Литмир - Электронная Библиотека

— Ти знаєш, Яворе, — зненацька проказав проквестор, — я теж гадаю, що суд тут нічим не зарадить.

Закревський — Шацький? — нестямно реготнув.

— Поговоримо, е? Ну то що вам від мене треба?

— Ну, по-перше, не завадить дізнатися, якому це диву ми завдячуємо приємності спілкування з тобою, — поцікавився Горган.

Шацький пирхнув, спираючись на крісло.

— Я і забув уже, Loquax,[11] із ким маю до діла!

Проквестор смикнув плечем, мовби відганяючи ґедзя — очевидячки, це назвисько було йому знайоме.

— Ось що я тобі скажу, — по роздумі мовив Шацький. — Коли хтось обіцятиме тобі безсмертя, не вір цій гадській падлюці, а зразу стрель межи очі.

— Ти маєш для нас ім’я згаданої особи? — втрутився Вітій.

— Вже! — розсміявся Явір. — Хіба я не розумію, що варто мені назвати мого гм… знайомця, і ти нацькуєш на мене свою розстрільну команду!

— Значить, все ж таки, — холодно кинув Горган, — нинішнє твоє існування має свої переваги?

Шацький розлючено довбонув крісло коліном.

— Та що ти тямиш у тому?! Це наче гнити живцем! І нічого не тішить — хіба зразу після того, як заб’єш якогось бідолаху… Лише тоді почуваєшся живим, та і те минає швидше за хміль!

— А значить, той твій знайомець, — підхопив Вітій, — зробив тобі погану послугу. І тобі немає жодного сенсу його вигороджувати.

Шацький паскудно гигикнув.

— Отут ти помиляєшся, Вітію. Сенс якраз є. Сенс у тому, щоб не спрощувати життя тобі і твоїм людям. Я злопам'ятний, квесторе.

Горган втомлено зітхнув.

— Дарма ти думаєш, Яворе, що ми підемо звідси, так нічого й не дізнавшись.

— О! Ну тоді давай, стріляй! Побачимо, як багато розкаже вам запашна купка попелу!

Проквестор примружився, піднісши зброю.

— Як скажеш, Яворе.

Пролунав постріл і — замість гаданого вибуху — розлючений зойк. Визирнувши з-за канта, Лука розгледів зібгану постать Шацького — той скімлив, притиснувши до себе травмовану правицю.

— Але… як…? — спромігся він.

Горган стенув плечима.

— Окрім «червоних» куль є і звичайні, правда ж?

Проквестор, а за ним і Вітій, ступили до кімнати.

Квестор спинився коло пораненого — Міхалко, схоже, зомлів десь упродовж перемовин, проте помирати нібито не збирався. Горган тим часом скочив до Шацького, миском черевика відкинув геть його пістолета і швидким рухом прип’яв того до стіни.

— То як, говоритимеш? — лиховісно мовив він. — Чи мені вдатися до неетичних методів переконання?

— Ви не маєте права! — вискнув Явір.

— Та невже?

Лука глянув пильніше, намагаючись з’ясувати, про які ж це неетичні методи йдеться. Однією долонею проквестор тримав Шацького за плече, притискаючи до стіни, другою… друга склалася в кулак десь на рівні грудей. Межи його пальцями струменіло примарне червоне світло.

— Анімула! — причаровано видихнув Мар’ян.

Справді, пригадав Лука, йшлося про те, що нападники передали Закревському анімулу, і тепер Горган — робить що? Погрожує відібрати її? Але що ж тоді, цікаво, станеться з її власником?

Шацький, очевидячки, був певен, що нічого доброго. Навіть, сказати б, згадане недобре уже почало діятись — його дрібно трусило, дихання уривалося, а очі так і прагли закотитися попід лоба.

— Юр! — застережливо кинув Вітій.

Горган дратівливо смикнув кутиком вуст.

— Ну?! — погрозливо мовив він. — Ми чекаємо, Шацький.

Той, як не дивно, зумів опанувати себе і твердо глянути Горганові в очі.

— Я скажу… не те, що ти хочеш почути. Але навпаки — те, що навряд чи тебе потішить. Я був його першою спробою, пілотним — ха! — проектом. Здогадайся, хто буде наступною!

На Луччин безмежний подив Горган запнувся.

— Ти мариш!

— Я? Це ти ще справжнього марення не чув! Мене використали, як… як ганчірку, Loquax… Ти пам’ятаєш, — Шацький говорив тихо, мовби придушено, — пам’ятаєш «Святу Корову»? Я тоді… я помилявся.

На якісь кілька секунд їхні погляди зійшлися, наче борці у клінчі. Жоден не бажав відступати. А потім… потім Горган повільно розтиснув долоню, відпускаючи вогнистий амулет.

Шацький різко реготнув.

— Добрий, е? І кого ти намагаєшся надурити?

Стрімким рухом, аж ніхто не подужав втрутитись, він зірвав анімулу з шиї і жбурнув її додолу. Червоне скло порснуло навсібіч, вивільняючи пливке, наче туман, сяйво.

Вітій рвонувся до бранця, але було вже пізно.

— Ти що наробив, дурню?!

Шацький, відмахнувся, зробивши хиткий крок.

— Я однаково нічого не скажу. І що лишається робити, коли у вас тут чемпіонат з милосердя…

Останні слова Лука вгадав, радше ніж почув — голос Шацького зробився глухим і невиразним. Іще крок, і той упав на коліна, хапаючи ротом повітря. Навіть у тьмяній кімнаті було видно, як різко і страшно зблідло його лице. Нараз його зігнуло в судомі, і, виголосивши тільки придушений хрип, Шацький повалився набік і, здригнувшись востаннє, завмер.

Четверо магістратців із жахом стежили за агонією, не знаючи, що робити. Втім, схоже було, що їхнє втручання нічим би тут не зарадило.

— Інфаркт, — схилившись над тілом, виснував Вітій. — Дивовижна стрімкість перебігу.

Горган ніяк не відреагував, розширеним поглядом вдивляючись у скорчену на підлозі постать. Кинувши на нього збентежений погляд, Вітій рушив до Міхалка, який щойно заворушився у кріслі.

— Мар’яне, клич Домбровича, — звелів він.

Той радо взявся за слухавку, очевидячки, потішений справою, на яку можна було би перемкнути увагу.

— А поки він приїде, — пробурмотів квестор, — ми з паном Дзбановим тихенько поговоримо. Гадаю… гм… перебита ключиця не заважає вам говорити?

Міхалко здригнувся.

— Мене ж відпустили! — заквилив він.

— Трохи зарано, еге ж? — відказав невблаганний Вітій.

— Ви мене вже допитували! — все іще пручався поранений. — Я сказав все, що знаю!

— Зараз ми це перевіримо, — кивнув квестор. — І думаю, цього разу ви поставитесь до розмови з належною відповідальністю. Юр!

Горган, стріпнувшись, підійшов ближче. Вітій кивнув йому, і той дістав з кишені темного шкалика. Сердешний Міхалко, попри поранення, ледь не вискочив з крісла.

— Нема підстав панікувати, — заспокійливо мовив Вітій. — Кілька крапель «умбри» вам не зашкодить. Проте, як сказав тут мій колега, ми не підемо звідси, так нічого і не дізнавшись.

SICINNIUM

А тепер, шановні гості, прошу роззирнутися та сповнитись побожного зачудування: ви стоїте на бруківці, що нею урочисто походжали королі, міністри, єпископи, а також розгулювали їхні е… розгульні фаворитки. Словом, ми зараз перебуваємо на землі королівської резиденції, закладеної королем Авелем та його чарівною дружиною, королевою Арою.

Резиденцію сплановано таким чином, щоби монарша особа могла провести тут все життя, так жодного разу звідси й не поткнувшись. Ліворуч дбали про тілесне: перед вами — господарський корпус із кухнями та пральнями; за ним, ондечки, видніється Картопляна Брама, чий, правда, суворий обрис так і не надихнув нападників проникнути до замку, укрившись на підводі з харчем. Праворуч — кафедральний собор, де опікувалися духовним. Тут монарха хрестили, коронували, женили, а як відслужить своє, урочисто відспівували та ховали, причім тут-таки, під сподом собору.

Словом, увесь кругообіг королівського життя міг гарненько увібгатися у сто п’ятдесят квадратних метрів за міцною стіною. Недоброзичливці подейкували, що Авель ніколи не випускав звідси свою дружину, настрашений пророцтвом про те, що Ара втече від нього з чужоземним принцом, ну, і слід сказати, свого Авель досяг.

Із принцом принаймні його королева так і не втекла.

У королеви, проте, були інші розваги та захоплення. З дозволу свого чоловіка Ара піднімалася на дзвіницю собору, звідки вдень за доброї погоди було видно все місто аж до Болотної Брами, а вночі — ясне зоряне небо, для вивчення якого панна замовила комплект лінз та астролябію. Гороскопи королеви набули популярності, а от замальовки «з народного життя» були чомусь конфісковані єпископом. Дехто пояснює це тим, що королеві з її високого вікна видно було, як здорове дозвілля торує дорогу до монастирських твердинь, спостерігати за чим, очевидячки, — гріх.

вернуться

11

Базікало (лат.).

45
{"b":"563161","o":1}