Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Діяльність Обормотів під час виборчої кампанії не обмежувалася, проте, лише виголошуванням промов і палкою аґітацією за кандидата, якого вони встигли полюбити, як самих себе. На терези було кинуто весь величезний обормотівський політичний досвід, накопичений за арґентинських умов. Країна Чудес – не Арґентина, а Арґентина – не Країна Чудес, проте досвід є досвід. Дещо новим для них, правда, було – аґітбригади, що, озброєні по самі вуха, мов ґанґстери, гасали по селах. Та коли Обормотів включили в одну з таких бригад, вони швидко виявили їх доцільність. Безперечно, кожна країна має свою специфіку, якою не слід нехтувати.

Нарешті. настав урочистий день виборів.

Ще звечора бригада, очолювана секретарем по пропаганді Дикою і підсилена взводом автоматників Комаринця, виїхала до села Підмихайля*. Захопивши з собою щоденника, навантажені всяким воєнним спорядженням, майнули з нею і Обормоти.

Заночували в якійсь хаті, покотом на соломі. Ще не заспівали й треті півні, як усі потихеньку розійшлися по селу піднімати виборців, щоб, бува, не проспали початку виборів. Обормоти відзначили безсумнівну зворушливість цього заходу. З другого боку, не можна було не піти назустріч проханню підмихайлівців, яке вони виклали у своєму листі:

«Оскільки ми всі бажаємо проголосувати першими, то дуже просимо якось збудити нас ще вдосвіта, бо будильників не маємо, про що й благаємо».

Дивні все ж люди були підмихайлівці. Наче яке чортовиння обплутало село. Куди не подибаєш – замок поцілуєш, наче нечиста сила вхопила ґазду і зажбурнула десь аж у Завій чи Грабівку. А не замкнено – самі дітлахи в хаті. Ба – ні! Тут таки хтось є.

– Добридень, ґаздо.

– Слава Йсу, – з печі.

– Вставайте ж бо. Вибори.

– Га?

Дядько звішує голі, по саме тото, ноги і шкребе по тотому п'ятірнею.

– Боже! яке дикунство і несвідомість! – це секретар по пропаганді Дика. – Хоч штани одягніть.

– Га?

– Вам же дано таке велике право.

– Зашем ти, падло, туман напущаєшь? – не витримує солдат з автоматом, по вимові – узбек. – Падай сюда, пахан, булетен кидай, інакше – секін башка.

У кожного в руках виборча скринька, і кожен послужливо підносить скриньку дядькові.

– Га?

– Бери булетен, пахан, ось так бери, ось так складай, ось так кидай, – узбек демонструє сам усю процедуру і встромлює бюлетень у проріз скриньки. – Ясно, пахан? Пішли далі.

Тепер усе йде жвавіше. Використавши досвід узбека, кожен дивиться у список виборців і, минаючи якусь хату, ставить птичку і кидає бюлетень до скриньки. Геніяльно просто. І без усякої мороки. Пізніше хтось зауважує, що, власне, цю процедуру можна було б робити і не виходячи з виборчої дільниці. Тепло, затишно, і по морозі не треба вештатись. Ця думка виявилася такою конгеніальною, що всіх ошелешила. Та оскільки всі бюлетені було вже використано, одностайно вирішили застосувати цей спосіб у наступних виборах і навіть висвітлити в пресі.

Була дванадцята година дня, коли весь запас бюлетенів було вичерпано і проти кожного прізвища поставлено «птичку». Вибори можна було вважати закінченими. Подзвонили в райком за дозволом відкрити скриньки. Кожному забажалося швидше трапити додому, тому, нашвидкуруч підрахувавши бюлетені, склали протокол, запечатали і повезли все це до Калуша.

Наступного дня Обормоти довідалися з ґазет, що вибори пройшли в атмосфері надзвичайного політичного піднесення, продемонструвавши ще раз згуртованість народу навколо рідної партії. І великими цифрами:

110 % – ЗА!

Якщо арифметично це виглядало дещо сумнівно, зате політично – цілком переконливо.

***

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ. Обормоти заводять знайомства

Обормоти вирішили завести знайомства. Певніше, їм порадили це зробити.

– Пропадете, хлопці, якщо не матимете блату, – казав їм зав-фінвідділу Коваль, – ой пропадете. Заводьте знайомства.

– Що є блат?

– Хе-хе! І відсталий же народ за границею. Свідомости ні на копійку. Що значить буржуазна ідеологія. Тьху!

– Та все ж?

– Блат, хлопці, є основа основ. Блат вище міністра. Як би це вам пояснити? От, приміром, тобі щось треба.

– Що треба?

– Ну, – цвяхи там чи що інше. Туди-сюди, нема. Але ти з Іваном Івановичем ось так, вася-вася.

– Вася-вася?

– Вася-вася. Приходите ви до Івана Івановича і кажете стиха: цвяшків треба. «Можна», – каже Іван Іванович, – і цвяшки є. Зрозуміло?

– Не. зовсім.

– Тоді практично. Зарплату одержали?

– Ще ні. Фінвідділ чомусь затримує.

– Хе-хе! Несвідомість. Може, по чарці?

– Просимо дуже.

– Ну то пішли.

Зайшли до ресторану, поставили Обормоти пляшку горілки. До неї се і те.

– Ну, це вже інша справа, – каже Коваль, – поїхали.

Вихилив склянку, тільки крекнув.

– Ех, хлопці, хлопці, які ж бо ви! А ще, мабуть, там в Америці бізнесмени самі. Он якраз сидить мій бухгалтер. Биґаре, ходіть-но сюди.

Підійшов.

– Треба б хлопцям якусь копійчину підкинути на рятунок.

– Чом ні? – каже старий, витягує контокорентну книжку*, авторучку, черкає щось і подає.

– Чарчину, Биґаре?

– Чом ні?

– А тепер – до банку. Захопіть у буфеті сигарети і шоколад. Чек маєте?

У банку – тиск і гармидер. Клієнт на клієнті.

– Проштовхуйтесь, проштовхуйтесь, не будьте як діти, – здоровенні Ковалеві кулаки гатять Обормотів у плечі.

Пропхалися до віконця. Звідти:

– Грошей нема.

– Ет! – спльовує спересердя Коваль. – Хто ж так? Дайте сюди чек і шоколадку.

Схилився.

– Панно Зосю... дозвольте вас почастувати... Прошу... А оце чек.

Дівчина кокетливо посміхається, підписує.

– А тепер до каси... Сигарети.

Під дружним натиском черга біля каси не витримує і розколюється.

– Як справи, старий? Сигареток? Перший сорт. А ось чек.

І в обормотівських кишенях приємно хрустять перші зароблені ними країнчудесівські гроші. Надворі – мов весна. Сонце. Блакить неба. І навколо всі такі хороші-хороші.

– Зрозуміло? – басить Коваль.

– Зрозуміло! – бадьоро відповідають Обормоти і тягнуть завідуючого на пиво, до блакитної пивної.

– Пропадете, хлопці, якщо не матимете блату, – ковтає той пиво, – ой пропадете! Заводьте знайомства.

І Обормоти заводять знайомства...

Спочатку їм, прямо окажемо, не везло. Кожна справа вимагає певного досвіду. А досвіду, саме країнчудесівського досвіду, вони не мали. І тут їм порадили податися на консультацію до директора школи глухонімих Гінківської.

Це було руде бабисько, спритне, як біс. Обормоти, як ведеться, позолотили їй ручку.

– Отут, – стисла вона кулак, – отут вони в мене всі. Усі.

– Хто – вони?

– Голова, секретарі, прокурор, суддя, ревізори. Всі.

– І всі отут?

–Отут.

– Та це ж... – Обормоти хотіли сказати «геніально», та вирішили, що геніяльність тут ні до чого. – Та це ж... ну просто... ні – неймовірно!

– Дуже навіть імовірно. Кожен їсти хоче і кожному треба діточкам на молочко. Може, не так?

– Звісно, діточкам треба обов'язково.

– Подаруночок одному, подаруночок іншому, тому шинка, тому медок, а тому просто гроші. І все – як по маслу. А бюджет у мене, Обормотики, два мільйони. Як не ревізуй – далі прокурора не йде. Зрозуміло?

– Зрозуміло, – зітхнули Обормоти, бо то було не для них – даремно ручку позолотили.

Важко було Обормотам заводити знайомства з порожніми кишенями, та все ж заводили помаленьку. Насамперед упхалися в гості до сусіда свого – прокурора Грабовського, ніби візита ввічливости. Захопили сулію самогону.

– Ну? – спитав прокурор, видудливши сулію. – Що там? справу яку закрити чи що?

17
{"b":"618374","o":1}