Дим низько стелиться по землі і клубочиться під навісом. Я стаю недосяжним для комарів. Лагоджу риболовні снасті, гарпуни та інші спорядження. Монотонне дріботіння густого дощу навіває сон і в той же час викликає якусь нервозність. Хіба приємно лежати в мокрому гамаку, дихати насиченим вологою, душним повітрям?

Новий день — нові завдання, нові турботи.

Монотонний шум дощу манить мене в гущавину, а затишок під навісом не пускає. Поснідавши рибними консервами і двома жменями фариньї, все-таки вирушаю в мокрий ліс. Беру із собою дробовик, бо в таку погоду можна полювати тільки із засади. Під час дощу полювання здебільшого успішне.

Хвилини за дві стаю мокрий, ніби викупався в струмку. Зелене склепіння пралісу досягає висоти близько двадцяти метрів. Шумить, гуде в цьому склепінні дощ. На землю він спадає у вигляді великих краплин і цілих струмочків. Де й поділися мавпи та птахи. Не видно навіть зелених ящірок. Вони теж заховалися. В літню пору року, коли ліс сухий, ящірки, утікаючи, зчиняють такий шум, ніби біжить якась велика звірина. Тепер їх не чути.

Каучуконосі дерева стоять у гущавині в незайманій красі. Їх ще не торкалася людська рука. Які ж вони несхожі на своїх побратимів з цивілізованих плантацій! Мені довелося бачити «зелених корів» джунглів, з яких уже добували білий сік для каучука. Вони жалюгідні в порівнянні з цими жителями джунглів.

Дерева переплетені густою сіткою ліан, орхідей, витких рослин і павутинням. Скрізь хаос. Лежать вивернуті з корінням стовбури і напівзогнилі колоди, вже порослі мохом.

На моїх колінах, руках і плечах червоніють глибокі подряпини. Надівати довгі штани, сорочку, шкіряні черевики — тут зайва розкіш. Адже надворі сорокаградусна спека і тропічна злива. Краще вже ходити в подряпинах, ніж паритися в одязі, коли мокрі від солоного поту сорочка і штани прилипають до тіла. Та й одяг у лісі рветься дуже швидко. З речей, які я привіз сюди з Угорщини, вже давно нічого немає. Я обірвався в бразильських джунглях за півроку.

Проте босий ніколи не ходжу по лісу, бережу ноги від укусу отруйних змій. Роззуваюся лише на стоянці або на піщаному березі річки. Те, що досі отруйна змія не кинулась на мене, можу завдячити тільки обережності. Збираючи комах, пильно приглядаюся до кожної гілки. Якщо змія лежить серед хмизу або висить, обвивши ліану чи гілку, я завжди вчасно помічаю її. Ця обережність і настороженість виробилися внаслідок тривалого збирання комах для колекцій.

На широкому мокрому лопуху я помічаю три мімікрії. Колір їх зливається з кольором лопуха, тільки жилки на спині іншого забарвлення. Комахи, звичайно, попали до банки з ціанистим калієм. Дуже цікаво, як мімікрії пристосовуються до кольору рослин. Рідко буває, щоб вони сиділи на рослині, яка відрізняється од них кольором. Шия в мімікрій довгаста. Взагалі вони схожі на згорнутий у трубочку листок.

Раптом у гущавині за густою завісою ліан метнулося в різні боки стадо пекарі. Стріляю. Тупотіння пекарі віддаляється. На опалому листі в передсмертних конвульсіях б'ється один кабан. Дріб влучила йому в передню лопатку і розірвала легені. З пащі пекарі булькає кров'яна піна, забризкуючи все навколо. Азарт мисливця охоплює мене настільки, що я навіть не помічаю дощу. Адже тепер у мене є м'ясо на вечерю і на сніданок! Решту доведеться викинути. Шкура пекарі варта патрона. Дві шкури пекарі коштують стільки ж, скільки шкура ягуара.

Взявши дикого кабана на плече, я вибираюся з гущавини. На небі жодного орієнтира. Сонце за хмарами. Покладаюсь лише на ледве помітні знаки — зламані гілки та на інстинкт. Пекарі важить кілограмів п'ятдесят. Це ніби й небагато, але в таку спеку здається неймовірним тягарем. Дощ змиває кров пекарі, і вона стікає по мені. Я схожий на м'ясника. Зупиняюсь, щоб поправити тушу на плечі. Кров булькає у легенях кабана. Це виходить з легенів повітря, коли я натискаю на черево тварини. Нести таку окривавлену тушу важко. Де й дівається мисливська романтика.

Кленучи кожну гілку, кожну ліану, що перегороджують мені шлях, пробираюся вперед. Раптом крізь гущавину блиснув струмок. Нарешті! Навмання звертаю ліворуч і незабаром опиняюся на маленькій галяві біля самого навісу. Скинувши на землю вбитого пекарі, з полегкістю зітхаю. Рушницю ставлю до стовпа під навісом.

Вигляд у мене, мабуть, не дуже привабливий. До крові, що забруднила мене з голови до ніг, поприлипало всіляке лісове сміття. Довелося роздягтися і облитися водою з відра, а штани випрати в струмку. Сушити їх немає потреби, бо через хвилину під дощем усе одно будуть мокрі, так тільки викручені й надіваю. Не люблю ходити голим, хоч тут не стрінеш нікого на протязі кількох сот кілометрів.

Тільки після цього я прямо під дощем починаю здирати шкуру з кабана. Робити це під навісом не хочеться, бо на кров тварини сповзається комашня. А от шкуру доведеться розіпнути все-таки під навісом, щоб не змокла.

Потім складаю м'ясо у відро, тельбухи викидаю в струмок і йду під навіс

Вогонь уже майже погас, тільки дим курить над вогнищем. Я підкидаю кілька мокрих гілок, і дим густо клубочиться під навісом. Хоч не лізтимуть сюди комарі. З скляної банки наливаю на м'ясо жир ламантина. Потім кладу великий шматок дичини в казанок і ставлю його на вогонь.

Смеркає. Під навісом розливається світло карбідного ліхтаря. Незабаром і дощ перестав, так ніби йому набридло поливати джунглі. Лише вода накрапує, стікаючи з рослинності.

Вранці, якщо не буде дощу, піду в глиб джунглів. Сьогодні вечеряв двічі. Ще й лишилось трохи м'яса на сніданок. Воно лежить у казанку і приємно лоскоче ніздрі.

Я заглибився далеко в хащі. Крізь густі, темно-сірі хмари, що пливуть над джунглями, не проглядає сонце. Пробираюся гущавиною на гору. Біля височенного дерева стоїть вкритий мохом і виткими рослинами «замок» термітів, покинутий його мешканцями. Прогорнувши гілки, дивлюсь згори на джунглі. Переді мною простягається безмежний зелений океан — безкраї вічнозелені джунглі. Якщо піднятись вище і ввійти в хмари, то опинишся ніби в Альпах на висоті трьох тисяч метрів над рівнем моря. Але поки що я на висоті не більше вісімдесяти метрів над рівнем струмка.

«Замок» термітів твердий і гладенький. По опалому листі повзуть три терміти з великими крилами. Вони, певно, прилетіли сюди з іншого термітника. Комахи рухаються дуже повільно. Видно, їм заважають великі крила. Природа на короткий час наділяє ними самок термітів. Одна з них уже скинула з себе коричневі крила, наче незручну сукню. Самка поповзла швидше, а слідом за нею поповз самець. Ці двоє незабаром утворять нову сім'ю, яка спорудить собі власний «замок».

Трохи далі бачу ще кількох термітів, що саме намагаються звільнитися від своїх крил.

Цікава все-таки природа. Вона чомусь дала крила цим боязким білим мурашкам, які вічно живуть під землею і виходять звідти лише для того, щоб добути їжу. Правда, природа наділила їх крилами на короткий час. Вилетівши з «замку», самки терміти скидають їх.

Пройшовши далі, бачу ще один конус термітів. Скільки слини треба було виділити комахам, скільки глини переносити, щоб збудувати такий великий земляний конус.

Я минаю термітник і прямую далі. Знову починається тихий дощ, який сповнює джунглі монотонною музикою. Стрімкий схил, вкритий камінням і зарослями, через кілька хвилин стає мокрий. Я стою наче посередині оточеної пралісом ванни і приймаю душ.

Раптом відчуваю в грудях якийсь тиск. Таке відчуття мені вже знайоме. Воно виникає завжди при зустрічі із змією. Від чого це, не знаю. Може, інстинкт мисливця попереджає про небезпеку?

У таких випадках я завжди з напруженою увагою стежу за всім, що діється навколо. Тиск не припиняється. Власне, це навіть не тиск, а щось схоже на кисневий голод. Здається, ніби якась невидима рука стискає мене за горло. Хвилююся. Тиск посилюється.