Та я нічого не кажу, тільки дивно, як ми ще можемо грати на весіллі після того всього.
Перший музика
Дивись на Сергія, як той жартує з молодою вдовою. Живі більше потребують співчуття.
Третій музика
Скоро усі переп’ються і поснуть. Я піду, а ти як хочеш. Все одно не втнемо такої пісні, щоб воскресила з мертвих чи повернула молодість.
Перший музика
Завтра вранці сюди прибіжать діти. Будуть танцювати, доки не зійдуться дорослі. Нам ще ніколи не доводилося грати для дітей. А вони ні для кого не можуть бути чужими.
Третій гість (зовсім п’яний)
А заграйте мені такої… такої…
(Падає і засинає.)
Третій музика
Хіба що самому напитись?
Підходять двоє дівчат.
Перша дівчина
Вибачте, будь ласка, Оксана ось просить…
Друга дівчина (штовхає її під бік)
Я нічого не прошу!
Перший музика
То якої вам заграти?
Перша дівчина
Якщо можна, про любов…
Друга дівчина
…нещасливу.
Перший музика
Є дуже багато таких пісень.
Друга дівчина
Ну, ось ця: «Стара печаль моя, стара…» Або цю, що співає Вахтанг Кікабідзе: «Проводы любви».
Перша дівчина
Є ще одна гарна пісня, забула тільки, як вона зветься. Там є такі слова: «І нічого вже не знає про розлуку».
Третій музика
Серед ночі, серед саду,
як уже згасають руки
і годинникові стрілки
мою втрату ділять навпіл,
дівчинонька, ніби свічка,
все ще під дощем палає
і нічого вже не знає про розлуку.
Буде свято, сад мій збудять
вітер, час і світло тіні,
лиш мене уже не буде
на подвір’ї, на картині, при дорозі
і при людях, при лихій годині.
[4] Ніч надворі. Найзапекліші п’яниці й веселуни сплять покотом. У цей час відбувається інше весілля, весілля зірок у недосяжній височині. Ще не скоро листопадовий світанок. Сплять натомлені музики, яких чекає завтра багато роботи. Вони не бачать, як шаленіють зірки у чорному небі, як плавляться від пристрасті. Розпечені краплі спадають золотим сім’ям у земну родючу скибу.
Тільки в зоряну ніч земля й небо наближаються одне до одного, навіюючи людям химерні сни.
Та хто зараз вірить у сни?
Лише покровителі квітів, котрі, щоб жити, мусять вірити у красу.
1984–1987 pp.
ТРАГІЧНІ ОПОВІДАННЯ
Вертеп
Якраз на святвечір чоловік, жінка і їхній маленький хлопчик їхали на село. До автобуса набилося повно людей, але жінці з дитиною дали місце, і вона, притуливши до себе заспаного синка, тішилася думкою, що вже скоро буде у мами, а там їй найліпше. Чоловік відійшов далі, й жінка повсякчас озиралася на нього й жалібно всміхалась. Ледве допросилася, щоб відвіз її додому. А тепер хмурився і дивився в темне вікно. Хтось тихенько заколядував:
Нова радість стала, яка не бувала…
А мама ж її знає повно старих колядок, таких гарних, що аж плакати хочеться. І десь поставила зараз в куті «діда», засвітила по всій хаті, аби видно було при святій вечері.
Ігорчик розчервонівся, і вона розстебнула його пальтечко. Добре, що спить. Дома вона його погодує. Хай поп’є молочка тепленького з-під корови, бо на тому магазинному навіть сметана не всідається. Їхали люди з її села, і вона занепокоїлась: а як подумають, що вона з чоловіком погано живе, бо він оно стоїть віддалік, ніби чужий. На третьому селі стало вільніше, але чоловік і не думав підійти. Уже місяців зо три він і дивитися на неї не хоче, а дитину бере на руки, мов чужу. Вона вже боялася до нього обзиватись, щоб не вилаяв, але з неї досить того «відстань», аби всю ніч проплакати. Якби хто раніше їй передрік, що чоловік не схоче на неї глянути, а вона буде терпіти, то, певно, плюнула б йому межи очі. А тепер сама винна.
Як уже йшли сковзкою дорогою до хати, Ігор прокинувся й заплакав. Вона ніби аж зраділа, защебетала до дитини і подумала, що то все пусте: у неї є Ігорко, а чоловік її не має нікого.
Та хіба дитина — то вже твоє? Он її мама… Тато вмер ще три роки тому, і ненька геть сама лишилася на господарстві. А вона, дочка, — в місті. Мама туди не хоче, каже: «Я ще годна робити і вам помагати». Коли в декреті була, охоче з дитиною пожила б в селі, але ж чоловіка треба годувати та обпирати. І хоч плач, хоч скач, а вона вже відірвалась.
— Йой, мої діточки приїхали! Хотіла до автобуса вийти, але воду на пироги поставила. Сідайте, дорогі мої гостоньки, до святої вечері!
І вже тільки до Ігорчика, тільки до внука. Побавила його, а тоді дочка понесла в другу кімнату — присипляти. Зять сидів за столом байдужий до всього на світі, навіть не глянув на жінку, коли та вернулася й сіла коло нього.
Мати урочисто змовила молитву, та очі її лишилися сухими, хоч за звичаєм поставила для тата келишок на тарілці.
— Їжте кутю, всього беріть. Чого такі сумні, чи не посварились?
— Ні, — видушила з себе жінка. — Тобі здається.
— Боронь боже, аби ви сварились. Дитинка ж оно дивиться… Я би того не пережила, якби моя донька була нещасна. Цілий вік набідилася з твоїм татом, цілий вік терпіла.
Мати похитала головою та й пішла по вареники.
— Я завтра в першу зміну. Мушу їхати, — сказав чоловік. То була неправда. Жінка промовчала, але сльози самі закапали в тарілку. Чоловік схопився за цигарку:
— Не реви, мама побачить.
— Хай бачить, — схлипнула жінка. — Я думала, підемо нині колядувати. Ми ще з тобою ніколи не ходили…
Не договорила, бо вже повернулася мама з повним паруючим горнятком.
— Бігме, ти як дитина, — полегшено зітхнув чоловік, і вперше за день очі його полагіднішали. — На другі свята підемо. Я ввечері повернуся по тебе й Ігорка. Ну все, мамо, дякую вам за гостину. Шкода, але мушу їхати, бо завтра в першу зміну.
— Овва, ти хіба не міг відпроситися?
— Не міг.
— Хай їде, мамо. Нині всі б хотіли відпроситися.
Чоловік зібрався. Вона й не ворухнулася, коли виходив. Сиділа за столом, заставленим наїдками, і думала про те, що колись без крику й плачу візьме Ігорка і приїде сюди назовсім.
— Добре вдома… — не втрималася, зітхнула.
— Слухай, доньцю, у твого часом коханки нема? Чого це його вирвало проти ночі до міста?
— Нема! Не може такого бути.
— Та чи не може? Всі вони однакові. Твій татунцьо до сивого чуба дожив, а гуляв. Ти тільки скажи, я тій суці очі видеру…
— Йой, дай мені спокій.
— Люди все бачать, а ти пустила хлопа на довгий шнурок, аби робив нам встид на все село.
— Мамо, я нічого не знаю і знати не хочу.
— То терпи, як я терпіла. А що з того маю? Ти так само нещасна…
— Неправда! — відрізала дочка. — Нема в нього коханки. Інакше я б давно його лишила.
Вона позбирала брудні тарілки і понесла їх мити. А потім лягла спати.
«Нещасна, нещасна…» — тремтіла вона в холодній постелі, але чогось здавалося, ніби не з нею діється таке страшне. Уявлялося, мов сидить після весілля за столом і розмовляє з чоловіком, дивлячись йому в очі. І вони не можуть наговоритися.
Знадвору було чути голоси колядників. Ігорчик підросте, і вони будуть обоє колядувати.
Жінка задрімала, коли рипнули двері.
