. Потім Кіса сіла за рояль і проспівала «Подмосковные вечера»*. Обормоти стояли позаду й зачаровано дивилися на ямочку. Обидва змушені були визнати, що Кіса чарівна жінка і, очевидно, не бриклива.

Коли всі надудлилися донесхочу, капітан, вважаючи, що пора переходити до більш важливого номеру програми, шепнув Обормотам:

– Ну, хлопці, не дрейфіть: баба – во!

а Кісі:

– Май на увазі, хлопці грошовиті...

захопив Шаланду і махнув за двері.

Обормоти, однак, потягли його назад, і примусили взяти з собою гепардика. Півтораівана був настільки собою задоволений, що навіть поплескав гепардика і, весело посвистуючи, помчав з Шаландою в Тарасівку. Проте гепард швидко зіпсував йому настрій.

Почалося з того, що гепард раптом надумав висловити свої гепардячі ревнощі до Шаланди. Варто було тільки капітанові обійняти Шаланду, як гепард погрозливо загарчав. Це вже було занадто, і цього капітан не міг стерпіти. Він штовхнув Розу до другої кімнати і замкнув за собою двері. Та тільки наші коханці приготувалися до старту, поскидавши з себе все манаття, як гепард виламав благенькі двері і стягнув капітана за ногу з ліжка. Даремно пручався Півтораівана й тягнувся до своєї партнерші – гепард був невблаганний. Щоб роз'єднати бідолашну пару, він упхався на ліжко сам, вивернувся, мов кішка, голічерева, замурчав і навіть підморгнув поваленому на підлогу капітанові, немов кажучи «а що мені зробиш?». З тої нечуваної образи обоє враз заревли – Роза, і Півтораівана: один – на підлозі, а та – притиснута гепардом до стіни. Нічого й казати, що тої ночі у них обох так нічого й не вийшло.

Обормоти були в далеко ліпшому становищі. Тільки-но Півтораівана загримів по сходах, Кіса загнала обох під душ, а сама тим часом перетворила спальню на справжній гарем – з килимами, віялами, пуховиками – і розляглася на тих пуховиках, мов яка шахиня. Обормоти, ввійшовши, тільки очима лупнули, Кіса змінила кілька поз і у близнюків дух перехопило. Тут розмови були зайві. І почалася баталія. Підступна Кіса розіграла таку диявольську пристрасть, що Обормоти мліли, кидалися в бій і знову мліли. Коли лінію Мажіно було прорвано, Кіса бльокувала Обормотів.

– Це чудово! це просто розкіш! – стогнала вона. – Яка шкода, що ви не втрьох.

Брати запевнили, що, коли буде можливість, вони обов'язково прийдуть утрьох.

– Ах! – горнулася вона до них пишним бюстом. – Як я хотіла б, щоби ця можливість трапилася скорше. Де ж він зараз, ваш молодшенький?

Обормоти відповіли, що уявлення не мають. Тоді Кіса знов перейшла в наступ і прорвала лінію Маннерґейма.

– Які ж бо ви потаємні! Заховали десь меншенького і сказати не хочете. А я ось розсерджусь: бу-бу!.

Обормотам навіть приємно стало за Миколу, що за ним бідкається така молодичка. Але вони забожилися, що справді не знають, куди той подівся. Заприсяглися навіть, що докладуть усіх зусиль, аби швидше знайти його і притягти в Кісине ліжко – раз так вона його палко бажає. Кіса закопилила губи і, перейшовши в третій наступ, прорвала лінію Зіґфріда. Далі їй довелося проривати лінію Дракона, ще якісь лінії, аж поки не дібралася до Хайларських укріплень*. На превелику силу прорвавши їх, вона вже далі неспроможна була бльокувати Обормотів і, знеможена, заснула.

Отже, плян капітана Дзюби, на який він покладав такі надії, не дав жодних наслідків, якщо не брати до уваги факту появлення через дев'ять місяців двох близнят у Кіси.

– Хай мене роздере на шматки гепард, якщо вони не викапані Обормоти! – вигукнув Півтораівана, – добре, що хоч третього тоді не було...

***

У Країні Чудес письменників і поетів почесно називали шкрябарями. Мудрі лоби з інституту мовознавства, досконало вивчивши ґенезу того іменника, видали кілька томів наукового дослідження, в якому обґрунтовано обґрунтували, що слово «шкрябар» походить від дієслова «шкрябати». І що те треба, безперечно, взяти до уваги.

Так чи інакше, а, можливо, й з огляду на те, країнчудесівські ремісники від літератури дуже пишалися тим, що вони шкрябарі, а не якісь там письменники чи поети. Щоб не вразити їхнє самолюбство, ми теж уживатимемо приємне для вуха слово «шкрябар», а не якийсь там поет чи письменник.

Ми заговорили про те тому, що саме тоді Обормотів шанобливо запросили на з'їзд шкрябарів Країни Чудес, і їм те було дуже приємно.

Оскільки шкрябарів у Країні Чудес була сила-силенна, то з великими труднощами їх усіх ледве упхали в здоровенну залю Кремлівського палацу, де вони, тобто шкрябарі, пірнули в літературно-поетичні дебати і хизування своїми поетичними опусами. Треба сказати, що шкрябарі Країни Чудес були шкрябарі особливі: і самі вони, і їхні творіння, висловлюючись образно, аж світилися – від захвату чи щастя, чи... бозна вже від чого, але світилися. Це тому, що улюбленим їх словоспівом було величне: дифірамб! Вони співали тільки дифірамби і більш нічого. Це було в манері країнчудесівських шкрябарів. Принагідно зазначимо, що коли після з'їзду Обормоти оформляли свій щоденник-враження, шкрябарі попросили Обормотів не вказувати повністю їхніх шкрябарських прізвищ, а тільки так: Андрій К. чи там Петро М. і так далі, таким же манером. У цьому проявилась скромність чи соромливість країнчудесівських шкрябарів перед нащадками, як вони самі про те казали. Отож, враховуючи це, ми теж будемо писати – Петро М. чи Андрій К. і так далі.

Задля годиться, перед відкриттям з'їзду шкрябарі натхненно проспівали пісню Максима Р. «Із-за гір, із-за високих»*, але тут трапився конфуз: хтось згадав, що то вже пройдений етап, та пісня. Отож, швидко зорієнтувавшись, що то не є сьогодення, перебудувались і заспівали іншої. А після того переключилися на... хизування одне перед одним. Кожен жадав у чомусь перевершити свого попередника і часом таки перевершував. Сергій В. з пафосом прочитав:

А в неділю всякі штучки –

Тільки ходим попід ручки,

Начищаємо медалі,

І так далі, і так далі.

Буря оплесків.

Хтось зазначив, що то справді поетичний шедевр, який, мов у дзеркалі, відбивав нашу чудову дійсність.

Один шкрябар під схвальний гомін продекламував таке:

На вгороді баба,

У повітрі флот.

Хай живе й пасеться влада!

От.

То було в стилі цілком модерному, і тому від оплесків у шкрябарів аж долоні попухли. Обормоти занотували: Павло Т.* І знову нашорошили вуха, що то далі буде, які ще шедеври піднесуть на тому з'їзді країнчудесівські шкрябарі.

Шедевр пхався за шедевром і шедевріяльно шкварчало:

В полі трактор дир-дир-дир,

В полі ходить бригадир,

У колгоспах їдять сир,

Ми за мир! ми за мир!

На другому етапі з'їзду почалося зведення рахунків між шкрябарами. Хтось галасував:

А Дрючина пише вірші,

Та все гірші, та все гірші,

Та всі як один, Та всі як один.

Йому хтось вторив розгонистим басярою:

Ти Євгеній –

Я Євгеній.

Ти не геній –

Я не геній.

Ти лайно –

І я лайно.

Я тепер,

А ти – давно.*

Ну і так далі, у тому ж дусі.

Розрядив ту розпечену атмосферу молодий автор, якому ще ніхто не заздрив. – настільки той шкрябар був молодий. Отож виліз на сцену молодий шкрябаренко і сказав:

– Я, товариші, прочитаю вам свого останнього віршика під назвою. «Сміховинки, (дрібушечки нашої психології)». То, знаєте дуже і дуже глибока річ, як на мою думку. Отож: