Навантажений до краю човен схожий у воді на величезну черепаху. Напіврозвалена хатина, де я прожив кілька днів, лишилася далеко позаду за густою зеленою стіною тропічного лісу.

Почуваю себе вже добре.

Сиджу в човні, роздягнувшись до пояса, босий, але в капелюсі. Веслую рівномірно. Піт заливає обличчя. Висока зелена стіна обабіч річки не дає тіні. Сонце нещадно палить. Здається, його гаряче проміння, торкнувшись води, застигає. Нестерпна задуха. Човен пливе проти течії дуже повільно. На ньому ж близько трьох центнерів поклажі. Якби веслувало хоч двоє, було б легше, а самому страшенно важко.

Піщаних мілин, які бувають тут улітку, тепер немає — вони залиті водою. Каймани зустрічаються зрідка. Зате різнобарвних, красивих птахів багато — літають над водою, гріються на сонці. Особливо милують око яскраві папуги, які, сидячи на гіллі, що звисає над водою, поважно стежать за всім навколо. Ці папуги схожі на наших європейських. Живуть вони до ста двадцяти років, як і лісовий полоз — боа констриктор.

Час від часу витираю рукою піт з обличчя. Це доводиться робити миттю, бо сильна течія враз відносить човен назад на кілька метрів. Іноді зупиняюсь для перепочинку, тримаючись за нависле гілля.

Вода в Купарі дуже каламутна і засмічена. Часом доводиться обминати великі, гіллясті дерева. Деякі з них перекривають річку на три чверті.

З води викидається риба. Скрізь, куди не глянь, видно сліди боротьби: там пливе пір'я, там мертва рибина. В природі немає миру і спокою… Ягуарові, так само як і найменшій комашці, щомиті загрожує смертельна небезпека.

Небо чисте, тільки де-не-де біліють маленькі хмарки. Пропливаю повз давно покинуту стоянку розвідників рослинного світу району Купарі. Крізь густі хащі видніються напіврозвалені халупи. Між береговою зеленню ростуть пальми, яскріють цілі оранжереї квітів. Вода в багатьох місцях заходить далеко в хащі. Тут важко було б подорожувати берегом уздовж Купарі, бо доводилося б робити великі гаки.

Настрій у мене чудовий. Це, мабуть, завдяки хорошій погоді і одужанню після пригоди з осами. До вечора ще далеко, завидна зможу подолати ще десять-дванадцять кілометрів.

Вже кілька днів не згадував Абелардо Карнейро. Напівцивілізований район віддаляється не лише в кілометрах, але й в думках.

З протилежного берега, з-під зарослів, випливає великий чорний кайман. Він якийсь надзвичайно спокійний і самовпевнений. Це старий хижак метрів три завдовжки. Хто знає, скільки риби та інших водяних мешканців він пожер за своє життя. Мабуть, це самець, бо здебільшого вони бувають такі самовпевнені і навіть нападають першими.

Течія підносить великого каймана близько до човна. Я перестаю веслувати і повертаю човен до густих кущів, що стирчать з-під води. Тут течія не віднесе його. А для гарантії ще прив'язую човен вірьовкою до гілки. Дістаю з-під жапи рушницю.

Кайман теж доплив до чагарів і зупинився за кілька метрів перед човном. Мабуть, він дивиться на мене як на здобич, хоче поласувати свіжим м'ясом. Можливо, цей величезний кайман ще ніколи не бачив людини.

Кайман занурився всім туловищем у воду, і тільки страшні, вирячені очі загрозливо дивляться на мене. Поведінка, погляд каймана свідчать про його агресивність. Але він разом з тим і обережний.

Не люблю зустрічатися сам на сам з великими кайманами. А це ж велетень. Біс його знає, як він це робить, але стоїть у течії непорушно, наче кинув якір, усього за два кроки від лівого боргу човна. Цього мені тільки й треба. Адже я лівша. Підводжу дуло рушниці і цілюсь просто межи очі кайманові. З води на мене дивляться, вирячившись, двоє булькатих, страшних очей. Настрій в каймана явно агресивний. Може, старий ненажера ще не снідав? Ну, нічого, те, що він зараз дістане від мене на сніданок, назавжди позбавить його апетиту.

З таким агресивним і нахабним кайманом досі мені ще не доводилося зустрічатись, хоч я вже мав справу не з одним десятком. Головне, випередити його.

Притискаю приклад вінчестера до плеча і лівим вказівним пальцем повільно натискаю на спусковий гачок.

Постріл, наче грім, пролунав у лісовій тиші. Вода перед човном хлюпнула так, немов у глибині вибухнула граната. Почувся страшний хрип і сопіння, потім кайман двічі перекинувся через голову, оббризкавши меле водою. Хвилі хитнули човен, і жакаре уасу потонув у каламутній, бурхливій воді Купарі.

Я не шкодував. Навіщо мені кайман? Шкура старого крокодила непридатна для препарування.

Я перезарядив рушницю, відшвартувався і поплив далі.

Єдиний шлях сполучення у північнобразільських джунглях — малі й великі річки, навіть струмочки. Між містами та селищами прокладено дороги, але вони теж ведуть де найближчої річки. В джунглях немає жодного метра дороги. Держава не витрачає на це грошей. Та й навіщо? Адже в нестерпну спеку найкращий шлях — вода. Джунглі тут такі ж безлюдні, як снігові пустині на південному полюсі. Ніяких ознак людського життя.

Я вже кілометрів за сорок від Тапажосу. Місце для стоянки доводиться розчищати самому серед густих хащів на березі Купарі.

Купарі скрізь однаково широка, каламутна і, хоч як дивно, одноманітна. Краєвид майже не змінюється. По обидва береги стіною тягнеться буйна, висока рослинність. Скрізь бачу тих самих тварин, птахів, ссавців, риб і земноводних. Це трохи розчаровує.

По обіді погода змінилася. Темно-сірі хмари пливуть низько над джунглями, в повітрі пахне дощем. Поспішаю причалити до берега, але не встигаю: починається злива. Прив'язую човен до стовбура тонкого дерева і ховаюсь під жапи. Це не дуже приємне сховище, особливо коли в ньому доводиться просидіти понад півтори години…

А дощ не вгаває, барабанить по жапах. Дуже незручно сидіти скорченому в такій тісноті. Щось боляче вжалило за босу ногу, потім знову і знову. По лівій нозі снують вогиисто-червоні мурашки. Намагаюся правою ногою змести їх, але вони перелазять і на праву ногу, розповзаються далі по тілу, жалять уже в коліна, в стегна, в шию. Мабуть, комахи поналазили з берега і розповзлися по всьому човну. Ліва нога горить вогнем. Не встигаю зганяти мурах. Усе тіло свербить і пече.

Тут уже не витримаєш! Вискакую під зливу. По тілу і майці снують яскраво-червоні мурашки. Вони швидко захоплять весь човен. Цікаво, що принадило їх сюди? Якщо вони нападуть на колекцію комах — їй кінець. Халепа за халепою: нещодавно жовті оси. тепер червоні мурашки. Веселі пригоди!

Злива враз змиває з мене маленьких агресорів. Повітря дуже охололо. Отже, в екваторіальному поясі не таке вже й стійке тепло. Термометр у човні показує 18 градусів. Мабуть, я став чутливий до змін температури. Мені холодно. На тілі виступили сироти. А дощ періщить. Я стою, наче під густим душем. Мені це приємно, бо не так пече тіло. Краще злива і холод, ніж оті кляті бестії.

Мурашки повзуть сюди по вірьовці, якою прив'язано човен до дерева. Гілкою збиваю їх і прив'язую човен до іншого дерева.

Але мурашня вже набилася в свіжі шкури. Довелося витягати їх з човна і полоскати в річці.

Спекавшись непроханих гостей, залажу з другого кінця знову під жапу. Сюди мурашки ще не добралися. Хоч би вони дали мені спокій уночі. Спати, скорчившись серед кліток і ящиків, дуже незручно, але іншого виходу немає. Треба щось придумати для таких випадків. Добре було б, наприклад, прикріпити до бортів човна дугасті жердини і вкрити їх пальмовим листям.

Вечеряти нічого, бо розпалити вогнище неможливо. Тож вкриваюсь гамаком, кладу під голову згорнуті речі і, голодний, лягаю спати.

По жапах лопотить дощ. Вони вже старенькі, і вода в кількох місцях протікає прямо на мене. Сьогодні навряд чи буде добра ніч.

На світанку подув сильний вітер. А дощ ллє без упину. Поривами вітру його забиває під жапи. Все мокре. Так я провів уже два дні і дві ночі. На дощ виходжу рідко — лише для того, щоб розім'яти хоч трохи кістки. Вранці під зливою роблю фіззарядку: треба ж прогнати втому після нічного «відпочинку».