Прибравши, Віктор сховав віник і обдивився ще раз. Тут відчувалася рука тітки Віри, яка садила квіти, доглядала за ними — словом, робила все те, на що, як вважала, був нездатний нещасливий племінник, який уникав зустрічей з нею. Ще раз озирнувшись на пам’ятник, він рушив до виходу. А до воріт тим часом наблизилася процесія. Внесли хоругви, увійшов священик, і чиюсь труну, як годиться, тричі хитнули донизу перед входом на цвинтар, потім підняли на плечі й рушили далі, повз нього.

Віктор лише притулився спиною до стіни каплички, без емоцій спостерігаючи за процесією. Одразу за труною, як належить, ішли найближчі родичі — у чорному та зі сльозами. За ними — просто засмучені, а далі — бабусі й дідусі, для яких похорон — привід поляскати язиками.

Усе зупинилося у ньому, коли у ворота увійшли ті, найперші. Просто поруч опинилася Зоряна. Уся в чорному, з кам’яним обличчям, не бачачи нічого навколо. Вона йшла одразу за труною — серед найближчих родичів померлого. Думки Віктора застрибали, випереджаючи одна одну. У неї горе — незалежно від того, хто саме помер. Хтось близький, адже вона тут, попереду. Миттєво виникла потреба бути поруч, зробити бодай щось, якось полегшити стан тієї, для кого завжди був готовий на все. От тільки можливості такої не існувало, і це мав робити інший.

Але того, хто мав це робити — підтримувати, розраджувати та заспокоювати — не було взагалі. Ну, звісно, життя у відрядженнях. А може, розважається з тією… як її? Віктор, їй-богу, не пам'ятав імені жінки, над якою поставив свого часу експеримент, порівнюючи себе з… з тим, кого зараз тут не було. Навіщо йому переживання та біль власної дружини?

Чи, може…

Від цього припущення Віктор заціпенів і водночас… Саме тепер йому здалося, що в нього вселився сатана. Саме цієї миті. Хай би яким він лихим був, а має зараз іти біля Зоряни. Але не йде. Хто в труні? Усе на світі перестало існувати для Віктора, окрім цього єдиного запитання.

Хто?!

Гріб несуть ще молоді хлопці, їхнього віку. Одразу за родичами — чимало таких самих молодих людей. Поруч із Зоряною — чоловік та жінка. За віком це могли би бути батьки його однолітка. А ще далі…

Думки сягнули туди, куди не годилося б. А разом з думками… Це таки диявол. Він наче заволодів зараз усією його свідомістю. Що ж це? Так же не можна… Хоча що залежить від його думок, від його бажань? Усе вже сталося. Доля здійснила черговий вихиляс по траєкторії, наміченій заздалегідь. Тоді навіщо картати себе за страшні думки?

І саме тепер погляд Зоряни ковзнув по ньому. І вона, хоч не бачила нічого перед собою, його таки помітила. Коротка мить, але вона дала зрозуміти йому все. Он чому його немає поруч з нею!

Погляд Зоряни наче прочитав його чорні думки, які, здавалося, не могли проступити на обличчі. Боже, і тут він! У таку мить! Він не має жалю, розуміння, співчуття, завжди «роздягаючи» її своїм хтивим поглядом. Зі своїм ненависним голосом і незугарними словами. Раніше нещасний, жалюгідний, він викликав насмішку й навіть якесь співчуття, а тепер перетворився на злого генія. Докучливого, як муха. Прудкого та витривалого, як щур. І тих, і других вабить запах мерця…

Віктор, якому було приписано стільки зайвих гріхів, окрім тих, що існували насправді, наче прикипів до стіни. А ті з процесії, кого він відносив до третьої категорії, відверто витріщалися на нього, перешіптуючись і відчуваючи насолоду: не дарма сюди прийшли. У цьому колі від початку точилися розмови про те, що в такої гарної жінки чоловік був пияком і гультяєм, що якби не пив, то й не вліз би до увімкнутого зварювального апарата… А ось він, той, про кого був поголос! Вічний її «воздихатель». Таки діждався. Тепер почнеться…

Віктор не міг знати, що більшість пліткарів у своїх балачках відведе йому доволі негативну роль. А на що ж сподіватися такому собі добровільному вигнанцю — людині, яка сама себе поставила поза суспільством?! Нічого дивного.

Сон пропав надовго. Хай там як, а все змінилося. Цією жінкою не повинен володіти той, хто не заслуговує на неї, хто не робить її щасливою. Це правда. Це істина. І байдуже, злочинно чи ні думати про таке зараз. Адже від нього нічого не залежало. Це все доля. Такою виявилася її траєкторія.

І в цьому вона була права.

Переганяти такі машини останнім часом йому було більше до вподоби. Звісно, зіпхати з рук «Ауді» або дебелий «Фольксваген» важче, аніж ту саму «сімку» чи «дев’ятку». Наносишся з нею по базарах, втратиш час, і врешті виходить, що здавши двох-трьох «Жигулів», заробиш більше, аніж на одній дорогій іномарці. Зате приємніше їхати, коли відчуваєш, що машина стійкіша на дорозі, що найменше торкання педалі акселератора викликає ривок уперед. Звісно, це має значення, якщо думки так часто повертаються до всілякої містики з обрисами «Летючого Мадяра». І якщо перспектива такої зустрічі насправді існує, краще сидіти в чомусь пристойнішому.

Він загальмував біля бровки і ще раз глянув на аркуш паперу, списаний усякими номерами. Що ж, доведеться спробувати ще раз. Якщо не вдасться тут, то Віктор взагалі не уявляв, як здійснить те, задля чого третю добу мотався автошляхами на цьому «Хюндаї», замість того, щоб гнати на ринок не надто перспективний щодо збуту товар.

Ось цей будинок. Невеличкий, на два під'їзди. Такий, як Зорянин. Він звернув за ріг, озирнувшись ще раз. Тепер озиратися увійшло у звичку, наче це була якась підсвідома пересторога. Ось і зараз, кружляючи вулицями, вже після того, як знайшов цей будинок, Віктор зробив ще одне коло, навмисно, щоб переконатися, що за ним ніхто не стежить.

Він не грався в детектива. На нього накинули оком, і тепер усе робив автоматично з урахуванням цієї обставини. Хоча… Звісно, можна хоч зараз покинути свою халупу і щезнути. Так щезнути, що сам чорт не знайде. Але як потім жити, знаючи, що є в маленькому містечку отакий, схожий на цей, двоповерховий старенький будинок, з якого щоранку виходить і до якого щовечора повертається жінка, рівних якій більше не існує? Ні, жити десь, не маючи змоги проходити або проїжджати повз той будинок, не маючи змоги зупинитися внизу й дивитися на освітлене віконце зі шторками, на яких знаєш кожен візерунок, кожне кружальце, де, якщо пощастить, може промайнути її тінь… Краще тоді не жити взагалі. Який сенс? Отже, це справа, яку потрібно зробити задля можливості бачити ті вікна. Якщо ж вирішити питання не вдасться, то… Хіба не байдуже — згорить він у розбитій машині чи, навпаки, замерзне, позбавлений їх світла?

Він виявився худим та доволі моторним, цей… ні, напевно, ще не дід.

— Добрий день. Пробачте, ви — Микола Іванович?

— Я-а… — дещо здивовано відповів той.

— Бородюк?

— Він самий!

— Я… словом, знайомий вашого сина. Покійного. Ви дозволите увійти?

— Будь ласка!

Здавалося, подив був його основною інтонацією. Водночас вчувалися якісь такі нотки… Військові, які прослужили все життя, у побуті часто розмовляють саме так — лаконічно, дещо уривчасто.

Тут було без перебільшення бідно. Обдерті стіни, старі меблі, хоча які це меблі — мотлох. Його власна халупа зсередини виглядала у сто разів кращою. Бідує пенсіонер.

— Я, як уже казав вам, — почав Віктор, — знайомий вашого сина. Ну як — знайомий… Кілька разів переганяли разом машини з-за кордону.

— Так, ганяв Серьожка машини. — Скрушно хитнув головою старий. — Доганявся…

— Небезпечна робота, — мовив Віктор. — Я теж колись влетів — ледве позбирали.

— Усі під Богом ходимо, знаєте… А… що ж ми так? — несподівано згадав той. — Тебе як величають? Е-е…

— Віктор.

— Вітю, чого ж ми так… Давай, ну, чисто символічно, за зустріч… — І він почав клопотатися по кухні. — Зараз… не кожного дня друзі мого Сергія заїжджають…

Він дістав дві тарілки, виделки, заметушився, шукаючи щось по шафах. Пляшка, яку він урешті знайшов, виявилася майже порожньою, і старий розпачливо сплеснув у долоні:

— От біда… На минулому тижні з роботи колишньої приходили — так, відвідати пенсіонера, ну я… І забув, що випили… Я ж не п’ю…