Багато змін сталося за той час: поступово задерли хвіст Немудрята, в Ґалардії товклися країнчудесівці, в Піднебесній здурів Перший Мандарин і зажадав того ж від підлеглих (див. «Останній міліярдер»)*, пересварилися між собою муністи, кількість атомних бомб у світі сягла потужности, здатної висадити в етер земну кулю разом з Місяцем. Нарешті – Півтораівана став майором. Правда, майором він став ще тоді, як посадив Обормотів. Взагалі, на обормотівській справі багато хто з Луб'янки пішов угору. Це ще зайвий раз стверджує стару, як світ, істину, що на нещасті одних будується благополуччя інших.

Ну і, нарешті, ще одна досить значна подія: припинило свою діяльність знамените Вірменське радіо, бо, як пояснило воно – всі анекдоти вміщено в останній програмі країнчудесівської партії.

Вийшовши на волю, Обормоти тільки покручували носами на всі боки – таке амбре розносило навколо життя. Звичайно, Обормоти з цікавістю оглянули Казань, в якій їм довелося так довго прожити не зі своєї власної волі і без прописки. Оглянули Кремль, усякі історичні пам'ятки і, на останнє, забажали побачити татар. Смішно би було поїхати з Казані і не побалакати з татарами, тим більше, що Обормоти вже знали по-татарськи «ісамісес»* і хотіли хоч раз це слово вжити, щоб, значить, зробити татарам приємність. Отож Обормоти почали шукати в Казані татар. Шукали, шукали і ніяк не могли знайти. Вирішили навіть по домівках походити, та в усіх квартирних показниках були Іванови, Петренки, Епштейни, а от хоч якого-небудь Мусаліля не було. Звернулися по допомогу до постового, і той порадив Обормотам піти на радіостудію. Справді, не збрехав постовий: є на студії татари, і татарка є. Зраділи Обормоти і кажуть:

– Ісамісес,

– Ісамісес, – відповідають їм ті. Виходить, правда – татари.

– скажіть, – питають Обормоти, – де це таке видано, щоб у столиці та не було справжніх столичних мешканців?

– А навіщо? – знизали плечима татари. – Ми Казань відступили старшому братові – хай порядкує та нам, татарам,, порядок завдає. Нас ще цар Іван покорив задля того, щоб ми спільно зі старшим братом проти експлуататорів боролися і через чотири століття разом Країну Чудес будували.

Тут Обормоти, на свій сором, змушені були визнати повне незнання закономірностей історичного розвитку Країни чудес і, посоромлені, пішли швендяти вулицями татарської столиці, яку Іван Грозний покорив задля власної ж користи татар: не бачити б їм інакше Країни Чудес, як сліпому сонця.

– Що далі робитимемо? – спитав старший Обормот молодших.

– Мабуть, спочатку подумаємо про гроші. Без них і життя не життя.

– І то правда.

І того ж дня Обормоти написали довжелезного листа Розі Шаланді з проханням продати будинок і негайно вислати гроші. Звичайно, в Обормотів були ще деякі фінанси по різних закутках, та поки що вони вважали передчасним і необачним розшукувати ті фінанси, тим більше, що і тим розшукуванням фінансів також потрібні були фінанси. Отже, вони слізно просили Шаланду зробити все можливе для їх врятування. У постскриптумі Обормоти, ніби між іншим, натякнули про необхідність повернення їх знаменитого щоденника.

Пославши листа, Обормоти в чеканні відповіді оселилися на той час в будинку для приїжджих, біля базару. Тут зупинялися головним чином мешканці навколишніх сіл, що приїжджали з городиною на базар, серед яких було чимало татар. Це трохи втішило близнюків, яким хотілося ще щось вивчити по-татарськи, крім «ісамісес».

Комендант базарного готелю, правда, спочатку відмовив Обормотам, посилаючись на відсутність у них довідки з сільської ради, але коли близнюки показали комендантові папірця, в якому підписами і печаткою стверджувалося, що пред'явники цього справжні ідіоти, комендант не наважився їм відмовити. Це й зрозуміло. Комендант був правовірний і щиро вірив, що кожний ідіот свята людина, раз Аллах забрав у неї розум. Таким чином, він не тільки впустив Обормотів, але й виявляв до них на кожному кроці повагу. Не встигли Обормоти розташуватися на новому місці і сказати татарам «ісамісес», як десь з кутка донеслося:

– А ви хто будете? З вигляду і не татари зовсім.

– Ми – Обормоти. Народилися в Тихому океані від мами-мавританки і татка-гуцула. А привіталися по-татарськи, щоб татарам приємно було, бо дуже їх вже мало щось у татарській столиці. Цілісінький день шукали, поки кількох на радіостудії знайшли.

– То й не дивно. На те вона й політика національна, наша, країнчудесівська. Цим іще повезло, а от кримських татар зовсім вигнали, калмикам, інгушам, чеченцям тільки зараз повернутися дозволили. А три мільйони хохлів як виперли з України ще при Мудрому, то й досі по Сибірах тиняються. Ми тільки з виду приємні, а самі так зуби й точимо, «чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину»*. Позахоплювали де тільки можна і де що погано лежало, а тепер проносом страждаємо – ніяк не переваримо, і хоч би вже жили по-людськи, та й того нема. А багатства такі, що півсвіту можна ощасливити., не те що себе. Горобці сміються, на нас глядючи. Три революції зробили – а нема діла. І щось таки вже мали, та так зраділи, те маючи, що не зчулися, як якась чортяка все з рук вихопила. А ми? Що ж ми? «А ми дивились, і мовчали та мовчки чухали чуби, німїї, подлії раби». Нема, нема нічого, все попелом пішло, а могло, могло бути...

Щось дуже вже знайомим здався той голос Обормотам – і сентенції з підозрілим душком... Дуже, дуже знайоме. Придивились до суб'єкта, що, мов та ворона, каркав з кутка, Обормоти мало не скрикнули з подиву. То, безперечно, була Похмура Особа, що, мов тінь, іноді зростала перед ними. Так було в Одесі, так було в Москві, а тепер іще в Казані її бракувало.

– Це ви? – не витримали Обормоти.

– Я. А ви – Обормоти.

– Обормоти.

– Ну й помрете обормотами.

– Звісно, Обормотами. А як же інакше?

– А можна було б і інакше.

– Інакше не вийде.

– Та я бачу.

– Як ви тільки ходите і ґаните все. Хіба ж це порядок? – висловили своє обурення Обормоти.

– Тому й ґаню все, що непорядок. А ви все хвалите?

– Не просто. хвалимо, а здуріли від захоплення.

– Воно й видко.

– Чим ото ґанити так, ліпше б віршу яку склали на честь країнчудесівських вождів.

– А вже складено:

«Їдять – отак, і п'ють – отак.

І кожний радий, мов той кріт.

А доброта ж у них яка!

Діра в карнавці для сиріт».

– І оце так про вождів? – жахнулися Обормоти.

– Отак.

– Жахливо!

Обормоти скорше втекли від Похмурої Особи, щоб, бува, чого не трапилось.

Десь аж за тиждень прийшов довгожданний лист від Рози Шаланди:

«Обормотики, привіт! – писала вона. – Де ви були, що мене забули? Ой бля! Чого тільки я не передумала про вас! І те, і се. Навіть трохи слізок пролила. Мабуть, думаю, запхали моїх Обормотиків у якісь віддалені табори. Там їм і хана. Бо ж ви такі делікатні, такі чемненькі. Навіть сон мені якось приснився – все точнісінько, як ото на «Марії Маґдаліні». Їй-бо, не брешу! Все чекала од вас листа, а ви – ніби заціпило вам. Що ж то з вами усе ж скоїлося? Хоч завітайте та розкажіть, бо помру з цікавости. Будинок ваш продала і гроші вислала. Шкода такого будиночка, та що поробиш, як скрутно. Усі ваші шмутки бережу, може, згодяться ще. Тільки штанці ваші коротенькі заграничні під сподом інколи ношу, бо оті нейлони не для мене – ще застуджусь, до холєри. Так що пробачте. Що б вам іще такого написати? Реформа у нас грошова була, ще отоді, як ви зникли. Чули, може? Так на пам'ятнику, що навпроти Бессарабки*, хтось понаписував: «Встань, Володя, подивись, до чого ми дожились – сало й м'ясо тридцять сім, молока нема зовсім, а як прийдуть нові гроші, нас з'їдять клопи і воші». Їй-бо! Отак і написали. Та то все брехня, бо після реформи нічого і не змінилось: як була петрушка по десять копійок, так і залишилася*. А картопля зараз – двадцять, а помідори – п'ятдесят, а сало три, а яловичина – два, а свинина – два п'ятдесят, а яйця – рубель тридцять. Як на мої сімдесят, що я заробляю, то можна жити. Паскудно, круп нема, а муку по списках на свята дають, та то нічого, і без того можна прожити. На ковбасу і масло щось здорово ціни задерли, але Немудрята кажуть, що то Немудрий так наплутав, а вони розкрутять. Та от іще що. Удав застрелився*. Якісь валютні махінації чи що – не второпаю. А Федорович, отой, що прописку мені зробив, пішов на повишеніє: в міністерстві працює. Але п'є як і пив, і дівок перебирає. Ну, та то в них усіх должность така – нема чому дивуватися. Зустріла якось Півтораівана, так він чомусь від мене носа верне. Ото, здається, й усе. Напишіть мені докладно – що і як. Міцно вас, Обормотики, обнімаю.