Двері гримнули, зачиняючись, за ними стали на місце ґрати, і раптом гуркіт та метушня відступили. Запала аж неприродна після всієї тої стрілянини тиша. Лука звів подих і нарешті роззирнувся.

Мар’ян лежав на підлозі, блідий і скорчений, дихаючи уривисто, неначе повітря ятрило йому зсередини. Фелікс, тихо лаючись, опустився коло нього навколішки. Вітій, виглядаючи так, наче і сам от-от зомліє, ковтнув слину і дістав з внутрішньої кишені складаного ножа. Фелікс, крекнувши, взяв його та заходився пороти на хлопцеві набряклу червоним сорочку.

Згори протупотіли кроки. Лука підкинувся, аби побачити Мору, яка спинилася на сходах, притуливши руку до вуст. Наступної миті вона шугонула назад до контори, немовби нажахана побаченим. Вітій провів її безтямним поглядом.

— Казав же… казав же я… — люто бурмотів Фелікс. — Все йому ковбойських дуелей праглося…

Мар’ян судомно схлипнув.

— Я ж… я влучив… — скривджено видихнув він.

Лука приголомшено хитнув головою — невже для білявого це так важливо? Настільки, щоб аж мордувати скалічені легені?

— Знаю, — відказав його старший товариш. — Молодець.

Він говорив якось придушено і за мить Лука збагнув, чому — Фелікс відвернувся, аби не явити пораненому власне пекуче горе.

Мора вдруге з’явилася на сходах, цього разу обтяжена чималою аптечною скринькою.

— Посунься, — сухо кинула вона, відпихаючи Фелікса та пильно озираючи ураження. Наступної хвилини вона підкинула бентежний погляд і прошипіла: — Негайно до лікарні!

Лука мимовільно зиркнув на двері.

— Але як?

Вітій хитнув головою, відганяючи млість.

— Климе, де, до бісової трясці, твоя поліція?!

Клим кинув на нього прибитий погляд.

— Зараз… — мовив він, дістаючи телефон.

Поки магістратці напружено чекали на відгук, Мора дістала зі скриньки скляну капсулу, відламала кінчик і набрала у шприц рідини. Стежачи за нею, Мар’ян смикнувся вбік.

— Тшш… — тихо мовила вона, — це не «умбра», це просто морфій, бачиш? Тихше, зараз буде легше… То що там? — підкинула вона погляд до Клима.

Той люто смикнув плечима. Мора розпачливо випросталась.

— Вітію, йому потрібна невідкладна допомога! Роби, що хочеш, але…

Аж тут надворі гримнуло так, що аж здвигнулися стіни. Поторохкало колесами по бруківці, скреготнуло гальмами і спинилося неподалік. І наступної миті хтось загуркотів кулаками в двері.

— Агов?! Є там хто?!

Голос був знайомий.

— Велько, — нервово пирхнув Вітій. — Відмовиш його, аякже…

Справді, прочинивши двері, вони зобачили Теззі Велька, переляканого, але затятого, його броньований туристичний автобус і… і рештки ворожої машинерії уздовж Канонічної. Схоже, Велько просто взяв їх на таран.

Шикнувши на нього для порядку, Вітій одразу ж взявся керувати. Нападники, схоже, відступили на якийсь час, настрашені несподіваним маневром, тож наспіх перев’язаного Мар’яна невідкладно влаштували у «службовій підводі».

Велько, навдивовижу серйозний, знову скочив за кермо, а Фелікс, не бажаючи нікого слухати, забрався до фургона, і «підвода» зразу ж відбула до лікарні.

Двері знову зачинили. Вітій втомлено озирнув решту колег та кивнув на сходи. Немов сновиди, магістратці рушили за ним, не дбаючи уже про захист передпокою. Клим нарешті додзвонився до поліціянтів і щось їм втовкмачував, зриваючись час від часу на брутальний крик. Мора помандрувала до кухні, либонь, варити заспокійливе, Вітій сів на перший-ліпший стілець, невидюще втупившись у стіну. Горган, кинувши на нього швидкий погляд, подався до тиру поновити збройний припас.

Лука ж обережно присів за власний стіл, не знаючи, до чого себе припасувати. Хотілося гризти нігті або ж скочити та мотати кола кімнатою, однак він розумів, що легше від того не стане. Він потребував чогось, аби витіснити з пам’яті Мар’яна, яким він його бачив востаннє — закривавленого, ледь спроможного продихнути… Це було так страшно, що хотілося скавуліти.

На щастя, в Луки була таємна розрада. Він напише повідомлення, довге і ніжне повідомлення Тілії, і це допоможе йому відволіктися від лиха.

А коли так, то нема чого відкладати. Лука дістав свій телефон, налаштувавшись на приємний роздум, але тут-таки насупився. Йому дзвонили… Так, це номер Тілії. Але оце щойно? Посеред глупої ночі?

Відчуваючи, як нутро скручує крижаним вузлом, Лука набрав її номер і завмер, чекаючи.

Вона не відповіла. Відповів хтось інший.

— Вітання, Луко, — мовив він. — То як тобі забава?

Ну от, мої шановні та змучені гості, наша екскурсія добігає свого неминучого кінця. Щиро вражений вашою духовною та тілесною снагою, яка уможливила осягнення непростої нашої історії та дотичних до неї побрехеньок. Наостанок дозвольте повідати вам іще одну, завершальну, так би мовити, баєчку, деякі обставити якої хтось із вас, можливо, вже й вирізнив з моєї невпинної балаканини.

Але перед тим раджу вам спинитися на затишній терасі кав’ярні, що зветься «Амнезія» — поняття не маю, чому така назва — і замовити тутешніх вафель, які особливо смакують з вершками та полуницею.

Отож, поки чекаємо на замовлення, ви маєте нагоду озирнутися та оцінити панораму: перед нами східна стіна замку Авеля, ліворуч — капличка Святої Гертруди, праворуч — Духовна Академія, а за нею — Платани, найбільший дракувський парк. Гуляти парком нічною порою — це, скажу вам, не найкраща ідея, однак саме там знамениті дракувські тумани являють подорожньому всю свою химерну красу. Але про тумани йтиметься трохи далі.

Гаразд, вертаюся до сповіщеної баєчки. А мова в ній про короля та королеву, а також — про королівського архітектора. П’ятнадцять років Авель та Раманте провели пліч-о-пліч, спілкуючись тісніше, ніж брати. Вони вдвох вимріяли та виплекали свою столицю, і не завжди король слухав порад свого майстра, а той — не завжди корився наказам замовника. Навряд чи ці стосунки можна було назвати дружніми, та Авель, сухий та суворий, взагалі не мав приязного товариства, тож архітектор став йому найближчим із радників. І, мабуть, єдиним чоловіком, окрім короля, з яким мала нагоду спілкуватися королева.

Мабуть, природно, що між ними виник зв’язок: вона була гарною, стрункою і світлою, як не брешуть тодішні художники, а він — молодим та поривним; до того ж, бідолашна Ара просто не знала іншого, обмежена в пересуванні та знайомствах своїм суворим чоловіком. Дивно інше: чому Авель так довго не помічав ці intimi animi sensus — потаємні порухи серця, як писала Ара в своєму щоденнику… Либонь, був надто заклопотаний будівництвом та політикою або ж просто не припускав такого розвитку подій.

Невідомо, як саме, але зрештою навіть Авелеві відкрилися очі на правду. Хтось винуватить у тому сповідника, інші — покоївку, та важливо одне: король дізнався про зраду й однак не скарав свого друга-суперника, щойно про це довідавшись. Натомість Авель звелів йому забиратися геть із міста і не вертатися до Дракува під страхом смертної кари.

Спершу Раманте, либонь, радів, що так дешево відбувся. Він не був іще старим, і міг би ще знайти працю та шану деінде, та король, очевидячки, бачив далі, ніж невдатний полюбовник. П’ятнадцять років архітектор присвятив цьому місту, тож довічна розлука з ним була для Адріана карою сама в собі. І зрештою він повернувся.

Король дотримав свого слова — Раманте стратили наступного ж дня по приїзді. Просто на Ринковій площі, тій, котру він власноручно спланував для громадських зібрань та забав. Площа, а не кохана жінка, була останнім, що він бачив у своєму житті. А втім, так чи так, це був його власний вибір.

Оце, мої любі, і вся моя баєчка. Завважте — я чесно попередив — мова про одну лише з міських легенд. Дехто каже навіть, що Велислав не був сином Авеля, що король нібито не мав нащадків, лишивши по собі, як і його біблійний тезка, хіба тільки туман. Не знаю, правда це чи ні. Але тумани Дракува стали невід’ємною частиною міста, такою ж, як і Ринок, як і Замок-на-Скелі.