Як умру, то поховайте мене в кукурудзі,

Не забудьте написати хемію на пузі.

Поховайте в кукурудзі ви мене, пройдоху,

Не забудьте на могилі посадить гороху.

А щоб свині не розрили бісову могилу,

Ви на неї положіте кам'яную брилу.

Хай нащадкам сповіщає стопудова плита:

Під цим камнем спочиває хитрий лис Микита;

Поховайте, заспівайте: слава тобі, Боже!

Забери собі на небо те, що нам негоже.

Як зашумить качаниста і горох уродить.

Нажеруся я від пуза, кину я городи.

Все покину і полину в пекло чи до раю.

Може, Сталіна зустріну в загробному краю.

Він чортам своїм накаже, підкрутивши вуса:

«Розіпніть це враже падло, як жиди Ісуса.

Розіпніть це враже падло, щоб трібло звисало,

Щоб стікало, мов з кнуряки, розтоплене сало».

Розпинали чорти його, як того собаку.

Нехай Сталіна у пеклі поцілує в с.. у.*

Пісню цю, до речі, завезли до Пітера разом із салом хохли, і вона дуже сподобалася пітерцям. Співали вони її, правда, трохи на кацапський лад, дещо переінакшуючи і навіть не все розуміючи, але, на щастя, останнє слово виявилося спільним в хохлацько-кацапському лексиконі, а тому не вимагало пояснень.

В аеропорту Антка з Обормотами зустрів непевного вигляду суб’єкт, на квартирі якого мешкав Антко Маринчак.

– Какало, – відрекомендувався він Обормотам. – Тільки прошу наголошувати на останньому складі.

Какало було ґермафродитом і, залежно від певного періоду, було то мужчиною, то жінкою, а іноді й ні тим, ні іншим. І що найцікавіше, в цій же залежности змінювалися його політичні погляди. Як мужчина – він був запеклий марксист, як жінка – запекла антимарксистка, а в перехідний період – типовим дворушником. Тому в розмові з ним треба було завжди враховувати його фізіологічний стан. Невідомо, під якою статтю фігурувало Какало в пашпорті, але Антко якось зауважив, що йому слід мати три прізвища, а не одне, залежно від стану: Какав, Какала, Какало, з їх законними наголосами.

В цей час у Какало був перехідний період, тобто – воно не було ні тим, ні тою. У зв'язку з цим Антко часто збивався у розмові на середній рід, кажучи іноді замість «він пішов» – «воно пішло».

Як на такий солідний капітал, Антко жив досить скромно. Він займав усього одну маленьку кімнатку. Коли Обормоти натякнули, що він міг би мати власний будинок, Антко відповів:

– А навіщо? Я всесвітній волоцюга, мій дім – уся земна куля. Цю руку, сеньйори, знають Рим і Токіо, Мельбурн і Калькутта, Шанхай і Париж, а ви мені товчете про якийсь дім. Що я – рантьє чи московський обиватель? Сьогодні в Ленінграді, позавтра – в Лондоні.

– Ну, це ви вже загнули, – підморгнули йому Обормоти. – Вам і візи не дадуть. Ви ж знаєте країнчудесівські порядки.

– Віза? – Антко навіть свиснув. – Щось я не пам'ятаю, щоб коли-небудь з візою їздив. Невже ви серйозно вірите, що дротяна загорожа на країнчудесівських кордонах існує для захисту від шпигунів? Дурні вони повзати на животі. Літак, сеньйори, літак! А дріт – це щоб країнчудесівці не порозбігалися. Ха-ха! Що стосується мене, то перший-ліпший капітан першого-ліпшого іноземного пароплава перевезе Антка Маринчака в перший-ліпший куточок планети Земля. Коли літатимуть космічні кораблі, я також знайду спільну мову і з космічними капітанами. Між іншим, я ніколи не гадав, що у Країні Чудес так нудно. Нема де розважитись. Навіть у Пітері я з нудьги двічі вивертав собі, позіхаючи, щелепи. Нещодавно з-під поли я купив книжку Жерара Філіпа – «Мандрівка до найнуднішої країни»*. Шкода, що я її раніше не перечитав: навряд чи завітав би я до Країни Чудес.

– Не завітали б – не покористувалися б Довбушевим скарбом, – укололи Обормоти.

– Це єдине, що мене трохи тішить, – позіхнув король більярду. – Навіть партнерів у більярд немає. Один пупок з обкому і один з міськради, – ото і вся сила. Якщо вони так само керують, як грають у більярд – бідні пітерці.

– Добре чи кепсько, а якось живемо, – примирливо сказало Какало. – Чи варт чіпати керівництво?

У Ленінграді стояла саме та проклятуща пора, коли місто огортає такий туман, що, не набиваючи ґулі, не можна було пройти вулицею. Отож усі ходили з синцями на лобі. По тих синіх ґулях можна було пізнати корінного пітерця. Хто був без гулі – той не був ленінградцем. Обормоти, хоч і не були ленінградцями, але, щоб не різнитися від корінних, придбали теж кожний по величезній гулі.

Приїхавши з півдня, наші герої на перших порах мерзли таки здорово. А потім нічого, звикли. Звикли, бо купили єнотові шуби. Отак в єнотових шубах і ходили. Спочатку Обормоти мали намір на час перебування в Ленінграді мешкати в Антка. Хоч було трохи тіснувато, але довго затримуватися в Пітері не входило в їх наміри. У Новочеркаську все поволі вщухло (тим більше, що про ті незначні події навіть жодна ґазета не згадала) – і можна буде сміло випірнути на поверхню. Виходячи з цього, можна було жити і в Антка. Але, коли перехідний стан у Какало закінчився, і Какало стала жінкою, та ще й темпераментною, Обормоти трапили в паскудне становище, бо мадам Какало почала кокетувати. Одного разу вона (Какало) зайшла до Обормотів у жіночому вбранні й почала пускати бісики.

– Знаєте, ви мені подобаєтеся, – поплескала вона навіть по щоці старшого Обормота. – Може, сходимо сьогодні ввечері в «Колізей»*?

Вражені Обормоти того ж дня накивали п'ятами, підшукавши кімнатку на Виборзькій стороні. Антко від щирого серця посміявся, довідавшись про причину того спішного переїзду

Щоб трохи розважитися, він запросив їх до більярдної ресторану «Балтика». Обормоти охоче прийняли це запрошення, бо в туманному непривітному Пітері вони дуже нудьгували. Коли вони ввечері прийшли до більярдної, Антко саме застосовував свій знаменитий маринчаківський клапатос по трьох кулях, внаслідок якого одна вдарила по лобі першого партнера, друга – другого, а третя трапила в лузу. Хоч партнери і дістали кожний по великій гулі – вони були в захопленні. І Антко, прийнявши королівську позу, недбало кинув:

– Майстерність – велике діло, майстерність у більярді – найбільше. У цьому ви щойно упевнились. Мій кий бачили Варшава і Париж, Лондон і Токіо, Мельбурн і Калькутта, не кажучи вже про Фріско і Нью-Йорк. А тепер прошу всіх до ресторації на коляцію*, в ресторації є що пити, а у нас – чим платити.

Усі крикнули «хай живе і пасеться король більярду!» і поперли услід за Антком. Глянувши на Анткових партнерів, Обормоти, на подив, упізнали в них двох високоповажних клієнтів Остапа Бендера. Тепер вони були вже не такі товсті і досить жваво, без сторонньої допомоги, рухалися. У свою чергу в.п. клієнти впізнали Обормотів і дозволили їм потиснути руки.

– Раді бачити вас у Пітері, шановні. Якщо хочете добре розважитися, тримайтеся нас. Ми саме приїхали з Москви сюди на лови. Ні, ні! Ха-ха – не жіночі лови, ні! На справжнісіньке полювання. Просимо до компанії. Матимете нагоду побачити, що таке лови високоповажних товаришів.

Обормоти радо погодилися. Антко також. Цілком зрозуміло, що в наступні дні думки Обормотів були заполонені виключно полюванням, що мало бути. Що таке мисливська лихоманка, розуміє лише той, хто хоч раз стрельнув з мисливської рушниці. Може, він там нічого і не підстрелив, але якщо стрельнув – значить мисливець, значить уже хворітиме на мисливську лихоманку. Невідомо, правда, чи стріляли коли-небудь Обормоти, чи полювали, але безперечне одне: вони захворіли на лихоманку. А захворівши, кинулися по крамницях купувати відповідне спорядження. Не в єнотових же шубах по лісу перти. Отже, насамперед була потрібна мисливська одежа. Поїхали до Балтійського вокзалу на товчок і там дещо придбали, бо в крамницях нічого не було. А от зброя... це вже трохи гірше. Купити рушницю без дозволу міліції – річ неможлива. Туди-сюди покрутившись, побігли до високоповажних. Ті, звісно, розсміялися!

– Диваки! Та ми вам хоч віз. Це ж для народу заборона, а ми – авангард. Нам усе можна.