Втім, спостерігати можна було і за побутом самого замку. Оцей-от, Гвардійський, або ще кличуть його «Кошлатий», корпус — бачите, наче килимом, обвитий виноградною лозою — правив за казарму для Королівської гвардії. А що гвардія вправлялася просто на плацу перед палацом, то придворні дами не мусили мудрувати на предмет, чим би зайняти нудний полудень.

Гаразд, давайте нині підійдемо ближче до собору та оглянемо фасад. Зверніть увагу на золочені бані капел при вході, а також на унікальні водостоки, виконані у формі різноманітних дракончиків. Та вгору ж гляньте! Ну от, лише не дибуляйте туди-сюди, задерши голови — тут недавно розкопки почалися, і ходити обережненько слід, аби не гм… не долучитися до експозиції.

Тепер давайте трохи обійдемо собор, тут, ліворуч — особлива капличка, відома під назвою Мавзолей Адріана. Попри таку назву, поховано тут зовсім не архітектора, але нащадків династії Авелонів. Споруду виконано в строгому романському стилі, лише на фронтоні зображено фігуру з опущеним прапором у руці, а над замкненими дверима надпис «Non omnis moriar». Цікаво, що, ця цитата зовсім не з біблійних джерел, але з Горація, і повністю вона читалась би як «Non omnis moriar, multaque pars mei vitabit Libitinam» — «Весь я не помру, переважна частина мене уникне Лібітіни», давньоримської богині смерті себто.

Королі та поети, звісно, мають право на дивацтва. А ми з вами маємо цілковите право відпочити, бо бачу вже, бачу ваші стоптані мешти і змучені культурним дозвіллям лиця. Отож маєте десять хвилин на фотографування, і зразу ж по тому ми з вами рушимо до кав’ярні, де за смачними вафлями з вершками я нарешті розкажу вам всю правду про династію Авелонів.

— Файна кав’яренька, е? — вдоволено хихикнув Мар’ян.

Лука скоса зиркнув на закіптюжені вікна, густо засмальцьований шинквас та вовкуватих завсідників, що блимали на них крізь димну імлу.

— Чарівна… — кахикнув він.

«Кав’яренька» звалася «Завісою», і Лука одразу ж потрактував це на користь димної завіси, що огортала клієнта, гарантуючи йому тьмяну приватність та їдку задуху. Цей район, що мав назву «Каганець» і починався щойно на південь від замку Авеля, взагалі був місцем, що зберегло принади середньовіччя, а власне — бруд, бідність та безпросипну пиятику. «Завіса» ж мала всі підстави зватися квінтесенцією доби, причім Лука мав підозру, що власники умисно не стирають кіптяви, бережуть патьоки воску та уникають електричного освітлення — по автентику сюди ішли не рідше, аніж по чарку гіркої.

Мар’ян був, схоже, одним з таких романтиків і, попри заборону пити на роботі — а місце справді надихало, — він знаходив у перебуванні тут якусь свою незбагненну втіху. Лука ж мучився спрагою та головним болем: справи були надто лихі для тверезості та надто складні, щоб розв’язатися чаркою. Отож він тихо сьорбав каву, намагаючись не приглядатися до чудного на смак напою.

Білявий тим часом намагався відчистити від кіптяви бодай би мале кружальце на шибі — все ж таки, їхні посиденьки в «Завісі» мали, окрім краєзнавчої, ще й стратегічну мету.

— Ну, то як там? — спрагло поцікавився Лука.

— Тихо… — гмукнув Мар’ян. — Та не смикайся, вони зачиняються хвилин за двадцять. Пий ото свій… свою… е… абощо.

Лука дражливо кахикнув.

— І що було злочинцям вибирати таке занедбане місце для свого кублища? — поскаржився він.

Мар’ян пирхнув.

— Справді, їм би просто перед ратушею крамничку відкрити! Налітайте, люди добрі, поки труйка свіжа!

— Оце ж, — схвально кивнув Лука, — і їм до фестивалю — крок дороги, і нам до них — хвилька пішки. Однаково, ми б їх і на Ринку не надибали, якби не друзяка Дзбанів…

Лука аж здригнувся, пригадавши недавній упереджений допит з уживанням «умбри». Цього разу Міхалко видав адресу «виробничих потужностей» та назвисько — бо хто б сказав йому прізвище? — постачальника митецької трути. Цей пан, відомий колегам під іменем Меценат, був імовірним призвідником усіх нинішніх Магістратських негараздів — від убивства Павліни Чарної і до незбагненного воскресіння Шацького. Зловити його на гарячому було би безумовним успіхом, однак Лука не мав на те серйозних сподівань. Надто просто і — надто вже нещадно… Нехай навіть Лука не мав підстав співчувати Дзбанову, але те, яким він став, щойно Вітій згодував йому розчин «умбри»…

Мар’ян скоса зиркнув на свого колегу, здогадавшись, очевидячки, що того гризе.

— Та доста вже комизитись… — насупився він. — Це тільки виглядає так…

— Так — наче людина втрачає волю і перекидається на слухняну ляльку? — тут-таки спалахнув Лука. — Тільки виглядає, еге?

Мар’ян зітхнув.

— А от ти не думав, що «умбра» до всього іншого — седативний засіб, який дозволяє притишити біль і подолати шок? Якби наш Міхалко далі пручався і виривався, уламки кістки могли би пошкодити артерію — і все, капці «друзяці»…

Лука блимнув.

— Вітій, отже, наперед знав, що дістане тяжко пораненого інформатора?

Білявий стенув плечима.

— Навіть коли так, я йому не дорікатиму. Не до вибору вже… А якось, Мора казала, він вийшов на виробників анімул, заславши до них власну дружину…

— Оце шляхетний вчинок! — уїдливо кинув Лука.

— Еге ж, — вищирився Мар’ян. — Коли Магістрат затримав торговців, у їхньому запіллі знайшли дев’ятьох малих дітей, призначених на «сировину»… Шляхетність, ти знаєш, — це поняття, здебільшого, ситуативне.

— Я помітив, — буркнув Лука.

Мар’ян усміхнувся та знов прикипів до вишкрябаного на шибі вічка.

— О, дивися, — за хвильку мовив він, тицьнувши пальцем у вікно.

Лука придивився пильніше, насилу розгледівши, як тьмяна фігура ступає на поріг пильнованої ними крамнички та, судячи з рухів, знімає з дверей табличку «відчинено». Таких деталей з романтично-закопченого вікна було, звісно, не видно, але хлопець міг припустити таке, побувавши у згаданому закладі щойно сьогодні вдень. Попри те, що ситуативно-шляхетний квестор тішився відомостям, Лука із жалем згадував тьмяний закапелок та негарну кирпату дівчину, що продавала тамтешній крам, — квола й неприязна, панянка прикро нагадувала вгамованого «умброю» Дзбанова. Надана ним інформація, отже, була взята на озброєння, і саме тому, власне, пів-Магістрату тинялася нині непривітним Каганцем.

Зітхнувши, Лука ввімкнув рацію.

— Замикається, — тихенько промимрив він.

— Виходимо, — мугикнуло зі слухавки Феліксовим голосом. — Ви двоє — лишайтесь на місці.

Лука та Мар’ян тоскно перезирнулись. Це було обумовлено перед виходом, а проте «сидіти в партері» жоден із них не прагнув. За хвилину чи щось із тим вони засвідчили, як дві спритні фігури майнули вулицею та ковзнули крізь двері, що їх млява панянка не встигла іще зачинити. Аж цілих два проквестори — вони знатимуть, либонь, що робити. Лишалося сподіватись, думав до себе Лука, що ніхто з них не наважиться вдатися до «неетичних методів» щодо бідолашної крамарки, котрій і без Магістрату, очевидячки, несолодко ведеться.

Цього разу — на зміну — Луччині сподівання справдились. За кілька хвилин дівчина вискочила з крамнички, розгублено роззираючись та намацуючи телефон.

Мар’ян заледве не виламав шибу, намагаючись розгледіти, що діється. Поки що події розгорталися за планом, але ж хто зна, хто зна…

— Ну?! — смикнув його Лука.

Мар’ян відмахнувся, тоді раптом засичав, наче змій.

— Ідуть! Двоє поки що.

— Двоє до вас у гості, — продублював Лука у слухавку.

— Ясно, — по-горганівськи сухо буркнуло у відповідь.

Це була наразі лише охорона. Якщо вдасться її знешкодити, ймовірно, до крамнички нагодиться і сяке-таке керівництво, сполохане дзвінком крамарки та мовчанням сторожі. Такий принаймні був попередній план.

Кілька хвилин вони з Мар’яном прокоротали, шарпаючись, немов на гарячій пательні. Охорона пірнула до крамнички і назад не потикалася. Відомостей від колег так само не було.

— Все, — зненацька скреготнуло у рації, — під контролем.