— Гості — теж звірі?
— Аякже. Ну, перш ніж зійти з нашого корабля, скажи про нагороду.
— Хай жінка, що кричить, нарешті розродиться.
— Що ж, — згодився Лев, — вона вже давно обридла всім…
І справді, крик замовк.
— А дитина жива? — стурбувався Орфей.
— Пішли глянемо.
Вони піднімалися сходами вгору, і гнучка спина лева відливала червоним. Десь близько мав бути ресторан, бо оркестр грав дуже голосно.
— Ось тут, — прочинив двері лев, і вони опинились у напівтемному коридорі, що пах лікарнею.
Назустріч їм біла гуска котила візок.
— Ну, як?
— Дівчинка.
— Буде офіціанткою.
— Еге ж, — кивнула гуска.
— А може, танцівницею, як мама…
Дитина заплакала, і лев ніжно прогарчав:
— Мале пискля!
Орфей схилився над візком. Із білого згортка на нього глянули розумні людські очі, яким недовго судилося лишатися людськими й розумними.
Але ж раптом буйна рослинність саду прорветься крізь стіни хмародряпу, вихлюпне на вулиці й дерева, квіти постануть скрізь, по всьому місту. Замурзані дитячі рученята зриватимуть помаранчі, й стікатиме на землю солодкий сік…
Тоді з руїн вийде жінка у барвистому лахмітті, байдужа до себе і мовчазна. Вона зуміла знехтувати своєю молодістю і красою, котрі лишила в руїнах, і ніколи не згадуватиме про це. Десь знайде собі вбогий притулок і житиме там покірно аж до смерті, остерігаючись темних вулиць, лісу й музики, яка змушує душу покидати тіло, а також правдивих дзеркал.
Січень 1988 р.
Народження і смерть чоловічка завбільшки з метелика
КАЗКА
Кості
І
Ото як тільки земля просохне, зажовтіє кульбабами так, що й сонце на небі буде здаватися великою-превеликою кульбабою; як вітер дасть слово не пронизувати все живе холодом до коріння чи до кісток; як соловейки почнуть губити соломинки для своїх гнізд — отоді чоловік завбільшки з метелика стане лаштуватися в дорогу.
Купить нові шнурки для черевиків, цілих два дні просушуватиме на сонці повитирану на ліктях курточку з коричневого вельвету, надіне картату сорочку, а другу, білу, сховає в торбину, покладе туди ще пиріжків з калиною, матір’ю напечених, коробочку солі й горнятко полив’яне, квітами розмальоване.
А далі свисне коника-стрибунця, прибіжить той з лугу, поцілує син маму — і гайда світ за очі!
Маленький такий, непомітний: але ж то не метелик, а просто чоловічок завбільшки з метелика. Немає в нього крил ні барвистих, ні білих, ні чорних, ні навіть сірих. Нема й не було ніколи. Не вродився з крильми, хоч плач. Люди — ті великі, їх до землі тягне все, що вони там нажили. Куди їм ті крила? Та і як полетять: жінка буде лаятись, діти перелякаються, треба переляк відливати.
Ото сяде чоловічок завбільшки з метелика на коника-стрибунця і помчить по траві зеленій, по чорному полю без кінця-краю. Коника звати Буйний, а чоловічка — ніяк. Мати кличе його «синку», а коник вміє тільки цвіркотати.
Гей, як то добре, коли вітерець повіває, сонечко світить! Дощ поллється — можна під листок подорожника сховатись. А ніч настане — схилить чоловічок завбільшки з метелика голову на сідельце, вкриється материною чорною в синіх і червоних квітках хусткою — та й лежить собі тихенько. Не одразу й засне, коли зоряно. Знайде свою зіроньку, одну-єдину й таку далеку, що аж плакати хочеться, дивиться на неї, а там і жайворонок озветься.
Ніби хтось йому наврочив. Скільки мати просила:
«Не їдь, розтопчуть, не дай боже!»
А він посміхнеться й промовчить, та якось вранці тихо скаже, відвіши очі:
«Мамо, щось давно я пиріжків з калиною не куштував…»
Старенька так і сплесне руками:
«Ой, горенько моє, у людей діти як діти, а мій вічний волоцюга!»
Пече пиріжки, сльози витирає:
«А як війна? А як бомбу на тебе скинуть атомну?»
«Як всі, так і ми, — відкаже їй. — Та й гляньте, мамо, яке небо чисте — ні хмариночки».
«А як хто роздавить? Чи машиною переїде? Ти ж у мене, хоч і хороший, але непримітненький…»
«Все одно піду. То в мені зоряна вода говорить».
«Яка ж то зоряна вода, синочку мій біднесенький?»
Він їй розповість:
«Ночував я одного разу в полі. Повечеряв, а горнятко полив’яне забув сховати. Ніч була зоряна-зоряна, а як роса впала, то і в горнятку трошки було. Вранці спрагло мені стало й випив…»
«Може, тебе до ворожки повести? Бо за тими мандрами без жінки лишишся. Хто ж тобі їсти зварить, хто ж тобі сорочку випере, як я помру?»
А ще давно було таке. Каже мати:
«Бачиш оту стежечку вузеньку? Ото йди нею, йди, доки не побачиш хатку, над якою димок в’ється. Може, чим зарадять тобі сім ящірок-сестричок, а коника-стрибунця не бери, сам мусиш іти».
Нічого не сказав чоловічок завбільшки з метелика, тільки зітхнув сумно. Не взяв із собою Буйного, пішов сам-самісінький стежкою. І нікого не було довкола, тільки бджоли літали між кульбабами, а зверху сонце лузало золоте насіння.
Ішов він, ішов, коли бачить горбок, а на ньому кульбаба. «Ану, — думає, — підійду ближче».
Підійшов і каже:
«Добрий день!»
«Добрий день, метелику без крил…»
«Та я не метелик, а тільки завбільшки з метелика», — відповів чоловічок.
«А-а… — мовила кульбаба. — Та мені від того не ліпше. Не можу більше бути сама. Навіть бджоли сюди не долітають. Скільки того віку квіточки, а й то не дають прожити! Хоч би вже швидше вмерти».
Зажурився чоловічок.
«Я теж сам, квітко, але не хочу вмирати. Боюсь, що там буде темно й холодно, як у погребі, а на груди давитиме земля. Та й мами шкода…»
«Як це сонце немилосердно пече! Я ось-ось зів’яну…»
«Яка ти гарна! — сказав чоловік завбільшки з метелика. — Дуже гарна і дуже мила. Там, у долині, багато квітів, але ти одна схожа на сонечко. Хочеш, я лишуся з тобою?»
«Хочу! — зраділа квітка. — Ти такий добрий і розсудливий. Може, ти знаєш, що буде потім зі мною?»
«Коли потім?»
«Ну, потім! Я весь час міняюсь і не знаю, добре це чи зле? Я лише вранці прокинулась. А ти коли прокинувся?»
«Сьогодні вранці», — трохи здивувався чоловік завбільшки з метелика.
«Ну, тоді ти теж не знаєш… Доведеться нам обом чекати, що буде потім».
«Так, — згодився він. — Тільки я мушу йти, мене мати послали. Але я скоро вернусь… Ти трохи почекай, добре?»
«Ох, — зітхнула квітка, — я все життя чекаю… Але йди, раз тебе мати посилає».
«Я швиденької»
…Ой, куди ж тая стежечка приведе? Половина дня сонячна, половина дощова. Біжить стежка аж до тієї хатинки, над якою димок в’ється. Живе там сім ящірок-сестричок, — зеленіших за траву весняну. Прядуть вони димок срібний, прядуть золотий. Дай їм, боже, теплого літа, щоб той димок вився, не переставав!
Допоможи, боже, в хату зайти, добридень сказати, щоб мені теж добридень сказали, пораду дали. Чи йти до лісу темного, чи на піч теплу, чи танцювати, чи пропадати…
Візьми, дитино, пір’ячко біле, що качечка згубила, та за пазуху сховай, щоб не відібрали. А як річку побачиш, пусти за водою пір’ячко теє, і куди воно припливе, там вмийся, і вся печаль твоя мине…
Біг чоловічок берегом, втомився. Не може ніяк наздогнати пір’ячко, плутається в густій траві. А вже й смеркає. Змок бідний — весь у росі холодній. Сплять дерева, очерет. Тільки річка не спить і чоловічок завбільшки з метелика. Нема вже в нього сили ні крапелиночки. Впав на землю, заплакав. Страшно самому.
Але кульбабці ще страшніше. Нікуди ж вона не сховається.
Прокинувся рано-ранесенько. Дивиться, а його пір’їна нікуди не втекла: спинилася в очереті. Зрадів чоловічок, мерщій до води. Чує, й справді йому добре стало.
Довго він вертався додому, хоча здавалося, на крилах летів. Подякував сімом ящіркам-сестрицям — і до квітки. Коли прибіг — не впізнав. Із золотої вона стала сивою.
