Віктор мовчки дивився на картку. Мовчав і той, другий, вигляд якого красномовно говорив, що саме він, а не Павлович, мав би бути головним у цих справах. Мовчанка запала надовго. Нарешті Віктор підвівся й повільно витягнув із шафи турку, потім коньяк і каву.

— Пригощатимеш? — запитав Павлович.

— Ви ж самі кажете — не перший рік знаємося, — пояснив Віктор. — Вам завжди радий. Вашого колегу знаю лише з вигляду, але ваші друзі — також мої гості.

— А гроші так і валятимуться на столі? — запитав Павлович. — Може, сховав би… А то й до банку б з’їздили — перевірили.

— А ви поспішаєте?

— День ділових людей завжди розрахований, — знову озвався другий.

— Тоді скажіть, скільки часу ви мені відводите?

— Часу на що? — не зрозумів «серйозний».

— На прийняття рішення, — спокійно пояснив Віктор.

— Про яке рішення мова? — скинув бровами Павлович. — Ти, Вітю, умови сам висунув. Ми їх приймаємо. Що будеш вирішувати?

Віктор мовчки поставив турку на плиту і, розкоркувавши пляшку, плюснув усім трьом на денце.

— Про умови йшлося більш як тиждень тому. — Він намагався висловлюватися чітко й дохідливо. — Я казав вам, Павловичу, що мені дуже потрібні ці гроші, надзвичайно. Обіцяв усе зробити, тільки б отримати їх чимскоріше. Ви не погодилися. Тому довелося запустити інший механізм отримання цієї немалої суми. Зараз він працює. А я чекаю і ось-ось повинен дочекатися.

— Ціну вирішив набивати? — прямо запитав Павлович.

— А чого її набивати? — не зрозумів Віктор. — Ви й так наперед погодилися на будь-яку? Казали ж — хочеш «лимон», на тобі «лимон». Куди ж її набивати?

На цей аргумент гості не змогли знайти заперечень.

— То ти не згідний, так розуміти? — Кремезний вперся у нього поглядом.

— Я хочу знати, скільки в мене часу, щоб відповісти на це запитання, — ще раз повторив Віктор. — Павловичу, ви ж мусите мене зрозуміти. Ви ж знаєте, отримати такі бабки — це не раз чхнути. Дайте хоча б годину оговтатись. Я мушу знати, в якому стані інший шлях здобуття грошей, що робиться там.

Вони перезирнулися.

Не чекаючи на відповідь, Віктор налив кави й узяв мобільний. Руки тремтіли. Те, що лежало на столі, притягувало погляд. Голова поверталася сама, щоб побачити портмоне з пластиковою карткою. І на його місці починали маритися пачки грошей, яких було стільки, що це гарантувало вирішення всіх справ негайно. Він намагався не дивитися туди, але картка все одно залишалася в полі зору, і тоді він ковтав мимоволі, розуміючи, що збоку неможливо цього не помітити. Вони були тут. Ну, майже тут. Але Тарасові гроші також мають скоро прибути. І ціна, яку доведеться сплатити за них, набагато менша!

Тарас не відповідав. Віктор набирав номер його мобільного знову і знову, але включення не відбувалося. Йому стало спекотно. У пастку йти не хотілося. Ні, він пішов би не вагаючись, якби знав, що іншого виходу немає. Проте інший вихід існував. Щоправда, поки що тільки гіпотетично. А якщо не з’явиться Тарас? Якщо в нього щось там зірветься? Тоді цього моменту, коли варто лише простягти руку, вже не повернеш.

Гості мовчки пили каву. Час минав. Лема як крізь землю провалився. А може, зараз він уже в літаку? І тоді за кілька годин… Гроші, що лежали поруч, на відстані простягнутої руки, пекли долоню. Пластикова картка в уяві перетворювалася на човен, здатний доплисти до того заповітного берега. Її берега.

Турка знову грілася на вогні, а телефон нарешті відповів. Щоправда, це був інший номер.

— Привіт, Олю, — мовив Віктор. — Пробач, що турбую, але в мене проблеми. Допоможи терміново знайти Тараса. Або Сергійовича. Не можу зв’язатися. Ти ж їх усіх знаєш там… Хай знайдуть кінці, дуже треба!

— Гаразд, я спробую, — відповіла вона. — Щось сталося?

— Сталося. Ти не уявляєш, як мені це потрібно. Потрібніше просто не може бути, повір.

— Ну, якщо ти так кажеш, то… це пов'язано з нею? — запитала Ольга.

— Так. Пробач. Якщо у двох словах, то… словом, велика біда і я повинен… Я повинен, розумієш? Хтось із них зможе мені допомогти. Будь ласка…

— Розумію, — сказала вона. — Я спробую. Правда. Віку, ти тільки заспокойся. Зроблю все, що можливо. До речі, ти сам дзвонив їм?

— Тарасові, але номер не відповідає.

Ольга продиктувала йому номер мобільного Войтовича. Але результат був таким самим.

І він чекав. Кава знову лилася в чашки, гості, які явно не бажали упиватися коньяком, барабанили пальцями по столі. Збігала година.

Телефон задзвонив несподівано, хоча на цей дзвінок чекалося. Не дивлячись на табло — хто дзвонить — Віктор прийняв дзвінок. Усе-таки Ольга зуміла — це був Войтович.

— Що там, Вітю, здоров… Що за ґвалт? Мене тут знайшли хтозна-якими шляхами…

— Пробачте, я тільки хотів спитати, де Тарас. Хочу з ним зв'язатися й не можу.

— Гмм… — пробурмотів метр, — а я й сам хотів би це знати. Віриш? Від рання хочу це знати. А «воно» пропало, як виявилося, ще вчора, і ніхто не знає, де. Я колись із ним не витримаю. Концерт за дві години. Розумієш?

— А… — Віктор замовк, не знаючи, що й казати. — І… що, він з’явиться?

— Надіюся! — роздратовано вигукнув Войтович. — Але не надто. Не знаю, що й думати. Не здивуюся, якщо концерт не відбудеться. Як він мене дістав, цей «золотий хлопчик»!

Думки скакали в голові хаотично. Невже Лема начхав на концерт і повіз гроші? А якщо дійсно пропав? Що могло з ним статися? Пригадалися власні слова, сказані кілька днів тому: що може статися з тим, хто має в кишені такі суми. Ні, Тарас скоро з’явиться. Тут. Тільки ось…

— А він говорив з вами щодо мене? — запитав Віктор.

— М-м… що ти маєш на увазі? — не зрозумів його Войтович.

— Про мене. І про гроші.

— Про які гроші? — не зрозумів метр.

— Про значну суму.

— Н-не розумію. Про яку суму? Що це означає?

— Та нічого. Вибачте за дзвінок, — тихо відповів Віктор. — Це неважливо.

— Вітю! Та поясни щось…

— Ні, все гаразд. До зустрічі.

Лема сказав неправду, повідомивши, що залучив до цієї справи метра. А може, не тільки про це? Може, його доведеться чекати довго й марно?

Він чекав би скільки завгодно. А от Зоряна не могла. Та й гості не схотіли. Від кави, либонь, їх уже нудило. Рука «серйозного» встигла подолати дві третини відстані до картки, коли Вікторова перетнула їй шлях. Він застиг, мало не зіткнувшись із нею. Застиг і Павлович. Пауза тривала якусь мить, а потім портмоне поїхало до господаря апартаментів. Гроші лежали, відгороджені його правицею, яка, здавалося тепер не віддасть їх нікому й нізащо, навіть якби й не мала захованої в рукаві зброї.

Машина закрутилася. Її механізм набирав обертів, і шляху назад не було. Вони виїхали негайно. За дві з половиною години дісталися кордону. У Львові навідалися до банку, аби перевірити номінал картки. Гроші в банкоматі знімалися з неї без проблем. Звісно, Віктор не бачив цифрового коду, який набирав компаньйон Павловича. Витягнув її Віктор сам і сховав. Митниця без будь-якого огляду — Павлович лише простягнув у віконце документи — і далі Угорщина. Але до Тужира вони не поїхали, а взяли курс на Будапешт. Віктор не питав нічого. Усе скажуть самі. А чого не схочуть — не скажуть. Шлях виявився коротшим, аніж він гадав. Машина зупинилася у Велна Дьорі. Там «серйозний» компаньйон вийшов і зник у якомусь будинку. Павлович обернувся й підморгнув — не надто природно. Складалося враження, що старий хвилюється. Ось зараз він сам-один. І про що його спитати? А втім, хіба не байдуже — питати його на самоті чи при отому? Що він — друг чи родич? Такий самий бандюк.

Запитав Павлович:

— Що, козаче, хвилюєшся?

— Хвилююся.

— Не варто. Ти зможеш.

— Хтозна.

— Боїшся?

— Ні.

— Молодець. Герой. Слухай уважно. Зараз ще п’ять хвилин містом — і ми зупиняємося. Ти йдеш до одного банку. Від парковки праворуч, потім три квартали прямо. Пред’явиш документи, які зараз тобі дадуть. Тебе поведуть у сховище й відімкнуть сейф. У ньому конверт. Твоя машина — джип «Черокі» — припаркована з протилежного боку вулиці. Як ти замовляв. Ось ключі. Технічний стан перевірений — ми ж зацікавлені, щоб ти їх «взув». Бак повний.