– А ну, братва, гаркнемо обормотівську, бойову!

І гаркнули Обормоти так, що аж луна степом пішла:

Обормоти, вперед давай!

Обормоти, не відступай!

Обормоти, в сурми грай!

Обормоти, трощи, ламай!

Навіть шофер вистромився з кабіни, зиркнув нагору – кого ж то він везе?

У Карапулі застрягли Обормоти – ні туди ні сюди. Нема машин на Бастамак, – хоч що хоч роби. Сидять Обормоти день, сидять другий, ночують де трапиться, бо навіть ночівлі путньої нема. Переспали в якійсь чайхані – блохи ледве не заїли. Злі стали Обормоти – не те що на чужих, один на одного вже скоса дивляться. Бачить старший Обормот, що падає дисципліна, і каже:

– Знаєте що? Давайте пішки топати. І веселіше, і все ж ближче до Бастамака.

– Ура! – крикнули Обормоти і, натягнувши рюкзаки на плечі, залишили Карапул.

Іти – сама насолода. Сонечко, Вітерець, небо туди, небо сюди, і степ в усі боки. Важкувато, правда, та в Арґентині ще заїкуватіше було. Згадали тут Обормоти далеку Арґентину і, правду кажучи, трохи сумно стало. Хороша річ Країна Чудес, та й арґентина не остання. От якби там країнчудесівські порядки – хоч сьогодні туди майнули б....

І, згадавши Арґентину, заспівали Обормоти:

Де ноче ен Архентіна алехада*...

Топають Обормоти день, топають другий, а навколо все те ж: рівнина, степ, сонце. І хоч би яка оселя.

– Так можна збочити чортзна куди, – бубонить молодший.

– Якщо, вже не збочили, – завважує старший.

– То вже було б зовсім паскудно, – резюмує середульший.

Зупинилися Обормоти, роздивляються навколо: туди степ, сюди степ. Поки йшли, воно ще ясно було, а як покружилися, то зразу втратили всяке поняття, в який бік Бастамак. Покрутилися отак Обормоти, перезирнулися, почухали потилиці та уклалися спати –. саме сонце сіло. Ранок покаже – що і як.

Сплять Обормоти і навіть не сниться їм, що майже поруч, за кілька гін від них, не спить Півтораівана, схилившись разом з генералами біля миготливого пульту. Місяць тому він одержав призначення на цей секретний атомний полігон як представник Органів. Великий розвідник був у зеніті своєї слави. Сідниця його прижилася, і тільки синій рубець нагадував йому про сунженські події. Майор Дзюба вперто йшов угору щаблями кар'єри.

– Перевірити готовність, – вивів Дзюбу із задуми чийсь голос.

– Готовність перевірено.

– Безпека?

– Пости на місцях, – відповів Дзюба.

– Прошу звірити годинники...

Усі глянули на годинники.

– Увага! – пролунало в динаміку.

– Контакт!

І голос у динаміку почав відлічувати секунди:

– Двадцять... дев'ятнадцять... вісімнадцять...

Генерали зайняли свої місця біля перископів...

Десять... дев'ять... – лунало з динаміка.

Великий розвідник скоса подивився на напружені обличчя присутніх. У таку хвилину завжди можна виявити по виразу фізіономії ворожого аґента. Та вирази в усіх були майже однакові, і Дзюба заспокоївся. Свій обов'язок він виконував на найвищому рівні професійної ретельности.

– Три.... дві... одна... Пуск!

Над рівниною, вдалині, шугнуло в чорне небо полум'я. Шугнуло і звисло мухомором над передранковим степом.

На тому місці, де спали Обормоти, не залишилося нічого. Обормоти сублімувалися і зникли, мов їх і не було...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

... а історія продовжувала свій біг...

____________________________________

15. I – 28. II 1966 р.

Кубань, станиця Кирпільська.

– Намудрагелив же ти, чоловіче, бодай тебе качка копнула!

– Соромливо мовчу…

– Якісь три дурні...

– Власне, один. Один був дурень. Такий собі сеньйор з Арґентини. Ту кумедну історію мені оповіли в Іванкові, що біля Скали-Подільської*.

– І збудило уяву?

– Збудило. А потім – ейдетизм*.

– А що воно таке?

– А хороба його зна. Зазирни в довідник. І став увесь той типаж ніби перед очима. Хоч помацай. А в Розу Шаланду навіть закохався. Бігме. Моторна молодичка.

– А чого туди трапив Остап Бендер?

– Без Остапа Бендера наше суспільство не існує.

– А Швейка нащо упхав?

– Швейк – безсмертна особа.

– Там іще пан Нікодим Дизма.

– Щодо пана Нікодима, то в мене перед очима стояв Димша у тій ролі*, а не персонаж з Долєнго-Мостовичевого роману.

– Господи, а ті драматичні кавалки...

– Се ля ві, як кажуть французи. Таке життя. А життя – то складна комбінація, як казав Костя Капітан. І як казав Мендель Маранц*... Зрештою, чи не однаково, хто що казав?

– На біса ти того сексу стільки понапихав?

– З одного боку, то данина часові. З другого, і то, мабуть, основне – наша ракова пухлина, ота вся розпуста. Ми тим просто нашпиговані, того не обійти, тим більше – в сатиричному романі.

– Аж верне...

– Верне, значить, маєш шанс трапити в обітоване майбуття, якщо таке колись буде., в чому я дуже сумніваюсь.

– Ну гаразд. А Похмура Особа?

– Чи ж буває життя без Похмурих Осіб?

– Взагалі, тих похмурих епізодів навигадував доста, хіба ні?

– Не вигадано нічого, тільки зафарбування сатиричне.

– Генеральша, «Голубий кінь»... фантастично.

– Яка до лиха фантастика? Можу навіть реєстр скласти. Прошу дуже:

Генеральша – факт;

«Голубий кінь» – факт;

Куренівка – факт;

Удав – факт;

Буча – факт;

Святошино – факт;

Сунжа – факт;

Новочеркаськ – факт;

Яворівка – факт;

Молдавани – факт;

Одеса і страйк – факт;

Комаринець – факт;

Площа Маяковського – факт (до речі, я там устромив вірш Галанскова, най небіжчик на мене не гнівається*);

Навіть дівча в Пушкінському парку – факт;.

І навіть туалет на Ленінському прошпекті – факт.

Просто треба бути спостережливим – це вже порада декому. Одне слово – факти, факти, факти. Як бачиш, витанцьовував з фактуражу.

– Чого ти хизуєшся тими фактами? То ж сатиричний роман, сатиричний, а ти – фактураж.

– А хіба життя наше – не та ж самісінька сатира? В якомусь фантастичному романі пишеться про іноплянетян, які, мовляв, по дві тисячі років живуть. Я б зауважив: брехня – вони давно вже повмирали зо сміху, глядючи на наше земне існування. Гадаю, такий факт теж міг би мати місце.

– Тебе не переконаєш. А мова! Ну що то, скажи, за неологізми: бухало, гикало, кекало?

– У тридцятих роках на Україні був нарком освіти Бухало, в Президії Верховної Ради – Гикало, в Уряді – Кекало*. І люди з того сміялися: бухало, гикало, кекало. А ти – неологізми. Чи ж я їх вигадав?

– Ну добре. А той віршик на з'їзді шкрябарів – то що за натяки?

– Не натяки, а ґазетний матеріял – і АЕС, і нітрит, і навіть «муж на розлуку заяву подав». Хіба я винен, що тут і сміху, і плачу? Як там у Тичини:

Сміх буде, плач буде

Перламутровий*.

У мене все те, правда, не перламутрово, та що поробиш? Зроби мені ще закид щодо Калуського базару, коли баби відмовлялися брати наші гроші, і я тобі скажу, що то хоч і сатирично, але сатирична реальність. Було то в сорок сьомому. Але навіщо хронологія? У мене, як автора, інше завдання. До речі, все те, крім Калуського базару, мало місце вже за нашого часу, а не тоді, коли було написано роман. Може ж собі автор дозволити сунути ще якийсь там розділ, щоб, так би мовити, не втрачати зв'язок з «тєкущімі собитіямі»?

– Не смішно.