Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Скоро якимось побитом Обормоти раптом опинилися в центрі уваги золотої молоді. Брати не цуралися товариства (частково з-за характеру, а головне, з-за «диявола-логіка», що покликав їх до вивчення навколишнього), тому не дивно, що вони досить по-товариськи поставилися до якогось бороданя, коли той зовсім по-приятельськи бахнув старшого Обормота по плечах.

– Послухайте, старики, може приєднаєтеся до товариства? У нас чувіхи – во! А ви, я бачу, кучеряво живете. Беґ пардон, можете бути спок: ми не щось, а з кращих сімей країнчудесівських мультимільйонерів. Так що все о'кей!

Мультимільйонери? тут? у Країні Чудес? Це було для Обормотів відкриттям, і вони охоче погодилися поділити товариство країнчудесівської золотої молоді.

– Простота! – поплескав бородань по плечах Обормотів. – Не знати таких речей! Простота! Ну, потопали.

Пильний капітан Дзюба глянув на це знайомство під кутом зору досвідченого розвідника. В нього не було сумніву, що ця зустріч зовсім не випадкова, як здається на перший погляд. Підозрілі Обормоти зустрічаються з підозрілим бороданем. Тут було над чим замислитися. «Ну, Дзюба, – майнуло в капітановій голові, – і твоя черга, вперед! Тореадор, готуйся!*»

Перед ним постала серйозна проблема: як здійснити нагляд за цією компанією? Немов ідучи назустріч капітановим намірам, Обормоти подбали й про це.

– З нами цей джентльмен, – зупинили вони бороданя.

– Оцей?

– Оцей.

– Ого! нічого собі дрючечок, – глянув бородань на Півтораівана знизу догори. – Дядя Стьопа, будь здоров!*

Потай капітан вилаявся: «Ну, трапив би ти мені до рук!» Та треба було тримати свої почуття при собі. Півтораівана перегнувся навпіл і засюсюкав:

– Привіт, малятко!

Усі засміялися, і статус кво було збережено.

Мешкання, куди їх привів бородань, складалося з чотирьох кімнат. Це були апартаменти одного значного, дуже навіть значного папи, який десь літав у відрядженні, тому папині дітки мали можливість вільно розпоряджатись усіма кімнатами. Коли Півтораівана зрозумів, куди він трапив, його навіть піт пройняв. Капітан не любив, коли у справі фігурували надто поважні особи. Це завжди все ускладнювало і могло мати небажані наслідки.

«А що, як...», – раптом закрутилося в капітановій голові.

Від того «як» у нього навіть подих сперло. Чим чорт не жартує: може, знов якась кремлівська катавасія? Чи давно витурили трьох значних і четвертого, що до них притулився? Ай-вай, скільки тоді з Органів повитуряли! Від такого припущення в очах Півтораівана навіть світ закрутився.

Не встигли Обормоти роздягнутися, як їх уже оточило кілька бороданів. Тут тільки близнюки зауважили, що ті бороди ховають фізіономії звичайнісіньких молокососів. У кожного в роті стирчала солідна люлька і чаділа так, що в носі крутило. Під стать їм були й дівчата з такими фризурами, які можна було собі тільки уявити: «я в мами дурненька», «я з печери», «вошива хатка», «полюби мене, Гагарін» і навіть «розлюби мене, Гагарін, полюби мене, Титов». Найпристойніша з них була типу «кінський хвіст», дещо архаїчна. Однак усе те побивала фризура а ля кацапо: «я лєтєла с сєновала – тормозіла головой».

– Леді і джентльмени, – загаласував один з люлькою. – Пліз. Дозвольте рекомендувати: сеньйори Обормоти. Якщо Бог один у трьох особах, то сеньйори являють собою три особи як одну. Месьє ЗюбА, близький родич дяді Стьопи і, таким чином, поета Міхалкова.

– Ну, це для мене забагато чести, – проворкотів Півтораівана, бажаючи одразу попасти в тон, щоб не пасти задніх. – Конґретулейшн*.

І він навіть підніс догори обидві руки, стис долоні і помахав, як це робив на параді Микита Немудрий.

Це зразу встановило контакти, і присутні загаласували, кожний по-своєму.

– Леді й джентльмени! Уан мініт! – замахав руками той же бородань. – Рекомендуючи сеньйорів Обормотів, повинен зауважити, що сеньйори нещодавно з Арґентини. Віва!

– Віва!. – загорлало все навкруги.

Після цього кожен по черзі потис Обормотам руку.

– Просимо виголосити по-еспанськи спіч! – запищало якесь дівчисько.

– Просимо!

Звичайно, Обормоти задовольнили прохання присутніх і виголосили спіч по-еспанськи. Півтораівана ледве не застогнав. Він ні бельмеса не розумів по-еспанськи і підозрівав, що спіч не що інше, як добре розроблений код. Хоча кишені в нього були напхані мініатюрними. маґнетофонами, він, як не крутився, не міг знайти зручний момент, щоб намацати кнопку. Тепер капітан був майже упевнений, що його провели.

«Ну, голуб'ята, не знаєте ви ще капітана Дзюбу», – тішив він себе, розуміючи, що більше нічого йому не залишається.

Обормотівський спіч викликав фурор. Добірна еспанська мова прозвучала музикою. Дівчатка просто умлівали. Обормоти зразу завоювали чільне місце в товаристві. Капітан витяг і без того довгу шию, аби не пропустити жодної репліки на проголошений спіч і хоч таким чином якось розібратися в ситуації. Він крутив головою в усі боки, та, оскільки говорив майже кожен, не міг розібратися в хаосі звуків. Намацавши, нарешті, кнопку маґнетофону, він полегшено зітхнув і зразу повеселішав.

– Тепер надамо слово месьє ЗюбА...

– Просимо!

Цього Півтораівана вже не чекав. Ще чого! Він почав відмовлятися на добірній московській говірці, заприсягався і божився, що не знає жодної іноземної мови, що він зовсім не француз, за якого його помилково вважають. Все було даремно. Його назвали просто незвичайним жартуном. Французи відомі жартуни.

– Не ламайся, старий, – чемно підвели його попід руки. – Скажи що-небудь чувіхам. Вони всі закохані у Францію. Парле ву франсе?

– Уй, – мимоволі вилетіло з уст капітана єдине слово, яке він знав, і цього було досить, щоб від загального реготу задзвеніли на столі фужери.

– Ну от, а ще Івана корчиш. Ми парижаку за сто кроків. спізнаємо. Тебе як? Жан? Боб? – будьмо знайомі. А тепер давай, давай!

Півтораівана аж спітнів з усього того.

– Месьє е мадам! – почав він і раптом у відчаї затарабанив по-французьки те, що у нього вдома крутилося на ґрамофонній платівці: – Лямур занфан се ля богем іль не же ме, же ме коню дю люа, сі ті не мем, сі па же тем, сі па же тем, пренд ґард а туа*. Все, месьє е мадам.

І Півтораівана перегнувся на три частини.

– Браво! – залунало звідусіль.

– Поздоровляю, парижака, добре сказав, – поплескав його по заду Боб (до спини не дістав). – Ти – мов генерал де Ґолль: де ноги, а де голова*. Увага! Досить розмов! Пропоную перший тост за Кісу: її вкрав Гіменей, і вона вже не Кіса, а мадам Закусякіна, так що поголів'я «Голубого коня» зменшилося на одну особу.

За Кісу, звичайно, випили, хоча Обормоти і Дзюба не мали про неї жодної уяви. Давно було вже відомо, що Закусякін – зірка першої величини, академік, депутат і таке інше.

– Кіса зробила добрий вибір, – сказала фризура «я з печери». – Закусякін хоч і старий, але не якийсь там шофер.

– А ви б вийшли заміж за шофера? – несподівано спитав старший Обормот.

– Я? дочка генерала? за шофера? Смішно!

– А ви?

– Ну, знаєте, у вас дивні питання, – мотнула головою «кінський хвіст».

– Сеньйори, – втрутився Боб, – ви бачите перед собою кращу молодь Країни Чудес, назвіть її «золотою» – це не має значення. Усі ми з родин країнчудесівських мультимільйонерів – академіків, професорів, генералів (звичайно, не простих генералів), відповідальних урядових працівників. І ми маємо ліпший вибір, ніж якісь там шоферші, слюсарші, ткалі, не кажучи вже про голів колгоспу і голових.

– Але ж, – не витримали Обормоти, – ви забуваєте, що Країна Чудес вже вступає в мунізм, і з цього боку такий погляд на речі дещо дивний, чи не правда, месьє ЗюбА?

– З цього боку – так, а з другого, якщо дивитися з першого… воно, звісно.

– Джентльмени, я вас зрозумів, – посмикав бороду Боб, – ви хочете політики. Це хвороба кожного іноземця. На жаль, політграмота нас не цікавить. Нас від неї відлучив ще блаженної пам'яти Йосип Мудрий – і добре зробив. Політика не для нас. Хай нею займаються там, нагорі, а нам треба жити. Та все ж, щоб задовольнити вашу цікавість у цьому питанні, скажу лише: байками про «ізми» ми вже ситі ось так. Це не для нас, це для тих, що нижче – було колись таке хороше слово «плебс». Отож усі ці казочки для плебсу. Що стосується тих, хто хоч трохи вище – ні, ні, то було б смішно! Знайдіть хоч одного секретаря райкому, щоб вірив у «ізми»? Мон дьє* – як вигукують французи. Народові завжди потрібна якась релігія, у нього відібрали одну – дали іншу, оце й усе. Втім, я сумніваюсь, чи є та віра в «ізми» і в простого народу. При Йосипі ще була, а зараз – перепрошую. Героя розвінчано – розвінчано все. О, джентльмени, лише розчарування, а віра, віра – хукнула. Нема. На цьому, джентльмени, дозвольте згорнути дебати. «Затих чом веселощів глас? Лунайте, вакхальнії співи!».

35
{"b":"618374","o":1}