То що, смачні були вафлі? Як-то, за розмовами не розбереш? То замовте ще, і я вже нині мовчатиму, аби не псути вам відпочинок. «Амнезія» — наша остання зупинка, тож не кваптеся і смакуйте солодке.

Надходив ранок, і Лука, змучений негараздами, притулився до холодного магістратського муру, почуваючись нікчемним і цілковито хворим. Це відчуття дивним чином добуло з минулого непевні дитячі спогади — йому було майже п’ять, коли він зліг з лютим бронхітом, безмежно вражений власною кволістю та щирим татковим занепокоєнням. Зараз, певна річ, було не так, але схожим чином мріла перед очима мла і так само здалеку лунали збентежені голоси.

Позаду була лихоманка щойно по розмові з невідомим зловмисником, позаду — Вітіїв прискіпливий допит; тоді ж, охоплений рухливою панікою, Лука поривався бігти кудись та шукати Тілію. Його заледве відмовити, і він таки змушений був визнати, що безладна біганина містом наразі нікому не зарадить.

Тим часом облогу було знято; прибула зі значним запізненням поліція, сумлінно оглянула місце подій, скорботно позітхала та й подалася геть, залишивши по собі аж двоє людей варти. Клим лаявся іще півгодини по відбуттю Шафраника, але Вітій тоді промовив щось на зразок «слід було чекати» і занурився в такий недвижний транс, що аж Мора мусила зацідити йому ляпаса, аби хоч як розворушити керівництво. Той скинувся, наче громом побитий; Мора владно звеліла: «Пішли, розкажеш нарешті», — і він, гірко розсміявшись, підкорився. Вони вже понад годину розмовляли в кабінеті, звідки часом долинали притишені голоси, і — дивна річ — Лука навіть не намагався дочути квесторових таємниць. Усі думки його натомість повнилися словами того, хто тримав нині Тілію бранкою. «То як тобі забава? — запитав він. — Багато вас лишилося?» — «Достатньо, — безтямно кинув Лука. — Хто ви? Де Тілія?» Той розсміявся лише. Дивний, лагідний сміх… «З нею все буде добре, — відказав він. — Ну гаразд, шануйтеся, magistrati…» На тому розмова урвалася, і довго ще потім Лука розпачливо набирав знайомий номер, проте нинішній власник телефону завбачливо вимкнув зв’язок.

Втомившись мордувати техніку, Лука жбурнув свого апарата на стіл. Той, зрушений кінетикою недбальства, здвигнувся і гепнув зі стільниці, тож хлопець був змушений стати навколішки, аби повернути свою власність. Телефон знайшовся межи столом і муром, а разом із ним назовні випурхнув лист паперу. Лука мимохіть вивільнив його і швидко озирнув — то був якийсь бланк, заповнений незнайомим акуратним письмом: імена, дати, результати обходів. Ймовірно, один із тих формулярів, що довели Луччиного попередника до стрибка з вежі, спроквола подумав хлопець, відкладаючи папірця, і саме вчасно, бо якраз тут голоси за Вітієвими дверима набули гучнішого і якогось мовби завершального звучання.

І от, нарешті, керівничі двері прочинилися, і двоє стали на порозі: Вітій, знічений, але не такий нестямний, як доти, і Мора, натомість, приголомшена, із люто зібганими вустами.

Вітій озирнув рештки свого війська і рвучко кивнув на двері парадної. Лука підскочив, мнучи скроні. За інших обставин у такий час він уже вкладався би спати, і підступна млявість хоч-не-хоч, а тьмарила думки. Клим відверто вже позіхав, а от Горган мовби й не потребував спочинку, звівшись слухняно і легко. Лука трохи забарився, фокусуючи погляд, тож йому випало стати свідком дивної оказії: підійшовши до нарадної, Горган навмисно заступив Морі шлях, і, піднявши на нього погляд, вона раптом сахнулася від нього, як від мари. Той був помітно здивований — ще б пак, досі за Морою ніхто такого не помічав. Тоді, глипнувши на Вітія, проквестор несхвально хитнув головою і відступив з дороги магістратської дами, спромігшись на ґречний уклін.

Це було би цікаво, подумав Лука, якби сталось раніше, ба навіть вчора. Тепер же Горгонові вибрики не хвилювали інтерна; важливим було інше, болюче і гнівне, і давні підозри не могли тут зарадити.

— Що ми робимо нині? — першим запитав він, щойно рештки Магістрату повсідались у незвично порожній нарадній.

— Нині… — кволо всміхнувся квестор. — Ми знайдемо спосіб повечеряти й відіспатись.

— Але… — смикнувся Лука.

— Та тшш, — відмахнувся квестор, — хіба я не бачу, що ви вже на ногах не стоїте? Багато з нас користі в такому стані, га? От лише додому я вас поки що не відпущу. Зі зрозумілих, маю надію, причин.

Вітій уважно озирнув товариство. Ніхто нібито не поривався заперечити керівничі твердження.

— В тирі мати є, — ворухнувся Клим, — а вечеряти… піду скажу, нехай хтось із тих поліцейських звитяжців по запіканку сходить. Хоч який від них буде зиск.

— О! — схвально кивнув Вітій. — Нема війни без інтенданта.

Глузливо блимнувши оком, Клим відбув влагоджувати побут.

— А поки надійде вечеря, — зітхнув квестор, — давайте ще раз поглянемо на веселі наші обставини… Лука, та годі вже на тому стільці гецати, я тебе чудово бачу.

Хлопець знічено насупився. Невже квестор не розуміє — знайти Тілію зараз означає викрити злодіїв? Це, коли не зважати на інші, далебі, людськіші підстави для хвилювання.

Вітій пильно поглянув на нього.

— Чи не думав ти, хлопче, чому той гость говорив із тобою?

— Ну… напевне, щоб дізнатися, чи вдалим був їхній рейд.

— Гаразд, — гмукнув квестор, — переформулюємо питання. Чому він говорив з тобою з телефону Тілії? Або… навіть не «чому», а «навіщо»?

— Як це, «навіщо»? — здивувався Лука. — Та ж для того, аби повідомити, що вона в його руках.

— Ага, — кивнув Вітій, — а це йому для чого?

Лука блимнув. Мабуть, все ж таки Вітій правий щодо «відіспатися» — бо ж у голові якось порожньо й лунко, і переконливі доводи не квапляться стати рядочком. Дійсно… для чого? Хіба з причини нездорової злостивості?

Квестор сплів пальці клубочком. Зітхнув, мовби зважуючись.

— Луко, скажи мені чесно, чи маєш ти докази того, що твоя Тілія не діє спільно із нашим противником?

Лука аж задушився від обурення. Тілія?! Це ж цілковитий нонсенс! І, найгірше, Вітієві це ніяк не поясниш — те, в чому сам Лука свято переконаний, годі перекласти на мову свідчень та доказів.

— Справді, Луко, — долучилася Мора, — чи добре ти знаєш Тілію Ольжич, аби присягтися, що вона не задіяна в планах Кліша та спільників?

Хлопець розгублено перевів погляд з одного на іншу.

— Ну, якби вони мали на меті виманити мене і там прикандичити — ви ж до того ведете, так? — зухвало зиркнув він на квестора, — то вони мали вже таку нагоду, і неоднораз. До того ж, я не бачу зв’язку: Адам Кліш, злодійський магнат, і бідна дівчинка з притулку…

Мора аж підскочила, те почувши.

— Звідки?

— Та ж з притулку, — терпляче пояснив хлопець. — Вона мені сказала, що виросла в сиротинці…

Не дослухавши, Мора лунко ляснула себе по чолі.

— О бо-ожее… — простогнала вона. — То ось вона хто — названа дочка Замії Ольжич! Це та, що керує сиротинцем на Кутній!

Вітій насупився.

— І що з тим?

— Та те, що її сиротинець опікується приблудними дітьми! Як же я раніше не допетрала, справді!? — люто ганила себе Мора. — Вони самі реєструють приблуд і звітують лише за тих, що в реєстрі. І, як розважити… Ніхто не знає, скільки саме дітей приймає притулок, тож для тих, кому потрібні діти поза всяким обліком, це — просто ідеальний ресурс!

Вітій завмер, і всяка жива барва збігла з його лиця.

— Анімули… — ледь чутно промовив він.

Мора скорботно кивнула.

— Нехай… — так само кволо промовив квестор. — Нехай це буде останнє, що я зроблю на цій посаді…

— Вітію, — зненацька втрутився Горган, — чи ти певен, що це — наш найперший пріоритет?

Квестор на мить замружився.

— Ну гаразд, — стиха мовив він, — я скажу тобі. Сьогодні вдень, коли всі б уже виспались та були здатні мислити нормально, я хотів винести на обговорення розформування Магістрату.

Лука аж здригнувся з несподіванки. Тобто як це?

— Так, — зітхнув квестор. — Це ж очевидно. Наша ефективність останнім часом носить радше від’ємний характер. Ми не справляємось. Нас недостатньо. Магістрат зараз — ніщо інше, як жива мішень, котра щодня ставатиме дедалі менш живою… Ми маємо зобов’язання перед містом, але місто нас не підтримує… За таких умов навіть наша героїчна загибель буде цілком безглуздою, бо заміни нам не надійде. Я цілком певен, коли ми розійдемось, зникнемо, як організація, нас не будуть переслідувати. Люди… — Вітій озирнув принишкле товариство, — я не хочу більше жертв. Але анімули… анімули — це особисте. Я повинен це зупинити.