Якось уві сні я заблукав у чужому саду, де було безліч стежок і кожна дуже довга. Ще стояли там будинки, куди невільно було заходити. Я чекав, що кожної миті мене хтось знайде і прожене звідси. А стрів я стару жінку, балакучу і добросерду. Вона взяла мене за руку і вивела з чужого саду. Невисоку металеву хвіртку обвивали білі й червоні ружі. Жінка зірвала дві квітки й дала мені на прощання. Так я вперше отримав у подарунок квіти, хай уві сні, але вони перестали бути для мене предметом досліджень і набули статусу символу. А де виникають символи, там народжується поезія. Я жадібно накинувся на вірші, особливо старі японські, де панував культ краси. Все довкола виявилося грубим, неоковирним, абсолютно глухим і сліпим до прекрасного. То було страшне відкриття. Я не міг писати, знаючи, що приречений на вічне нерозуміння. Дух протесту зробив мене покровителем квітів. Я мав за що триматися і втриматися, хоч мої вірші й кепські. У них немає запаху квітів, є лише дзижчання бджоли і шурхіт крил метелика, які відчувають квітку інстинктом.

Мені не потрібна буде музика до слів, якщо я знайду запахи, дотики. Друзі зненавидять мене за відступництво, але хіба Віктор не прагне звільнитися від моїх слів, а я від його музики? Музика не потребує слів, поезія не потребує музичного супроводу. Ми разом лише тому, що не досягли бажаного. У мистецтві може бути спілка виконавців, а не спілка творців. Рок-група — це щось хворобливе, але сам рок — уособлення двадцятого віку.

Якими ми будемо далі, до чого доведе нас цей світ, розірваний на безліч клаптів, хто залікує наші рани, тобто хто нас зрозуміє?

На великдень біля воріт сидять бабусі з пучечками квітів у чорних руках. Верталися з цвинтаря й по дорозі нарвали… А наступного дня якийсь дядько понесе з лісу повний кошик таких самих на харч кролям. Не тому, що будень. Квіти не знають буднів, на відміну від людей, котрі їли б і квітки, якби вони їм смакували.

Сергій:

Світлана, ох, Світлана! Хто б міг сподіватися, що мине якихось два місяці і ми станемо зовсім чужі? Я її не любив, але іноді казав, що люблю. Дівчата хочуть слухати красиві слова, навіть коли не дуже вірять їм. Найболючіше те, що Світлана була в мене перша. Я б таки одружився з нею, але пізніше. Куди мені зараз, якщо зроблено так мало, а досягти треба так багато, щоб наша музика мала бодай який грунт. Відмовитися від усього, найняти халупу й щотижня труситися до батьків з торбою, щоб вкинули туди картоплі, сала, яєць? Та хай воно все горить!

Було б мені років вісімнадцять, я примчав би лицарем на червоному мотоциклі просто на твоє весілля, Світлано, і влаштував би грандіозне викрадення! Або принаймні напився. Але зовсім не хочеться йти чемним гостем по запрошенню, яке я одержав від тебе по пошті, хоча живеш ти на сусідній вулиці. Я чую, як гупає бубон, і уявляю тебе за весільним столом поруч з молодим. Усі статечні, ще не понапивалися, й нема звичних сцен сільського весілля (а це таки сільське весілля!). Хоч до сільради метрів триста, однак ви поїхали на «Волзі», а музик найняли з міста. І ти слухаєш цю ідіотську музику, наче я не вчив тебе, що пісні призначені не для шлунку й розваг. Якби не ті два роки в армії, я б не допустив цього весілля. Але поки я служив, ти й гадки не мала про мене. Чекати хлопця з армії — це вічність. А раптом знайдеться хтось і поведе під вінець?

Я повернувся й знову почав тебе цікавити. І наша музика стала тобі небайдужа, хоча, даруй, смаку в тебе ніякого. Її ти їла, як усі. Але в цьому повинне середовище: подружки, танці. А я горів за жіночою ласкою, сил не було боронитись. Не кожному випадає щастя мати таку гарну, спокійну коханочку з цілком порядної сім’ї. Я знав наперед, яка була б з тебе хороша дружина, мати, господиня, але яким би для тебе був я?

Ти хоробро боролась, доки було сили, не розуміючи, що ми з двох різних світів. А якщо й розуміла, то вперто намагалась, аби твій світ здобув перемогу.

Не бійся, я не стану тобі на заваді і навіть не дорікатиму. Вітя й Костик нічогісінько не знають про наші стосунки, уявляють їх примітивними, тільки фізіологічними, але все це не так просто. Ти — перша. Інших жінок я, може, й буду зневажати, але тебе ніколи. Все минеться, Світлано. Все завершилось цілком логічно, без комедії чи трагедії. Ти так беззахисно сказала останнього разу: «Колись будеш за мною шкодувати».

Чую, йдуть хлопці. Вони переконані, що їм треба бути поруч у такий день. Скажуть: «Який же ти ідіот, Сергію, що сьогодні не твоє весілля!» А я відповім: «Ідіть до біса!» Тоді вони витягнуть пляшку вина, потім другу… Хай і на нашій вулиці буде свято.

А ти пригадуєш наші ночі, Світлано? У старій бабиній хаті, коли ми лишалися вдвох… Марія ніяк не могла звикнути до тебе, а ти до неї. Я не любив вас бачити поряд, надто ти програвала. Та вас і не можна було порівнювати.

Я все ще був переповнений музикою, п’яний від неї, і пальці, якими тебе торкався, боліли. Якби ти знала, як вони болять…

На міській автостанції Петра, котрий налаштувався добратися додому, чекала невдача. Квитків не було. Петро навіть роззирнувся: де ж той ангел-хранитель, як він себе називав? Чому б йому не з’явитися останньої миті перед відправленням автобуса і не спитати, чи не бажає Петро придбати квиток на 15.15? Ну, хай не ангел, а диявол. У подібній ситуації дивишся тільки на руку, що простягає квиток, і не гребуєш навіть тридцять другим місцем, де в таку спеку можна зваритися живцем.

Нема. Можеш не сподіватися на щасливий випадок, який дав би тобі змогу сьогодні ж втрапити до райцентру, переночувати там у готелі, щоб завтра опинитися ще далі — в своєму селі. Навіть у цьому не щастить!

Петро знов чекав на чудо, до якого потроху звикав. Хотів, щоб його підхопила могутня сила і… або розтовкла об скелю, або принесла туди, де здійснюються всі бажання. Бо свого часу він був надто нерішучий, щоб кинути виклик комісії по розподілу.

Що вдієш, Петро сів у тролейбус і поїхав до центру, де були кінотеатри, кав’ярні, крамниці й, нарешті, парки, якими прогулюються вельми цікаві особи з демонічними вогниками в очах — на зразок старого в парусиновому плащі.

— Маріє! — якимсь ослаблим голосом покликав Петро, коли дівчина вже минала його.

Вона спинилась, трохи здивована:

— Привіт.

— Ти що тут робиш? — допитувався хлопець, наче мав на це право.

— Просто блукаю.

Усе для неї було простим, а Петро миттю пов’язав для себе невдачу з від’їздом у село і цю зустріч. Два місяці тому він би тільки привітався до Марії, а тепер… Їх оминали люди, а Петро не знав, що сказати, аби втримати Марію коло себе.

— Як там наші? Ти нікого не бачила?..

Він ледь не подавився цими дурними питаннями. Дівчина знизала плечима:

— Не знаю, — і хотіла йти.

— Зачекай, ти нікуди не поспішаєш?

— Та ні…

— Давай кудись підемо? Хоча б у кіно.

— Ні, — похитала головою Марія, — я кіно не люблю. Краще просто так…

Вони піднялись угору вулицею, яка ставала все тихішою. Спочатку Марія стримано мовчала, але відчуження потроху зникало. Обоє не стямились, як опинились в старому місті, серед трамваїв, під які легко було втрапити. Петро здивувався, звідки Марія знає такі гарні місця, де можна побути вдвох, розмовляючи про все на світі, але самому, мабуть, тут сумно. Він здогадався, з ким вона відкривала для себе ці вулички. Звісно, приємно згадати колишнє кохання…

— Як твої друзі-музики? — спитав він. — Що ж вони робитимуть без тебе?

— Я буду приїжджати на вихідні.

— А якщо набридне?

— Коли мені набридне, то їм не набридне.

— Щаслива ти… — зітхнув Петро трохи заздрісно. — Я зараз думаю про те, як швидко летить час. Не зогледишся, коли старість настане…

Марія засміялась.

— А нічогісінько не зробив. І без притулку…

— То дурниці. Коли все матимеш, тоді стане нудно. Чи тобі вже нудно?