– Хххх хлібом – підказав нарешті хтось.

– Ааа... ччорт, хххай бббуде ххліббом... і хххх...

Тут академік знову застряв на проклятущому «х» і, маючи на увазі халву, знову звів на хліб.

– Хххх... чччорт... хай бббуде хххлібом, га?! – ревнув він наостанок.

Обормоти тільки руками розвели, чим академік був вельми задоволений.

Стара, як світ, бабця, з майже голим черепом, цікавилася лише сексом і, виходячи з цього, поставила Обормотам послідовно два питання:

– Чи може завагітніти жінка від пилу?

і:

– Чи велика у вас статева потреба? Якщо велика, то – наскільки велика?

На перше питання Обормоти відповіли так, що примусили б почервоніти яку завгодно дамочку, але ця мумія навіть не поворухнулась. Щодо статевої потреби близнюки дали зрозуміти, що то їх приватна справа. Взагалі, усім тим Обормоти були страшенно роздратовані. І коли котрийсь із психіятрів звелів їм дивитися на його прокурений табакою палець, близнюки так люто покрутили очима, що той тільки мовив «мда» і сів на місце.

У свою чергу, на завершення, розлючені вкрай Обормоти сказали лікарям:

– А тепер дивіться сюди.

І коли ті звернули до них свої погляди, Обормоти склали по величезній дулі.

Коли Обормоти вийшли, комісія почала радитися.

– Знаєте, колеги, – сказав професор з головою, що хиталася, мов флюгарка, – в ЦУМі продаються вовняні китайські кальсони.

– Ааааа... ппопо... чічічім? – спитав заїкуватий академік.

– Ннне ззнаю, – в тон йому відповів старий, – мені дружина купувала..

– Між іншим, в Італії виростили ембріон, – сказав хтось. – Ви чули? Мабуть, у майбутньому дітей почнуть виводити в інкубаторі.

– Мені ждаєтьшя, – втрутилася стара бабця з голим черепом, – мені ждаєтьшя, що штарий шпошіб не шкоро відімре – дуже вже він був приємний.

Перебравши купу новин, члени комісії згадали про Обормотів.

– Ну, то яке ж винесемо рішення? – спитав голова комісії.

Тут думки лікарів поділилися і виглядали приблизно так:

– Насамперед, зверніть увагу на прізвище: Обормоти. Ніхто ніколи не стане заперечувати, що обормот і є обормот.

– Але обормот, колего, ще не ідіот.

– Ввввовони ббблизз...

– Близнята?

– Дядядякую...

– Цілком слушно: близнята – це природня ненормальність і ненормальність не лише у гіпофізі.

– Зверніть увагу, які вони потайні. Не забажали відповісти, який у них статевий потяг..

– А про Місяць що змололи...

– Іііі нне ввівідпоповіли, яка рірізззниця міміж хххх...

– Хлібом?

– Ххх, чччорт, хххліббобом ііі...

– Ну, це зрозуміло – вони не змогли дати відповідь на таке просте питання.

– Дядядякую.

– Треба також врахувати інтереси Органів. Якщо до нас привезли цих, як їх, Обормотів, то, самі розумієте...

– Так-так.

– Я вважаю, колеги, що ми маємо справу з круглими ідіотами, бо тільки ідіот може втекти звідкись до Країни Чудес...

Тут останній з виступаючих дещо зам'явся, зрозумівши, що бевкнув щось не те.

– Ну, я гадаю, ви мене розумієте? – заокруглив він.

– Безперечно, – підтримали його інші.

– Отже? – спитав голова.

Очевидно, останній довід був найбільш переконливий, і комісія одностайно ухвалила: вважати Обормотів ідіотами.

Завдяки цьому Обормоти швидко змінили камеру Луб'янки на камеру тюремної психіятричної лікарні в Казані*. Це їх примусило замислитися. Як ми знаємо, вони були ортодокси і, як ми знаємо, безмежно вірні Країні Чудес. Опріч того, вони досконало володіли логікою. Схиляючись перед усім країнчудесівським, Обормоти, природньо, повинні були схилитися і перед країнчудесівською психіятрією. Отже, якщо їх визнали ідіотами, то, значить, вони і є ідіоти – до такого неминучого висновку повинна була їх привести логіка, і привела. Обормоти вигукнули:

– Ми – ідіоти!

І вишкірили один на одного зуби.

Але, визнавши себе ідіотами, Обормоти все ж не полишали думки про волю. Воля була їм потрібна хоча б для того, щоб завершити свою наукову працю з вивчення Країни Чудес. Їх тішило те, що найцінніша річ – щоденник – не трапив до рук контррозвідки, цілком випадково, правда. Напередодні арешту вони відіслали щоденник на схованку Розі Шаланді. А це була цілком надійна схованка.

Як довго їх триматимуть у цій тюрмі – Обормоти не знали, але були певні, що «окови тяжкіе падут»* і т.д. Хоч лікарі теж нічого певного їм не казали, але все ж дали їм зрозуміти, що, оскільки вони визнають себе ідіотами – значить, діло йде на поправку. Безнадійний ідіот ніколи не визнає себе ідіотом. Це так втішило Обормотів, що вони тепер на кожнім кроці вважали за потрібне підкреслювати свій ідіотизм.

– Ми – ідіоти! – сяючи, казали вони тюремним наглядачам.

І це саме чули від них повсякденно сестри, доповідали лікарям, і ті лікарі задоволено констатували:

– А Обормоти теє, поправляються!

Щоб рішуче закріпити ту поправку, поштрикували нейролептиками.

Отже, ставши на шлях виздоровлення, близнюки з презирством дивилися на тих, хто ніяк не виходив з ідіотичного стану. Так, один, наприклад, уперто тримався своєї ідеї фікс: стріляти горобців. На першій же комісії на запитання, що він робитиме, коли його випишуть, той відповів:

– Зроблю рогатку і стрілятиму горобців.

На наступній комісії його ідея дещо видозмінилася.

– Ну як? – спитали його.

– Та що ж, вийду, влаштуюся на роботу.

– О! – багатозначно перезирнулися лікарі. – Справа йде на ліпше. Ну а далі?

– Ну, влаштуюся, грошей зароблю, піду на базар, куплю ґуми, зроблю рогатку і стрілятиму горобців.

Далася я йому та рогатка!

І, нарешті, на останній комісії він на запитання, що робитиме, відповів зітхнувши:

– Одружуся.

– О! – піднесли пальці догори всі члени комісії.

– Ну а далі?

– Приведу дружину із ЗАГСу додому.

– Ну, ну?

– Поцілую.

– Так..

– Роздягну.

– Чудово! Ну – і?

– Витягну з трусиків гумку, зроблю рогатку і стрілятиму горобців...

До пари цьому ідіотові були й ідіоти з антикраїнчудесівськими настроями. Їм втовкмачують – любіть владу, як ближнього свого, а вони, капосні, сміються і кажуть, що то, мовляв, тхне толстовщиною і всепрощенством, а вони прощати не бажають. Тримають рік, тримають два, а вони все своє, як отой з горобцями. Дуже вже хворий нєсознательний народ.

– Ну що, – питають, – будете любити владу?

– Ні, – одвічають, – нема за що.

За рік знову.

– Будете любити чи ні? Лояльні будете?

– Не будемо лояльні.

Отакі вперті. І, головне, жодні ліки таких не беруть. Професор з досить дивним прізвищем Тур-Об-Ар навіть працю з цього питання написав: «Країнчудесівський маніякально-депресивний психоз».

Звичайно, Обормоти трималися осторонь цих безнадійних ідіотів, оскільки вважали себе цілком надійними.

Так минув рік, минув другий, і Обормоти постали перед комісією, що мала вирішити їх долю.

– Ну як? – спитали близнюків.

– Чудово!

– Голоси?

– Були та загули.

– А як наша рідна країнчудесівська влада?

– Влада – во! о'кей – влада!

– А настрій?

– Країнчудесівський.

Трохи порадилися члени комісії, більше так, для виду, і кажуть:

– Звичайно, Обормоти ідіоти, але безвредні, бо кричать «хай живе!». Навіть корисні. Якщо ідіот галасує «хай йому грець!» – це гірше. Такий ідіот – бека. Такого – під сім замків. А це ідіоти свої, країнчудесівські. Отже, хай живуть і пасуться.

І дали Обормотам «путьовку в жізнь»*.

***

Три роки минуло відтоді, як Обормотів підхопили попід руки луб'янківські хлопчики. Можна собі уявити стан наших героїв, коли ті знову опинилися на волі. А навколо пашів май, а навколо все цвіло, сміялося і жило. Ні, таки хороша це штука – життя, незважаючи навіть на деяку його дисгармонійність. А може, навіть тим воно і хороше, що в загальну гармонійність вплітаються дисонанси.