Вдома він записав у зошиті: «Мовчи, Артуре, і не смій дивуватись. Люди вільніші за нас, хоч і недосконалі. Чим досконаліша істота, тим вона більше підкоряється». Це було на четвертому році його двійництва.

Бородань відтепер буде нагадувати йому кота. Цікаво, у кого б найкраще було перетворити самого Артура? Він уявив себе чомусь лисом, тією загадковою твариною, котра вміла бути людиною, як оповідали давні китайці.

…Золотавий полиск лисячої шерсті проганяв нічний морок раніше, ніж ледаче старе сонце. Лис біг повз річку, повз пташок, які спали в гніздах, повз легкий вітерець, повз квіти, повз усе гарне. І сам він був гарний, як світанок улітку…

Артура тривожило зараз ось що. Йому здавалось, ніби він поступово м’якне, наче віск, стає якимсь безвольним, боязким, одне слово, піддається впливові отого безхребетного і затурканого Канавченка. От хоча б той факт, що він покірно згодився вчора не поїхати в Крим, де весна в розпалі. Це відрядження у нього вихопили перед самим носом, а він промовчав.

«На біса нам здалися такі працівники! — сказав би Мойсей Аронович. — Може, краще в черв’яка сліпенького перевтілитися чи в амебу?»

Промахів по службі у них не прощають і доган без занесення до особової справи не виголошують. Найвище — почуття обов’язку. Не розкладати людську особистість, яка тобі доручена, і ущільнювати, щоб ніяка слабість не вислизнула, наповнити її бойовим духом життєвого оптимізму. Зовсім не обов’язково пашіти здоров’ям і шкірити зуби. Досить тихо радіти, що є хліб і до хліба, також друзі, тато і мама, що нема війни й по небу пливуть чистенькі, як випрана білизна, хмарки. Прагнути жити завтра ще краще, ніж сьогодні, втілюючи таким чином невпинну жадобу людства до прогресу. «На поклик наполегливого смертного блаженні безсмертні відгукуються швидко», — казав Заратуштра.

Життя Максиміліана було значно приємнішим, хоча б через можливість усамітнитися в родовому замку. Петро Канавченко за подібний спосіб існування вважався б особою, що ухиляється від суспільно корисної праці, — з відповідними наслідками, тому Артур намагався жити, як усі, і не пхати свого носа куди не треба. Двадцятому століттю більш корисні обивателі, ніж мандрівні філософи, котрих на велелюдних шляхах, ніби зайців, розчавлять права і обов’язки громадянина.

Артур сів на краю пустелі, ніби той лис Екзюпері, чекаючи, хто його приручить. Раніше він не здогадувався, наскільки був самотнім отой студент. Петро так уже просяк самотністю, що всі вітри на світі не висушили б її. Перш ніж бадьоро рушати в життя, Артур мусив її позбутись.

Артур спочатку чекав, що це минеться саме по собі, а потім пішов шукати істот, котрі б його розрадили. Вдався до такого простого засобу, як блукання вулицями. Він і раніше полюбляв загубитися в натовпі, спостерігаючи за людьми, просвічуючи поглядом їхні буденні клопоти. Жалкував, що не має права стати невидимим. А потім перестав жалкувати, бо у вуличній юрмі всі стають невидимками. Тільки тепер йому знадобилися не об’єкти для психологічних досліджень, а товариші по нещастю.

Якось після роботи Артур захотів пива. Зайшов у пивбар, взяв собі кухоль, шукаючи, де б сісти. Пив поволі, бо від холодного питва аж ломило зуби.

— Слухай, друже, підкинь гривеник!

Артур підняв очі. Перед ним стояв трохи п’яненький, але цілком пристойний чоловік. Так чи інакше, відмовляти не годилося. Артур сягнув рукою до кишені, витяг кілька срібняків і мовчки дав їх чоловікові.

— Велике мерсі! — зрадів той. Через хвильку примчав з двома кухлями і безцеремонно всівся навпроти. Хапливо став ковтати пиво, а потім пильно глянув на Артура:

— Ну як, втрапив у список?

— Який список? — здивувався хлопець.

— Той самий. Делегатом на конгрес.

Мав якісь нерухомі чорні очі, може, від того, що випив, і дуже виразну міміку.

— Не втрапив.

— Не заслужив чи молодий?

— Молодий, — знизав плечима Артур.

— А я, ти знаєш, сподобився. Оце ходжу й думаю: за що…

— Вітаю.

— Глупота, ось що я тобі скажу…

— Артур.

— …Артуре. Глупота!

— Що глупота?

— Конгрес. Усі знають, що глупота, а рвуться. Бо конгрес! Мені плювати, але ж внесли в список. Тепер кожне мурло заздрить. Та ні, я не про тебе. Ти як теля на бойні…

— Чому?

— Не перебивай старшого, будь ласка. Їй-богу, відмовлюся! Скажу: не заслужив. Сам подумай: треба брати в театрі відпустку за власний кошт. А як візьмеш, коли прем’єра на носі. «Тартюфа» ставимо, і я в головній ролі. Ніхто не відпустить, хіба що вмру. Та мені ще ранувато… Граю і Мефістофеля, і Яго, і Дон Жуана… Нема часу на всяку глупоту — слухати доповіді старих маразматиків.

— Ви — чорний маг?

— Так, але називай мене просто Вася. Без церемоній. Я тут, розумієш, експериментую. Канючу мідяки, хоч сьогодні зарплату одержав. Дивлюсь, як дають і що дають. Це — для Тартюфа. А завтра буду лицемірити. Розхвалю якусь бездарну акторку або просто спокушу молодичку з вулиці, га?

Артур злякано подивився довкола. Дехто вже звернув на них увагу. Вася підняв кухоль й урочисто мовив:

— Вип’ємо за Мольєра! — жадібно ковтнув і нахилився до Артура: — Не хочу їхати на конгрес, — раптом заскиглив він. — Але поїду! Жінка доймає, діти набридають — все їм грошей мало. Ще й сусіди вовком дивляться. Я, бачте, пізно повертаюся додому. Комуналка! Чи знаєте ви, що таке комуналка? «Чорна дірка» в порівнянні з нею — кавказький курорт. Вісім років стою у черзі на квартиру… Товариші! Я артист, творча особистість. А хабара — дулю! Не вмію я давати на лапу. Якби ще не вмів одружуватись…

— А що тут уміти? — хіхікнув якийсь петеушник.

— Мовчи, синку! Поїду-таки. Ну, Артурчику, я помчав на базар. Сім’я, розумієш… Ось мій телефон, передзвони. Чао!

По його відльоті, бо той чоловік був надто жвавий, щоб виходити, на хвилю запала тиша.

— Артист! — прицмокнув якийсь роботяга.

— Еге ж… Може, ще й народний.

— Раз народний, значить, мусить серед народу давати представлєніє, як оцей, безплатно. Жінка раз в жизні витягла мене в театр, а білетів не було.

— Юначе, а куди той артист їде?

— На гастролі, — відповів Артур.

— А про хабара він точно сказав. Не підмажеш — не поїдеш. Я ось десять років у черзі стою, а він тільки вісім…

— Так він артист, йому положено.

— Там не на артистів дивляться, а в кишеню. Це вже точно…

Сергій:

Я мав нагоду перейти в іншу групу до Чернявського. Костик, як розсердиться, згадує про нього: «Іди до того діяча, будеш гребти лопатою гроші. Ти ж їх так любиш!» Авжеж, мушу любити, бо ті лайдаки пальцем не ворухнуть, аби заробити якусь копійку на інструменти. Один кручуся. Марії сам бог велів бути пташкою безтурботною, котрій нічого не треба, крім жменьки зерна. Але Вітька! Керівник він чи ні? Це його голова першою має за все боліти. А він, бач, гордий.

Я ледве інфаркт з ними не заробив, коли довелося підписувати контракт на перші наші гастролі. І попобігав, і попокланявся. А шановне панство стало дибки: «Та кретинська публіка нас не зрозуміє, завалить!» Ми, кажуть, студійна група. Наче живуть в Парижі чи Нью-Йорку і мають мецената-мільйонера.

Не набивайте собі ціни, кажу. Що у вас такого незбагненного? Слова українські, музика теж не китайська. Хай звикають до українського року. Через таких, як ви, недотеп, Січ колись зруйнували. Дочекаєтеся, що ваші власні діти слухатимуть передрані з Заходу пісеньки і хвицятимуть під них ногами. Раз ми є, то давайте боротися за український рок.

Їхніми ж словами переконую невротиків нещасних. Кого стидаєтеся? Панків недорізаних, металістів? Та вони миттю розкусять вашу інструментовку і завиють від захвату. А таки ж знайдеться на цілий зал бодай одна душа, що знається на таких речах. Треба нарешті зірватися, кинути роботу і перейти на творчі хліби — так швидше втягнемось. А Костик: «Хочеш, щоб ми стали ремісниками? Я вже надививсь усіляких груп, що добре починали, а потім продалися…»