Поспішаю вийти з-під дерева, бо якщо такий горіх упаде на голову з кількаметрової висоти, то й капелюх не врятує, — може вбити на смерть. Мої побоювання справдились: десь угорі зашелепотів, падаючи, горіх. Другий горіх гупнув близько біля мене.

Я звернув убік і вийшов до величезного каучукового дерева з застарілими надрізами. Колись з нього добували каучук. Це було, певно, давно, проте земля навколо дерева і досі не заросла, так її витоптали видобувачі…

Півгодини йду звивистою стежкою, відганяючи хмари комарів. Купарі і хатина вже далеко позаду. Звертати із старої стежки небезпечно. Адже я не бачу сонця, по якому можна було б орієнтуватися в зеленому лабіринті джунглів.

Раптом чую за спиною в хащах якийсь шурхіт. Щось світло-коричневе стрибнуло через стежку. Блискавично, мов на шарнірах, повертаюсь і стріляю. Постріл лунає у тиші, мов грім. Коричневий звір упав у гущавині. Підійшовши, я побачив, що застрілив болотяного оленя — веадо.

От і є свіжина! Прорубуючи прохід в гущавині, продираюся до вбитого веадо.

З розрубаних ліан, завтовшки з чоловічу руку, витікає вода. Це водоносні ліани. З кожного метра такої ліани можна набрати майже склянку води. Але обережність потрібна і тут, бо серед ліан трапляються отруйні. Треба добре знати ці рослини.

Веадо мертвий. На листі ціла калюжа крові, що натекла з простреленого боку. Я перекинув оленя на другий бік. Куля вилетіла під лопаткою. Шкода — на шкурі аж дві дірки. А ще жаль, що не можна забрати з собою всього смачного м'яса оленя. Воно все одно зіпсується. Адже зав'ялити м'ясо ніде — мало сонця, а солі, щоб засолити його, в мене теж нема. Я взяв із собою лише заднє стегно і обдерту шкуру. Довгенько довелось поморочитися, щоб подавити кліщів, які повпивалися в шкуру між шерстю.

Товсте стегно загорнув у шкуру, перекинув за плече і вже рушив назад, коли раптом почув з гущавини хлюпіт води. Звідки тут вода? А хлюпнуло так, ніби це кайман чи риба.

Я поклав на стежці шкуру і, міцно стискаючи в руках рушницю, кинувся в той бік, звідки долинали сплески. Через кілька хвилин зупиняюсь вражений: не можу повірити, що стою біля своєї хатини, а переді мною вирує бистра річка Купарі. На воді вже нічого не видно. Проте я вдячний тому кайманові чи рибині, сплески яких привели мене сюди. Аж тепер я збагнув, що стежка йде не в джунглі, а описує дугу і повертає назад до хатини. Це випадкове відкриття позбавило мене кількагодинних блукань з важкою ношею на плечах.

Ну, от я і дома. Веадо, якого я залишив на стежці, тепер можна притягти до хатини, адже це зовсім недалеко. Я повернувся в джунглі, схопивши тушу веадо за передні ноги, притягнув її з гущавини до човна. Недалеко від човна скинув тушу у воду, щоб м'ясо не зіпсувалося і не привабило сюди ягуара чи пуму. Багаття на березі лякатиме вночі цих ласих до м'яса хижаків.

Над водою і джунглями спустилися сутінки. Біля річки весело палахкотить вогнище. Шматок оленячої свіжини лежить нарізаний на широкому веслі. Незабаром повітря сповнюється запахом смачного смаженого м'яса. Я вечеряв, коли вже стемніло і по небу знову пливли дощові хмари.

Удосвіта мене розбудив якийсь шурхіт, що долинав з гущавини за хатиною. Там стояв старий кошик з-під фариньї. Прислухаюся. В кошику ніби хтось витанцьовує дикий чардаш. Я виліз із гамака, взяв рушницю і тихо підкрався до кошика.

В кошику серед порожніх консервних банок господарює чималий тату, шукаючи зерна фариньї.

Тату схожий на панцирних звірків доісторичних часів. Цей невеличкий, без шерсті ссавець укритий збоку і зверху дрібними лусочками. Важить він у середньому близько шести кілограмів. Живе в землі і має дивовижну властивість — блискавично зариватися в грунт, Тату харчується рослинами. М'ясо цього звірка досить смачне. Кабоклу ненавидять тату, бо вони виїдають посаджені зерна кукурудзи.

Поклавши рушницю, я збігав по мішок. Потихесеньку підійшов ззаду до звірка і кинувся на нього всім тілом, як кіт на мишу. У тату дуже гострі пазури. Вони як лезо, розтинають шкіру, м'ясо, але грубий мішок рятує мене від них. Тату несамовито борсається під мішком, а втекти не може, бо я всім тілом наліг на нього. Ставши навколішки, підбираю ріжки мішка і скручую їх кілька разів. Звірок опинився в пастці, але і я весь мокрий, як миша. Піжама на спині розірвалась, та що це в порівнянні з таким успіхом!

На другому березі, за густою зеленою стіною лісу, вже починають галасувати мавпи. Мабуть, забралися на горіхове дерево і снідають, сварячись між собою. Тату я посадив у клітку. Треба буде обов'язково сфотографувати його. Через кілька днів звірок наїсться вдосталь, звикне до мене, тоді й поставлю його перед об'єктивом. Лісових плодів, горіхів тут багато — отже, прогодувати звірка буде легко.

Вода Купарі, щогодини прибуваючи, міняє вигляд місцевості. Другого дня вранці я милуюся в джунглях багнистим озером, порослим осокою, що наче зелене море, хвилюється під сонцем. Поверхня води мерехтить. А над струмочком, що впадає в Купарі, змикається могутнє зелене склепіння. Мальовнича місцевість, чудовий краєвид!

Тут на превеликий подив я зустрів трьох мисливців кабоклу. Вони отаборилися на піщаній косі. Я познайомився з ними, сфотографував їх у човні і на фоні могутнього зеленого склепіння.

У кабоклу багато шкур диких звірів, анаконд, чимало також витопленого із ламантинів жиру. Мисливці розповіли, що полювали в цих місцях майже тиждень і тепер повертаються на Тапажос.

— Тут ви зберете багатющу колекцію, сеньйоре, — сказав на прощання найстарший кабоклу.

Вони довго дивилися мені вслід.

Я вирішив попливти зеленим тунелем у верхів'я струмочка.

Досі я вважав, що в цих місцях ніхто не полює. Певно, і кабоклу не сподівалися зустріти тут мисливця.

Вінчестер, рюкзак, теркадо в піхвах лежать на дні човна. Навколо сутінки, немов надвечір'я.

Пливу вверх проти течії. Мертва гнітюча тиша не віщує нічого доброго. Темно-зелене склепіння немов налягає на мене всім своїм тягарем. Жодної живої істоти. Подорож здається марною.

Та це мовчання темного тунелю обманливе. Я знаю, що ліс навколо живе повнокровним життям.

Раптом відчуваю, що в мене підвищується температура. Малярія! Стара лісова відьма завдає мені багато мук, намагаючись повалити своєю пекельною силою. Вхопившись за ліану, дістаю з рюкзака дві таблетки хініну. Зачерпую куєю каламутної води з струмка і ковтаю хінін. Тут ніколи не завадить випити тричі на день по дві таблетки хініну.

Цей темний тунель навіює сум. От якби випливти на сонце, щоб разом з темрявою щез і мій гнітючий настрій!

Не встиг я подумати про це, як в темному тунелі, немов за велінням чарівної палички, блиснуло світло. Ліворуч, на трав'яному березі, видно велику галявину. В'їжджаю човном під зарослі, що нависають над водою з лівого берега, і причалюю. Взявши рушницю, рюкзак і теркадо, виходжу на берег.

Далі йду узліссям. У таких місцях можна натрапити на дичину, бо в сезон дощів мокрі звірі часто виходять на сонце сушитися. Я вже колись впіймав на сонячній галявині біля води боа констриктора і величезну водяну анаконду. Навіть мавпи злазять з дерев, щоб побавитися в теплій, сухій траві.

Пробираюся крізь химерне сплетення ліан на галявину. Узлісся тут таке, ніби хтось рівненько підстриг дерева й кущі гострими ножицями. Тиша. Ніде ніщо не шелесне. Джунглі здаються мертвими, навіть комахи причаїлися в своїх сховищах.

Насилу пробираюся вперед, оглядаючи знизу листя, трухляву кору дерев, каміння. Праця не марна: в банці з ціанистим калієм уже багато рідкісних комах.

Знімаючи з м'ясистого листка величезного кліща з червоним черевом і зеленою спинкою, я ненароком зиркнув на галявину і закляк на місці.