Що?

Та нічого. Просто зустріти її і сказати: «Привіт, Зоряно…» Або зупинити біля неї машину й запропонувати підвезти додому. Чому ні?

Спливав отой символічний термін, упродовж якого зробити це було незручно. Так заведено. Рік по смерті чоловіка, який не кохав, принаймні, настільки, наскільки належало нормальному мужикові кохати таку жінку. Який зраджував. Який, якщо вірити розповідям тітки Віри, останнім часом, хильнувши, навіть не гребував підняти на неї руку. Але хай там як, цей час треба було переждати.

Він переждав.

Того дня Віктор дивився у календар, наче не вірив, що рік нарешті минув. Довгий, але щасливий рік. Та хіба підійдеш до неї в день роковин? Це ще гірше, ніж до їх настання. Наступного дня…

Наступного теж не наважився, адже безневинний вчинок міг бути сприйнятий неправильно. Та що таке два дні порівняно з цілим роком?

Віктор виждав цілий тиждень. А потім не вдавалося зустріти її випадково. Чекати навмисно він не хотів. Йому просто відбере мову, й він не зможе нічого сказати. Задушить хвилювання, котре навіть за отих десять-п’ятнадцять хвилин очікування зробить із ним казна-що.

Але зустріч таки сталася. Він майже не чув ногою педалі гальм, коли зупиняв машину поруч із нею. Зоряна йшла кривим тротуаром, несучи в пакеті кавун. Пакет був тоненький, а кавун доволі великий, тому й доводилося тримати його не за ручки, а зібравши в долоню. Вона йшла рівно, погойдуючись у такт власним крокам, і ота сама рука, що тримала пакет, тонка та тендітна, а водночас наче вималювана на тлі темної сукні…

Дверцята клацнули, відчиняючись. Вона глянула недовірливо. Хто там хоче підвезти?

— Привіт, Зоряно… Сідай, будь-ласка, трохи під'їдеш.

Вона зітхнула якось так невизначено, наче вирішувала, сідати чи ні. А можливо, просто втомилася від важкої ноші? І навіть уже ступила крок уперед. А потім повернулася й сіла в машину, поставивши пакет собі на коліна. Дверцята зачинилися, машина рушила.

Вона сіла!

Кілька хвилин, дорогоцінних хвилин, їхали мовчки. Наче мову відібрало, а вони ж були такі дорогі — оті хвилини. Уявив собі весь шлях — дуже короткий, усі його повороти. Зараз він закінчиться, хоча машина і їде повільніше нікуди. Що з того. На півгодини цих кілька вулиць не розтягнути попри всяке бажання.

— Як ти, Зоряно?

— Нормально, як усі.

Отака відповідь, що обрубувала всі кінчики, зачіпки, через які можна спитати ще щось.

«Чому ж ти не спитаєш — а ти як? Ну чому? О, якби ти знала, як воно мені…»

— Як твій син?

— Нормально. До речі, скільки я винна тобі за ліки?

— Ніскільки, що ти…

— Я не люблю боргів. Не треба було цього робити.

— Ти мені нічого не винна. Навпаки, я був би радий…

— Вітю, послухай мене, — перебила вона. — Я розумію, що ти, можливо, з найкращих міркувань. Але я б також була рада… Розумієш, усі добрі справи — коли про них не просять — вони не надто добрі. Ти мене поставив у незручне становище. Я була би рада, щоб цього не трапилося і я викручувалася сама.

— О, Боже… — Віктор тільки розпачливо похитав головою. — Хіба я заподіяв тобі щось лихе?

— Не лихе. Але якщо робиш те, про що тебе не просять, — то це й не є добре. Розумієш, я терпіти не можу надокучливих людей і надокучливого ставлення. Я потім постійно чула, що хтось за мною ходить і слідкує. Це неприємно.

— Приємніше, коли тебе може будь-хто образити й немає кому допомогти?

— Я звикла сама собі давати раду, — заперечила вона. — І нічого б тоді не сталося. Я потім кілька днів здригалася, коли згадувала ту бійку, що ти вчинив.

Виявляється, то він учинив бійку. Напевно, саме про це вони попереджали її, говорячи, що тут хулігани трапляються. Он воно що.

Йому гостро відчулося цієї миті, як у горлі утворюється клубок, говорити він більше не зможе. Зуби зціпилися самі.

Ось і будинок Зоряни. Щастя, що так скоро, бо витримувати це більше було несила. Машина зупинилася. А Віктор мовчки сидів, прикипівши поглядом до однієї точки. Дверцята відчинилися, і вона вийшла — елегантно, неповторно. Так, як уміла лише вона. Віктор чекав клацання дверцят, щоб втиснути в підлогу педаль, а замість того…

— Дякую, що підвіз. Але більше не треба.

Здавалося, гіркота розв'язала йому язика.

— Я не можу без тебе. Що ж мені робити?

— А я не можу — від тебе. Мені — що робити?

Дверцята таки зачинилися. Педаль газу не втиснулася в підлогу. «Вісімка» рушила й поповзла так само повільно, як приїхала сюди. І напрямок цього невпевненого руху її водієві був невідомий, як ніколи.

На вокзалі у Вроцлаві розташувалося затишне відкрите кафе. Перону звідси не було видно, але сюди долітали гудки поїздів та голос диктора, який оголошував прибуття й відхід потягів. Віктор завжди сидів тут за чашкою кави, коли їхав цим маршрутом до Дюссельдорфа.

Затишний куточок, засаджений квітами, приємна музика. Щоправда, сьогодні музична програма виявилася доволі неочікуваною. З невідомо де захованих динаміків лунала українська мова. У Вроцлаві! Тарас Лема, популярність якого йшла догори шаленими темпами, проліз навіть сюди.

Це були часи, коли українська поп-музика, переживши десяток років становлення нової держави, продовжувала являти собою невизначене, безформне і — що вже казати — доволі жалюгідне явище. Проте роки незалежності не минули для неї геть даремно, і народ, котрий власні історики звикли називати співучим, мав «щастя» спостерігати процес народження цілої плеяди своїх уже творців та виконавців, які плодилися, немов гриби після дощу. Їх створювали, розкручували, просували та популяризували до нестями. Та й самі вони старалися щосили, демонструючи наші «успіхи» і в цій галузі, але… Ото ж бо й воно — але… Щойно надходив черговий Новий Рік, мільйони співвітчизників оцінювали їх по заслугах і одностайно перемикали свої телевізори на російські телеканали, віддаючи перевагу традиційній та явно гармонійнійнішій команді Леонтьєвих, Кіркорових, Алегрових та їхнім численним переслідувачам у перегонах до музичного олімпу.

Звісно, масовий любитель попси, особливо україномовний, іноді міг послухати отой прошарок виконавців, що за роки своєї держави став ніби звичним, проте був далеким від того, щоб шукати їх по телеканалах або питати в кіосках касети та диски. Навіть тим із них, кому важко було відмовити в наявності таланту та й професіоналізму, для справжнього успіху наче бракувало ще чогось. Чогось такого… З молодими, новими було ще гірше. Від їхніх зусиль народ переважно кривився і знизував плечима. «Мастодонтів» же національної естради слухали виключно ті, хто за браком інтелекту не розумів значення слова «кон’юнктура», адже вони й самі, звісно, не вірили в те, про що співали.

Ось на такому благодатному ґрунті в новому тисячолітті й виник феномен Тараса Леми. Ніхто не знав, звідки «викопав» цього хлопця відомий продюсер та композитор Володимир Войтович. Сам колишній поет-бард, який ще за Союзу намагався збурити спокій ідеологів соціалізму своєю на той час сміливою творчістю, у новій державі якось поступово перестав писати і вдався до комерційної та продюсерської діяльності, підтримуючи зв'язок із друзями, які робили те саме на російському музичному ринку. Будучи власником комерційної музичної радіохвилі, він сам іноді створював своєрідний стартовий майданчик деяким початківцям. Новітні поети та композитори писали, хлопці та дівчата «стартували», й невдовзі зникали, канувши в попсові хащі.

Зовсім іншою постаттю був Тарас Лема. Що і як роздивився у ньому Войтович, для багатьох було й залишиться загадкою. До приємної, хоч і зовсім не визначної зовнішності та вміння триматися щиро і просто хлопець мав лише початкову музичну освіту й до знайомства з метром, подейкували, дозволяв собі лише бринькати на гітарі у самодіяльності. Та вже по кількох пробах із ним уявлення боса щодо того, «як це має виглядати», змінилося докорінно. Розкопавши зошити та касети з власним творчим доробком, він кілька діб не спав ночами, мордуючи по черзі свою «шестиструнку» та фортепіано.