверт тут же, біля віконця, і вийняв звідти красивий аркуш, на котрому було каліграфічним почерком виведено: «Грамота».
Потрусив конверт, але нічого більше не випало з нього. Заглянув усередину — порожньо. Перечитав грамоту, і мене охопила несамовита лють. «Висловлюємо глибоку подяку…» і таке інше, а в кінці слова, які зовсім засмутили мене: «… за колекцію комах і метеликів, які ви прислали нам у подарунок…» Решта тексту грамоти, «щирі» подяки, вже не цікавили мене. Отже, подарунок! А те, в яких умовах живу і як важко дістались мені ті колекції, нікого не цікавить в угорському музеї.
Я глянув на підпис — Балінт Хоман. Його щомісячний прибуток становить вісім-десять тисяч пенге, він генеральний директор музею, викладач університету.
Жорсткі пальці зіжмакали грамоту, і хвилі Ріу Негру понесли її далеко-далеко. Більше я не писав у музей. Навіщо?
Багато води пропливло руслом Амазонки з того часу. Руки в мене стали мозолясті, зашкарубли од весла і обвитого мідним дротом держака ножа, яким рубаю товсте гілля і ліани, Сюди, на річку Тапажос, у своє житло я повернувся недавно. А то все вивчав тваринний і рослинний світ верхнього, мало дослідженого району ріки Жатапу в штаті Амазонас. Відпочиватиму недовго. Через кілька днів знову в дорогу. Цього разу виїду у райони малодослідженої верхньої течії ріки Купарі, що впадає в Тапажос.
Шкода тільки, що нікому збувати свої колекції. Світова економічна криза простягла свої кістляві щупальця і в джунглі. І хоч у моїх стареньких клітках усе більше стає рідкісних екземплярів удавів, отруйних змій, земноводних, ссавців, а в коробках уже назбиралось тисячі чудових комах і метеликів — реалізувати їх дуже важко. Винагорода за зібрані колекції настільки мізерна, що не покриває навіть витрат на експедиції. Музеї майже не купують колекцій, а торговельні фірми зовсім не цікавляться ними. Єдиний шлях для збуту колекцій — продаж їх за безцінь торговцям, що їздять по Тапажосу, скуповуючи в мисливців звірині шкури. Ці спекулянти платять так мало, що нерідко ціна шкури нижча за вартість витраченої на неї кулі.
Зате яку втіху дає полювання і колекціонування! Це почуття не купиш ні за які гроші. Серце колекціонера сповнюється радістю, коли він зустрічає в джунглях рідкісні екземпляри тваринного або рослинного світу чи то комаху-велетня, чи маленького метелика, крильця якого переливаються барвами веселки, чи ягуара, чи удава, чи гігантський кущ орхідеї із чудовими звисаючими квітами. Це мій світ. Цим я живу, дихаю. І саме цим можна пояснити, що я відмовився найнятися на сусідню плантацію, куди мене запрошували на роботу. Хочу побувати ще в далеких районах верхів'я Купарі, де сподіваюсь зібрати багату і розмаїту колекцію.
