— Куди?! — просичав до нього Віктор.

— Капітана треба виносити, — прохрипів той.

— Мертвий капітан! Кинь його! Там наші гинуть!

Але той, хитаючись на ногах, уже йшов у зворотному напрямку, боязко озираючись на кущі з протилежного боку дороги й намагаючись одночасно віддалитися від них. Уразбаєв зараз узагалі був не боєць.

Ось коли він настав, отой довгоочікуваний момент істини, коли Долі вже не було куди подітися від нього при всьому бажанні. Вона й зараз могла скривдити, знищити його, безперечно, проте саме зараз уже не була недосяжною, оскільки вселилася в невідомих озброєних людей, які не збиралися вступатися. Це не Афган, на якому ще нещодавно зациклювалося його світосприйняття, але хіба не байдуже? У руках був АКС з повним боєкомплектом, а шлях його несподівано повертався так, як мріялося упродовж майже двох останніх років. І існувала єдина деталь, що втручалася у події небажаним чином, намагаючись внести корективи. Нею були хлопці, його товариші, які, можливо, гинули зараз під черевом БТР-а, і життя яких напряму залежало від того, як зуміє він розібратися з власною долею.

Віктор проповз дорожнє асфальтове покриття й кинувся в кущі. Можливо, той, хто кількома хвилинами раніше стріляв по їхньому УАЗу й зараз стоїть десь тут, заховавшись за дерево… Але тоді загинуть хлопці. І він мчав, роблячи зигзаги між грубими деревами й підминаючи під себе дрібні кущі, не чуючи жодних пострілів. Віктор не міг знати, що чергу по машині випустив хлопець, підліток, руки якого насилу втримували танцюючий у них АКМ, і який, кинувшись після цього в ліс через дорогу, сам не знав, напевно, де зараз перебуває.

А Віктор продовжував мчати лісом, огинаючи дугою чималу його ділянку, намагаючись вийти точно в тил споруді, що з давніх-давен вростала в пагорб біля краю дороги. Продираючись крізь гущавину, на якийсь час він утратив орієнтацію й вискочив з неї просто навпроти округлої стіни, до якої залишалося якихось тридцять-сорок метрів, і в якій зяяв нерівний отвір на зразок дверей.

Людське обличчя визирнуло з-за каменя, і одномоментно Віктор побачив ствол чогось довгого, що піднімався в його напрямку. Вона не схотіла обирати тіло з бородою, вдягнуте в чалму, ота його підла примхлива Доля. І він продовжував мчати вперед, намагаючись утримати в одному, єдино правильному положенні свій АКС, що неймовірно смикався, випльовуючи жовті гільзи.

У нього нічого не потрапляло, і Віктор не міг би згадати миті, коли почув спрямовані в себе постріли, хоча підсвідоме очікування часу, коли буде уражений востаннє, існувало у ньому. Усе відбувалося на одному диханні, коли, продовжуючи зустрічати ногами землю, переклавши автомат у ліву руку й видерши чеку з гранати, він кидав її у той самий отвір.

Вибух пролунав за мить до того, як сам він заскакував у широкий кам'яний вхід, щиро позначений різнобарвними написами численних туристів. Очі заплющилися самі собою, коли різонуло по щоках гарячою хвилею від розриву гранати, що вибухнула десь усередині. А він уже стрибав у цей палаючий кам’яний простір. Напіврозвалені кілька сходинок ішли донизу, і в єдиному приміщенні башти було троє людей — один сидів під стіною спиною до неї поруч із вузькою бійницею. Чомусь саме він закарбувався в пам’яті першим. Хлопець був ще живим, але вже дивився в нікуди широко розплющеними нерухомими очима. Інший поруч із ним намагався пересмикнути затвор автомата однією рукою. Друга якимось дрантям висіла вздовж тіла. А третій…

Ось це й була вона… Ота сама Доля. Кров текла по його скроні, а автомат був спрямований у груди Віктору. Ось, коли. Наостанок майнуло усвідомлення, що палець власної правої руки стискає спусковий гачок, проте АКС наче занімів. Давай…

Але постріл не пролунав. Натомість ворог несподівано відкинув свій автомат, також розряджений, і схопив до рук лома, що стояв поруч, прихилений до стіни. Вона не хотіла завершувати цю виставу під назвою «його життя», продовжуючи знущатися.

Лом, яким, очевидно, пробивали бійниці, готуючи напад, піднявся догори, й Віктор, миттєво перехопивши автомат поперек, устиг відхилити його стволом цей потужний удар, так, що важке залізо лише ковзнуло по його правому плечі, сам розвертаючись завченим рухом і спрямовуючи приклад в обличчя ворога. Удар прийшовся в бік обличчя й виявився чутливішим для того, хто зараз претендував бути втіленням провидіння. Лом упав на каміння, й наступний щирий удар просто в чоло завалив його навзнаки. А другий, той, хто був справа, таки викрутився з нелегким завданням і, вперши АКМ стволом у кам'яну підлогу, притиснувши приклад грудьми, все-таки пересмикнув неслухняний затвор, і здорова рука його тепер піднімала зброю на ворога, який вдерся до їхнього сховища так несподівано. Крок назустріч був миттєвим, і нога сама відбила набік ствол автомата, який так і не встиг піднятися на рівень його грудей. Коротка черга сіканула по стінах. А наступний рух стався, наче запрограмований, і штик-ніж АКС-а зник у грудях пораненого хлопця. Не було відчуття, що гострий блискучий метал долає якусь перешкоду з людського тіла. Просто руки відчули струс, коли ствол автомата з розгону вперся у груди хлопця. Для власних очей це виглядало дико й несподівано. Той не впав, лише відступив на крок назад, так і не випустивши єдиною діючою рукою автомата. Очі його також дивилися на Віктора. Це був ворог, ще здатний стріляти. А можливо, й у ньому знову примарилася ота сама Доля, тому, зробивши ще один крок уперед, Віктор вразив його тим самим штик-ножем тепер уже по шиї. Яскраво-червоний струмінь сиркнув по спаплюжених туристами стінах і відразу перервався, розбризкуючись на всі боки по плечі та грудях ворога. Автомат упав на підлогу, й той, зробивши ще кілька кроків назад, з хрипом осів по стіні.

І відразу ж позаду пролунала коротка автоматна черга, а у вузьке вікно продирався сам Горових. Третій з нападників, той, кого Віктор уздрів першим, уже не сидів, притуляючись до стіни, а лежав під нею, зрізаний пострілами майора. Лише тепер Віктор озирнувся назад. Збоку на сходах розлігся ще один загиблий прибалт — той, чиє обличчя майнуло у проході першим. Так само молодий, напевно, його віку хлопець. Поруч валялася двохствольна мисливська рушниця.

— Де решта? — запитання, що кинув йому Горових, чулося наче десь здалеку.

— Кірюхін поніс капітана Полуніна, Уразбаєв поранений… — відповів він якимось чужим голосом, опускаючись, де стояв, на скривавлене каміння.

Сигнал мобільного замовк, і табло висвітило незнайомий номер. Пізно. Поклавши телефон, він скинув мокру куртку й відчинив вікно, запускаючи до кімнати ранішнє повітря глибокої осені.

Листя на яблунях майже пооблітало й тепер шелестіло під ногами. Віктор підійшов до старого облупленого рукомийника. «Аппарат» він наповнив ще з вечора, і вода, що полилася на шию, була крижаною. Цей рукомийник мав у собі якийсь неповторний букет запахів — старого саду, дощу, ранку та вітру. Тому й був другим дивом, з якого майже завжди починався його день. Першим ставала ця традиційна пробіжка. Напевно, кілометрів на десять, хоча міряти ніколи не доводилося. Через балку вздовж потічка аж до лісу, по ньому й назад. Вона справді являла собою диво — не тому, що в ніс ударяла ранішня прохолода, а в лісі співали птахи. Зовсім ні. Просто в цьому процесі існував момент, коли можливості власних легень та м’язів доходили до межі виснаження. І тоді на це надзавдання — добігти — перелаштовувався весь організм, включаючи навіть думки, свідомість та емоції, без цього він би просто впав. Добігти…

У ці хвилини він ставав вільним, незалежним, необтяженим. Усе, що висіло над ним завжди, на цих кілька хвилин повністю втрачало владу, і свідомість ставала наче чистим аркушем паперу, по якому зараз можна було наново писати все, що завгодно.

Та насправді це лише здавалося. У тренованому тілі друге дихання відкривається швидко. І тільки-но вироблявся ритм, думки поверталися — важкі, невтішні, безпросвітні. Жити з ними стало звичкою. Невід'ємна частина життя. Ота сама доля.