— Так, це він, — підтвердив сержант.

Я добре пам'ятав Абелардо і страшний шрам у нього на спині. Колись цей кабоклу приносив мені різні комахи і отруйні змії. Грошей за це він не брав, Якщо Абелардо піймають, йому загрожує тюрма, не менше як тридцять років.

— Отже, ви нічим не можете допомогти нам, сеньйоре? — спитав старший сержант, дивлячись на мене.

— На жаль, ні.

— Між іншим, я чув, що ви збираєтесь відвідати район верхів'я Купарі?

— Так, уранці вирушаю.

— У пору тропічних дощів? А хто з вами ще їде?

— Ніхто. Я сам.

Моторист, що стояв у човні, витріщився на мене. Про мене вони чули всяку всячину. Місцеві люди дивувалися, якщо хтось забирався у непрохідні хащі і разом з кількома кабоклу місяцями збирав там комах, метеликів, ловив змій, жаб… Та це до певної міри ще було зрозуміло. Але те, що європеєць у розпалі тропічних дощів вирушає один-однісінький у джунглі — для них було незбагненно.

Поліцаї попрямували до човна, він незабаром зник за поворотом.

Моторний човен поплив униз за течією. З Фордландії, певно, вже послали радіограму в міста Сантарен і Белем з описом зовнішності Абелардо Карнейро.

Абелардо зник, однак човном він міг пробратися лише вниз або вгору по течії. Більше нікуди, бо скрізь хащі. Невеличка вирубана галявина, посеред якої стоїть моя хатина, виглядає як маленька щілинка у могутніх джунглях.

Вода в Тапажосі повільно, але невпинно прибуває. Пекуче, яскраве сонце зникло за клубами сірих, дощових хмар. Повітря немов аж парує і від того здається сірим. Уже майже не видно ні острова, зарослого густими нетрями, ні протилежного берега. А в ясну годину можна побачити навіть хатини села Урукурітуба, до якого дванадцять кілометрів.

Річка поволі затоплює низькі береги.

У цих затоплених місцях багато капібарів, або, як їх називають місцеві жителі, водяних свиней. Тут їм безпечніше. Разом з капібарами сюди переселились і водяні курочки з іржаво-коричневим оперенням та бекаси з красивим блакитним пір'ям. М'ясо бекасів дуже несмачне, тому цих птахів не чіпають навіть собаки. Водяться тут і дикі качки та інші птахи. Вони сидять на гілках дерев, що стирчать з води. Качки звикли до людей, до човнів і не злітають навіть тоді, коли люди підпливають до них дуже близько. Підстрілити одну-дві качки на обід дуже легко. Кабоклу не полюють на дичину, бо патрон тут коштує дуже дорого. Зате там, де немає поселень, полювати на диких качок марна річ, бо як тільки качка уздріє людину або човен, одразу злітає.

Крокодилів удень майже не видно, але вночі їх сила. Вони полюють на жирних капібарів. Нещодавно я спостерігав, як величезний чорний кайман, сильний, старий самець, зчепився у воді з амазонським ламантином. З півхвилини він борюкався із своєю жертвою, а потім обоє зникли під водою. Каймани — страшні, кровожерливі хижаки. Я не хотів би попасти в їхні пазури. Поки не бачиш кайманів, якось притупляється почуття обережності, а ось така сцена вмить витвережує людину.

Вирішив застрілити на вечерю кілька диких качок. Часу в мене ще багато!

Сідаю в човен і пливу понад берегом угору. Переді мною в човні лежить дробовик. У затоплених місцях фордівської фазенди тепер, мабуть, багато диких качок.

Через чверть години ліс скінчився. Потяглися плантації лимонів, апельсинів і мандаринів. Звідси видно вже фазенду.

На фазенді якесь сум'яття. Бачу, як усі біжать до свинарника, огородженого з боку річки дротяною сіткою, щоб каймани не пробрались на ферму. Декого вже пізнаю. Ось Курт Прінджл, управитель плантації, з ним огрядний чолов'яга Родж, директор плантації. Усі чомусь дуже схвильовані.

Понад причалом мчить босий юнак з вінчестером у руках. Я не мав наміру виходити на берег, бо вже з усіма попрощався. Але з цікавості все-таки причалив і побіг услід за юнаком.

Кілька сотень свиней перелякано збилися докупи під навісом з пальмового листя. А з-за дротяної огорожі, кроків за чотири, на Роджа і Прінджла, вирячивши очі, дивився величезний кайман. Раптом Родж вихопив з рук юнака вінчестер. Видно було, що він уперше в житті стрілятиме в каймана. На щастя, з дуже зручного місця — з-за дротяної огорожі. Кайман просто велетенський. Я такого ще ніколи не бачив. Певно, в його пащі побувала вже й людина, бо хижак ласо дивиться на нас. Немає сумніву, що він задоволено потягнув би всіх під воду, але не може здолати перепони — дротяної огорожі. Голова хижака біля очей широка — сантиметрів тридцять п'ять. Довжину голови не можна визначити, бо з води стирчать тільки двоє вирячених очей, кожне з кулак завбільшки.

Родж довго цілиться в голову каймана, притиснувши рушницю до стовпа. Б-бах! Гучний постріл — куля, ковзнувши мимо кайманового ока, впала у воду. Хижак навіть не здригнувся. Прінджл, страшенно лютий і знервований, тупцює за спиною Роджа. Він роздратовано витирає кулаком спітнілий лоб і, незважаючи на те, що Родж директор, вихоплює з його рук вінчестер і заряджає новим патроном. Управитель теж притискає рушницю до стовпа і цілиться. Постріл. Наслідок той самий — крокодил навіть не ворухнувся. В його кровожерливих очах світиться лють. Якби в нього стріляли десь в іншому місці, він давно пірнув би під воду. Але тут смачна здобич — свині! Кайман певен, що добре поласує.

Я не можу більше дивитися на потворну голову хижака, на його вирячені нерухомі очі. Піднімаю вінчестер… Ні, не стрілятиму. Цього пострілу ніколи не пробачив би мені Курт Прінджл. 1 я опускаю рушницю.

Управитель усе ще цілиться. Б-бах! Розлігся гучний постріл. Куля знову здіймає бризки води — цього разу наче для симетрії з другого боку. А кайман хоч би оком зморгнув! Тільки ще лютіше дивиться на всіх. І не думає тікати, наче закляк.

Чорношкірий бразілець юнак, забувши в цю мить про начальство, вихоплює рушницю з рук Прінджла і перезаряджає її. Очі його палають зненавистю. Цілиться, теж притискаючи рушницю до стовпа. А голова каймана в цей час поволі висувається з води. Ось уже видно ніздрі. Пролунав постріл. Хижак раптом зникає під водою, тільки хвилі розходяться. Родж і управитель зиркають на мене. І тільки тепер ми вітаємось.

— Чого ж ви не стріляли? — питає мене Родж. Його голос аж тремтить від гніву.

— Якби я це зробив, ви ніколи не пробачили б мені, — засміявся я.

Каймана не вбили, але дваиадцятиміліметрова куля влучила в його голову. Оперувати, звичайно, ніхто не буде. В цього велетня каймана теж одне життя, і воно, певно, має кінець.

Незабаром, засмучені невдачею, ми розійшлися.

Я сідаю в човен і пливу шукати диких качок. Але їх уже й сліду немає. Ці птахи бояться пострілів. Навколо плавають тільки бекаси, м'ясо яких непридатне для їжі.

Полювати в джунглях — справа дуже складна. Для цього треба вміти не тільки тримати рушницю в руках і стріляти, а й добре орієнтуватись удень і вночі, на воді і в найгустіших хащах.

Мій човен пливе в темряві, оточений сотнями плазунів і земноводних. Люди в пітьмі не бачать їх, зате каймани відчувають людей. Правда, людський запах для них незвичний, а рухи навіть лякають хижаків. Проте є серед них і такі, що нападають на човни. Тоді, буде це вночі чи вдень, мала надія на порятунок.

Після невдалого полювання на диких качок я повертаюся на фазенду і йду прямо до складу. Юнак, що стріляв у каймана, захоплено розповідає череватому комірникові про напад хижака на свинарник.

Коли я ввійшов, комірник відіслав хлопця.

— Сеньйоре! — звернувся я до нього, — чи не маєте бажання поплавати зі мною ввечері на човні? Я хотів би вбити кілька кайманів, але в мене нема помічників… Мені потрібні два супутники — один гребтиме, а другий присвічуватиме мисливським ліхтарем,

— На кайманів уночі?

— Атож.

— Гм! А ви не казали про це кухареві, сеньйоре?

— Ні.

— Він дуже любить печеню з хвоста жакаре. Мабуть, кухар погодиться, якщо…

— Знаю, знаю… Якщо віддати йому хвости забитих крокодилів. Коли пощастить, він матиме кілька хвостів.